Кремер попрямував до Шюппа.

Як добре, що йому спало на думку взяти з собою ліхтарик! Шарфюрер саме був у бараці, і Кремер мав пристойний привід, щоб пояснити свій прихід. Він попросив Шюппа поміняти йому батарейку. Кілька кинутих пошепки слів, один короткий погляд — цього було досить, і невдовзі Шюпп сидів уже у Кремера.

—  Спробуй вивідати, чого вони хочуть від Гефеля. Мені це треба знати.

Шюпп заклопотано почухав потилицю.

—  Як же я це зроблю?

Кремер нетерпляче махнув рукою.

—  Однаково як, ти ж мастак на такі речі. Про мене, піди в бункер і полагодь там електричну проводку.

Шюпп зітхнув.

—  Але ж вона повинна спершу зіпсуватися.

Зненацька його обличчя набрало знайомого наївно-лукавого виразу. Рот і очі округлилися: здавалося, йому майнула якась щаслива думка.

—  Форсте! — сказав він.

Кремер задумливо похитав головою.

—  Я вже й сам думав про це. А хто, власне, такий цей Форсте? Наша він людина чи просто Мандрилів попихач?

Шюпп закліпав очима, подивився через вікно на великий годинник на вежі над воротами і раптом заквапився:

—  Я спробую, — коротко відповів він.

—  Обережніше, Генріх, — гукнув йому вслід Кремер, але Шюпп уже зник за дверима.

Шюпп знав, що якраз у цей час бункерний прибиральник, якого тримали в найсуворішій ізоляції від усього табору, мав вільні півгодини; він звичайно використовував їх на те, щоб прогулятися по той бік воріт і подихати свіжим повітрям. Шюпп знав про Форсте зовсім небагато. Він не раз зустрічав його за ворітьми. З простої цікавості, щоб розгадати, що ж він за людина, Шюпп одного разу, проходячи мимо, по-дружньому підморгнув йому.

Форсте ніяк не реагував на цей вияв дружніх почуттів, але на його обличчі не видно було й ворожості. Для Шюппа то був добрий знак, на це він і покладався тепер, простуючи до воріт з своїм незмінним ящичком для інструментів за спиною.

Йому не треба було рапортувати вартовому: він мав постійний пропуск. Опинившись за ворітьми, він удав, ніби ретельно працює: почав поратися коло кабелю штативного мікрофона, що йшов з кабінету рапортфюрера і тягся навколо всього будинку, а звідси вів у самий табір.

В цю годину біля воріт було спокійно. Вартовий блокфюрер, нудьгуючи, тинявся знічев’я біля прохідної будки. Час від часу він підходив до Шюппа і дивився, як електрик орудує біля штепсельного контакту.

—  Попсувалося щось? — запитав він.

—  Поки що ні, — спокійно відповів Шюпп. — Але коли рапортфюрер увімкне мікрофон, апарат може зіпсуватися, і тоді таке почнеться, що тільки держись. — Шюпп торкнувся пальцем контакту, — А це ж товари воєнного часу, щоразу щось псується. Бачите, там всередині є такі пластинки, і вони часто перегорають.

Обличчя блокфюрера скривилося в нудьгуючій гримасі.

Шюппу тільки цього й треба було. Він вишукував собі одну роботу за другою. Прибиральник з бункера мав от-от з’явитися.

І справді, невдовзі забряжчали залізні грати на дверях бункера, з дверей вийшов Форсте, попрямував до вартового блокфюрера і доповів, що він вийшов на перерву.

Напруження Шюппа зростало. Старанно перевіривши контакти, він пішов вздовж кабеля. Дуже голосно, так, щоб почув блокфюрер, він невимушено спитав у Форсте:

—  У вас проводка в порядку?

Прибиральник, який аж ніяк не чекав такого запитання, здивовано глянув на Шюппа і коротко кивнув головою. Непомітно для блокфюрера ІІІюпп злегка підморгнув йому одним оком. Форсте побачив це, хоч нічим не дав взнаки.

Для Шюппа настала друга фаза маневрування. Оглядаючи кабель, він поволі йшов уперед. Якщо Форсте зацікавився його знаком, то неодмінно спробує порозумітися з Шюппом. На це й розраховував електрик. І незабаром він з задоволенням помітив, що прибиральник наближається до нього. Повільно проходячи мимо, він запитально звів очі на Шюппа, який, все так само старанно пораючись біля кабеля, шепнув йому:

—  Шкода, а я б залюбки полагодив вашу проводку. Чого вони хочуть від Гефеля? — поквапливо прошепотів він.

