—  Андре...

Але Гефель навіть не ворухнувся, і лише коли Кропінський поторсав його за плече, з грудей нещасного вирвався глухий стогін.

—  Андре... — Кропінський чекав, щоб товариш озвався на його слова.

Його посмуговане ударами обличчя мов вогнем пекло.

Раптом Гефель весь затрусився від беззвучних ридань.

Кропінський гладив друга по обличчю і по плечах і не знав, чим його розрадити.

—  Андре...

Гефель затих. Якусь мить лежав нерухомо, потім спробував підвестися. Йому довелося напружити всі сили. Нарешті він сперся на руки, голова його звисла вниз, як у смертельно втомленої людини. З нього краплинами стікала вода. ТоркнувА рукою до потилиці і відчув, що волосся там склеїлося. Він тихенько проводив рукою по тих місцях, куди влучав канчук, від кожного дотику біль пронизував усе його тіло. А те, що стікало з потилиці по його щоках, була зовсім не вода...

Гефель провів тильною стороною руки по роту і застогнав...

—  Маріане...

—  Андре?

—  Що вони з тобою зробили?

Кропінський спробував трохи втішити Гефеля.

—  Я знову... вже... зовсім... здоровий... — уривчасто дихаючи, відповів він.

Вони замовкли. Чути було лише їхнє важке дихання. Обидва ніби прислухалися до чогось всередині себе, згадуючи про щойно пережиті муки—

Раптом на стелі засвітилася електрична лампочка. Двері рвучко розчинилися, і до камери хутко увійшов Клюттіг. За його спиною видно було Рейнебота і Мандрила, який тримав у руці кілька вірьовок.

—  Встаньте!

Пронизливий голос Клюттіга увірвався в їх рятівну самотність, немилосердно рвонув її з них, немов ковдру, і все внутрішнє єство обох, голе й беззахисне, здригнулося, чекаючи нових неминучих тортур.

Вони насилу трималися на ногах.

Клюттіг весь палав з нетерпіння й люті, він одразу загорлав на Гефеля:

—  Назви інших членів вашої таємної організації!

Невимовний жах пронизав тіло Гефеля.

—  Ти будеш говорити?

Клюттіг схопив Гефеля за барки і щосили жбурнув ним об стіну.

Гефель важко впав на підлогу. Тоді на нього кинувся Мандрил, притиснув його руки до спини, міцно зв’язав їх вірьовкою і рвонув Гефеля вгору. Гефель відчув дихання Клюттіга на своєму обличчі. Той знову загорлав:

—  Назви інших! Говори ж, тварюко! Я вб’ю тебе!

Гефель застогнав.

Лясь! Лясь! Лясь!.. — посипались на нього ляпаси Клюттіга; водночас кат не переставав кричати:

—  Назви інших! Скажи імена!

Рейнебот якийсь час мовчки дивився на Клюттіга, потім трохи відсторонив розлюченого лагерфюрера і спокійно й неквапливо сказав:

—  Говори, Гефель, а то висітимеш, доки не заволаєш до рідної матусі.

Тепер Гефель знав, чого вони хочуть від нього; знав він також і те, що чекає його, якщо він мовчатиме. Нещасний напружив усі свої сили, з грудей його вирвався болісний стогін.

Рейнебот спостерігав внутрішню боротьбу, що ясно відбивалася на обличчі Гефеля, і коли йому здалося, що криза наближається, він дав знак Мандрилу:

—  Підвісити!

Гефеля немов вогнем обпекло. Довгий пронизливий крик вирвався з його грудей. Жах перед страшними тортурами зробив його тіло таким беззахисним і голим, ніби з нього заживо здерли всю шкіру. Він упирався, кричав, мов несамовитий, та Мандрил невблаганно поволік його до вікна і перекинув кінець вірьовки через грати. Він хотів був уже прив’язувати вірьовку, але Рейнебот спинив його.

Перекрикуючи дикі зойки Гефеля, він загорлав:

—  Назви два імені! Назви одне, чуєш, тільки одне ім’я! Ну! Говори!

Якусь мить Рейнебот чекав відповіді: ось-ось страх мав прорвати всі перепони волі і взяти над нею гору.

—  Ну, швидше! Говори!

Але Гефель нічого не чув. Він кричав. Кричав, закинувши назад голову і конвульсивно здригаючись усім тілом.

Тоді Мандрил одним ривком підтягнув вірьовку.

Руки Гефеля здерлися високо вгору, в плечових суглобах щось хруснуло. Він повис. Його хрипкі крики почали поволі слабшати. Мускули потилиці стали твердими, мов залізо, і напружилися так, що, здавалося, от-от тріснуть, витягнута далеко вперед шия ніби закостеніла.

