Рейнебот окинув обох поглядом знавця. Здається, недавня «розмова» справила свою дію. Він неквапливо підвівся й широко розставив ноги:
— Ну, тепер слухайте, що я вам скажу, ви, обидва, — пихато сказав він. — Сьогодні в обід — то були ще квіточки. А тепер будуть ягідки.
І знову він ухопив спершу Кропінського.
— Як я бачу, ти дуже добре засвоїв наш урок німецької мови. Чудово, сину мій.
Рейнебот узяв зі стола канчук і покрутив ним перед носом Кропінського.
— Куди ви заховали жиденя?
Кропінський з перекошеним від болю обличчям дивився на Рейнебота — в його очах було німе благання. Рейнебот змахнув рукою, і канчук зі свистом розітнув повітря.
— Я рахую до трьох, відповідай!
Кропінський міцно стулив губи, обличчя його ще
дужче скривилося, здавалося, він ось-ось заплаче.
— Один, два, три...
Кропінський швидко-швидко замотав головою.
Рейнебот двічі, навхрест, ударив його канчуком по обличчю. Кропінський несамовито зойкнув; один за одним посипались на нього удари. Нічого не бачачи перед собою від болю, він зробив крок уперед, наштовхнувся на Клюттіга, той відкинув його ногою назад; Кропінський, хитаючись під градом ударів, нарешті не витримав більше: він важко повалився на підлогу.
Рейнебот з хтивою насолодою люто ударив його ще раз, і Кропінський конвульсивно заткався на підлозі.
Все це відбувалося за спиною ІТфеля. Він стояв, витягнувши вперед голову, прислухаючись до того, що робилося позаду, і безтямно дивився на землистосіре обличчя Мандрила. А той, здавалося, щось обмірковував, уважно розглядаючи при цьому Гефельове горло, на якому раз у раз підстрибував кадик, коли Гефель нервово ковтав слину.
Раптом Мандрил схопив своїми здоровенними ручиськами Гефеля за шию і великими пальцями натиснув на горлянку. Світ потьмарився тому в очах. Він задихався, до горла підступала блювота. Але в ту мить, коли він, здавалось, не витримає більше, Гефель раптом відчув полегшення і знову вільно вдихнув повітря. Мандрил опустив руки.
Гефель важко дихав. За його спиною люто верещав Клюттіг і хрипів та стогнав від нестерпного болю Кропінський.
Рейнебот лише тоді припинив екзекуцію, коли поляк знепритомнів. Він кинув канчук Мандрилу, який спритно підхопив його на льоту.
Випещене юнацьке обличчя Рейнебота змінилося до невпізнанності, воно скривилося в огидній гримасі. Рейнебот вчепився руками в куртку Гефеля і прохрипів:
— Тепер твоя черга!
могильників, він знаходив під похідним ліжком Мандрила мертвяка. Тоді він тягнув його в умивалку.
В бункері панувала мертва тиша. Форсте лежав горілиць, підклавши під голову руки. Котра зараз година? За стінами бункера шумів дощ.
Форсте непомітно для себе почав дрімати, але враз він здригнувся уві сні й прокинувся. В коридорі почувся якийсь шум.
Затупотіли важкі кроки. Форсте напружено прислухався. Він упізнав кроки Мандрила, який пройшов повз його камеру. Десь зовсім поряд відчинилися двері.
Разом з Мандрилом пройшли Рейнебот і Клюттіг, вони поскидали мокрі плащі. Рейнебот сів на похідне ліжко Мандрила. Клюттіг в розстебнутому мундирі неспокійно походжав по кімнаті.
На столі стояв освітлений зсередини череп. Поряд з ним лежав довгий канчук, сплетений з кількох шкіряних ремінців, що закінчувався важким латунним наконечником. Знаряддя це служило зовсім не для оздоблення кімнати.
Підштовхувані ззаду Мандрилом, увійшли, хитаючись, Кропінський і Гефель. Тремтячи всім тілом, вони спинилися посеред кімнати. Одежа на них ще й досі не висохла. Кропінський стояв, згорбившись і втягнувши голову в плечі. У нього зуб на зуб не попадав бід холоду. Гефель теж мерзлякувато щулився. Підборіддя його посіпувалося. Він силкувався перемогти свою слабкість і міцно стискував щелепи, але зуби його від цього тільки ще дужче цокотіли.
Рейнебот окинув обох поглядом знавця. Здається, недавня «розмова» справила свою дію. Він неквапливо підвівся й широко розставив ноги:
— Ну, тепер слухайте, що я вам скажу, ви, обидва, — пихато сказав він. — Сьогодні в обід — то були ще квіточки. А тепер будуть ягідки.