Форсте, не спиняючись, пройшов мимо, проминув ворота, щоб блокфюрер міг бачити його. Нерви Шюппа, здавалося, ось-ось не витримають більше. Вирішальне слово було вимовлене. Як реагуватиме Форсте? його обличчя лишалося таким же нерухомим. Він байдуже продовжував свою прогулянку. Але коли він вдруге проходив повз Шюппа, той помітив, що вираз його обличчя змінився. Риси його були серйозні й нерухомі, але він поволі опустив додолу очі. То був знак згоди. Шюппу було цього досить. Він знову повісив на плече свій ящик з інструментами. Кабель мікрофона був у порядку...

Повернувшись до Кремера, він сказав:

—  Я думаю, що мені вдасться щось розвідати...

—

***

Сітка підпільної організації, яка з міркувань конспірації складалася з груп по п’ять чоловік, охоплювала представників усіх національностей. В кожному бараку була одна або кілька таких якнайсуворіще засекречених груп. Лише члени цих груп знали один одного в обличчя. ІТК встановив дотепну систему зв’язку. Спеціальні зв’язкові, які були водночас і чимось на зразок військових інструкторів, дбали про те, щоб усі накази і розпорядження керівництва якомога швидше доходили до командирів окремих груп Опору, які, в свою чергу, передавали їх усім членам групи.

До Бохова був прикріплений лише один зв’язковий, який передавав його накази іншим інструкторам, так що вони й не знали, звідки йдуть ці накази. Тепер Бохову треба було чекати аж до вечірньої перевірки, перш ніж він міг побачитися зі своїм зв’язковим. Час тягнувся нестерпно довго. Зате ввечері його наказ з блискавичною швидкістю рознісся по табору, від барака до барака, і кожен окремий член груп Опору довідався про небезпеку, яка нависла над ними, знав, що тимчасово заборонено всі збори і військові заняття. Вся підпільна організація мала на якийсь час завмерти й затаїтися. Кожен знав, що він повинен мовчати, як риба, і забрати свою таємницю разом з собою в могилу, якщо його заарештують.

Від мовчазного бункера там, нагорі, біля воріт, ішов цей паралізуючий подих небезпеки, що хвилями поширювався все далі й далі...

Цієї ночі бункерний прибиральник не склепив і на хвилину очей. Він лежав у камері на солом’яному матраці й чекав. Звичайно в цей час Мандрил пиячив у офіцерському казино. Повертаючись звідти, він, як правило, волік у свою кімнату котрогось із заарештованих і там самовільно, на свій страх і ризик, учиняв нещасному допит.

Форсте завжди міг безпомилково визначити, до якого ступеня дійшов допит по криках болю, які лунали серед нічної тиші. Інколи Мандрил кликав його, і він тягнув назад у камеру закривавлене непритомне тіло. А часом траплялося, що вранці, до приходу

могильників, він знаходив під похідним ліжком Мандрила мертвяка. Тоді він тягнув його в умивалку.

В бункері панувала мертва тиша. Форсте лежав горілиць, підклавши під голову руки. Котра зараз година? За стінами бункера шумів дощ.

Форсте непомітно для себе почав дрімати, але враз він здригнувся уві сні й прокинувся. В коридорі почувся якийсь шум.

Затупотіли важкі кроки. Форсте напружено прислухався. Він упізнав кроки Мандрила, який пройшов повз його камеру. Десь зовсім поряд відчинилися Двері.

Разом з Мандрилом пройшли Рейнебот і Клюттіг, вони поскидали мокрі плащі. Рейнебот сів на похідне ліжко Мандрила. Клюттіг в розстебнутому мундирі неспокійно походжав по кімнаті.

На столі стояв освітлений зсередини череп. Поряд з ним лежав довгий канчук, сплетений з кількох шкіряних ремінців, що закінчувався важким латунним наконечником. Знаряддя це служило зовсім не для оздоблення кімнати.

Підштовхувані ззаду Мандрилом, увійшли, хитаючись, Кропінський і Гефель. Тремтячи всім тілом, вони спинилися посеред кімнати. Одежа на них ще й досі не висохла. Кропінський стояв, згорбившись і втягнувши голову в плечі. У нього зуб на зуб не попадав від холоду. Гефель теж мерзлякувато щулився. Підборіддя його посіпувалося. Він силкувався перемогти свою слабкість і міцно стискував щелепи, але зуби його від цього тільки ще дужче цокотіли.