Прив’язавши вірьовку до віконних грат, Мандрил накинувся на Кропінського, який зі страху заповз у куток.      ^

—  Я нічого не знаю, — заплакав пШяк.

Його теж зв’язали, потягли до вікна і підвісили поруч з Гефелем. Обидва вони кричали, мов звірі.

Рейнебот добре знав, що буде далі. Мало в кого ставало сил, щоб кричати так довше, аніж дві хвилини, потім сили вичерпувались, і в’язні лише по-дитячому тихо стогнали.

Клюттіг, упершись кулаками в боки, стояв перед своїми жертвами. Його повіки дрібно посіпувались.

Поки вони так кричали, не варто було говорити з ними, все одно вони нічого не почули б. Треба було зачекати.

Мандрил закурив сигарету.

Всі троє есесівців поводилися так, немов робили якийсь експеримент.

У Гефеля першого голова впала на груди. Він тільки хрипів. Тепер був саме час починати.

—  Послухай, Гефель! Ми зараз відв’яжемо тебе, але якщо ти не розкажеш нам усього, що знаєш, ми підвісимо тебе знову й триматимемо так доти, доки ти не затанцюєш, як маріонетка на ниточці.

Рейнебот підійшов до Кропінського:

—  Це ж саме чекає й тебе, поляче!

На підтвердження своєї погрози Рейнебот схопив обох за пояс на штанах і потягнув, наче за ручку дзвоника. Кожен його рух ніби на сотню кілограмів збільшував вагу повислих у повітрі тіл і змушував обох несамовито скрикувати. Їх обличчя пополотніли. А Рейнебот продовжував цю пекельну гру, ще й ласкаво примовляв при тому:

—  А щоб ви не думали, ніби ми справді якісь недолюдки, то ми зараз розв’яжемо вас. Я раджу вам бути вдячними за це.

Він кивнув Мандрилу, той розв’язав вірьовки, і обидва нещасних, немов мішки, попадали на підлогу.

Рейнебот перезирнувся з Клюттігом, той кивнув на знак згоди. Мандрил підняв обох арештантів і посадив, притуливши до стіни. Носком чобота Рейнебот підняв похнюплену голову Гефеля.

—  Що ти знаєш про Кремера?

Очі Гефеля лишалися заплющені.

Рейнебот почекав якусь мить, потім опустив ногу, і голова Гефеля знову впала на груди.

—  Гаразд, — сказав він, — почнемо з іншого боку. Що ти можеш розказати нам про самого себе?

Почекавши якусь мить відповіді, Клюттіг, не тямлячи себе від люті, накинувся на обох бідолах, немов футболіст на м’яч.

—  Ви в мене заговорите, падлюки!

Рейнебот, розумніший і врівноваженіший, спинив Клюттіга і зробив йому знак, щоб той полишив все на нього. Потім нахилився до Гефеля і Кропінського, що лежали на підлозі:

—  Слухайте, що я вам скажу. Зараз ми дамо вам спокій. Але скоро ми знову прийдемо. А ви тимчасом перепочиньте і обміркуйте все як слід. Або ви розкажете нам усе, що ми хочемо знати, і ми даруємо вам життя, або ми повісимо вас уже за шию і ваша дитинка так чи інакше втратить своїх добрих дядечок.

Рейнебот підвівся і насмішкувато промовив:

—  Ходімо, панове, нехай наші пацієнти подумають трохи на дозвіллі.

Невблаганно забряжчав у замку ключ, світло погасло...

Милосердна ніч оповила їх своїм мороком. Беззвучно минали її тихі години, немов ласкавими рідними руками голубила вона своїм спокоєм змучених страдників.

Форсте міг не прислухатися більше, він знав, що сьогодні продовження не буде.

І він заснув.

А в сусідній камері чути було шепіт, такий тихий, що здавалося, навіть повітря не ворушилось від подиху тих, що шепотілися.

—  Про які це імена вони питали?

Гефель нічого не відповів.

Підтримуючи один одного, вони насилу підвелися і стали, притулившись до стіни, щоб у мокрій одежі не замерзнути зовсім на крижаній цементній підлозі камери.

—  Ти не хочеш мені сказати? — після паузи знову заговорив Кропінський.

Але Гефель уперто мовчав. Він важко понурив голову, рятівна темрява ховала від Кропінського вираз його обличчя. Запитання товариша, немов лемеші плуга, врізалися в нього і, наче скиба зораної землі, ворушили й перевертали в ньому псиуття провини. Біль його змученого серця злився з оолем розтерзаного тіла. Гефель почував, що от-от не витримає більше.