І знову він ухопив спершу Кропінського.
— Як я бачу, ти дуже добре засвоїв наш урок німецької мови. Чудово, сину мій.
Рейнебот узяв зі стола канчук і покрутив ним перед носом Кропінського.
— Куди ви заховали жиденя?
Кропінський з перекошеним від болю обличчям дивився на Рейнебота — в його очах було німе благання. Рейнебот змахнув рукою, і канчук зі свистом розітнув повітря.
— Я рахую до трьох, відповідай!
Кропінський міцно стулив губи, обличчя його ще
дужче скривилося, здавалося, він ось-ось заплаче.
— Один, два, три...
Кропінський швидко-швидко замотав головою.
Рейнебот двічі, навхрест, ударив його канчуком по обличчю. Кропінський несамовито зойкнув; один за одним посипались на нього удари. Нічого не бачачи перед собою від болю, він зробив крок уперед, наштовхнувся на Клюттіга, той відкинув його ногою назад; Кропінський, хитаючись під градом ударів, нарешті не витримав більше: він важко повалився на підлогу.
Рейнебот з хтивою насолодою люто вдарив його ще раз, і Кропінський конвульсивно затіпися на підлозі.
Все це відбувалося за спиною Гефеля. Він стояв, витягнувши вперед голову, прислухаючись до того, що робилося позаду, і безтямно дивився на землистосіре обличчя Мандрила. А той, здавалося, щось обмірковував, уважно розглядаючи при цьому Гефельове горло, на якому раз у раз підстрибував кадик, коли Гефель нервово ковтав слину.
Раптом Мандрил схопив своїми здоровенними ручиськами Гефеля за шию і великими пальцями натиснув на горлянку. Світ потьмарився тому в очах. Він задихався, до горла підступала блювота. Але в ту мить, коли він, здавалось, не витримає більше, Гефель раптом відчув полегшення і знову вільно вдихнув повітря. Мандрил опустив руки.
Гефель важко дихав. За його спиною люто верещав Клюттіг і хрипів та стогнав від нестерпного болю Кропінський.
Рейнебот лише тоді припинив екзекуцію, коли поляк знепритомнів. Він кинув канчук Мандрилу, який спритно підхопив його на льоту.
Випещене юнацьке обличчя Рейнебота змінилося до невпізнанності, воно скривилося в огидній гримасі. Рейнебот вчепився руками в куртку Гефеля і прохрипів:
— Тепер твоя черга!
Клюттіг накинувся на Гефеля ззаду і скрутив йому за спиною руки. Гефель аж скорчився від гострого болю. Клюттіг уперся йому коліном у поперек і піднімав його скручені руки все вище й вище, виламуючи їх, поки Гефель не почав несамовито кричати і не впав на коліна. Тоді взявся за діло Мандрил.
Важкий латунний наконечник канчука просвистів у повітрі і влучив у потилицю Гефеля. Гефель повалився долілиць на підлогу і знепритомнів під градом ударів.
— Поки що досить, — спинив Мандрила Рейнебот. — Через півгодини продовжимо.
Мандрил потяг обох змордованих назад у камеру, вилив на них піввідра крижаної води і замкнув двері.
Опритомнівши від холодного обливання, першим заворушився Кропінський. Він спробував трохи підвестися, спираючись на руки, але лікті його підломилися, і він знову впав лицем на підлогу. У голові в нього шуміло. Довго пролежав він у важкому напівзабутті. В роті був солоний присмак. Кропінський розплющив очі. Навколо нього в цій незнайомій, як йому здалося, пітьмі панувала гнітюча тиша. Він відчував гострий біль у спині, кожен віддих був немов удар ножем.
Так минуло чимало часу. Навіть різкий біль не міг привести його до пам’яті, його затуманена свідомість поринала в напівмаячні видіння, немов у ласкаві дзюркотливі хвилі.
«...у нього такі маленькі рученята і такий малесенький носик, і все ще таке манюнє...» ніби знову почув він свій власний голос, і йому здалося, що він посміхається.
Враз в голові його прояснилося. Дрож пройняв його. Він почав обмацувати навколо себе руками, натрапив на щось мокре і холодне, потім його долоня доторкнулась до чийогось тіла. І Кропінський цілком отямився і згадав усе. Хоч навколо було зовсім поночі, поляк знав, що він у камері бункера і що оце нерухоме тіло поруч — Гефель. Зробивши над собою надлюдське зусилля, він поволі звівся на коліна. Хотів сказати щось і відчув, що губи його страшенно розпухли. Хрипким голосом покликав він Гефеля:
