Ось Рейнебот ширше розставив ноги. Прицілюючись, він поклав лозину на голі сідниці Кропінського. Елегантно випроставшись, відхиливши назад гнучкий стан, він заніс руку і, розмахнувшись, щосили ударив. Цьвохнула в повітрі лозина. Лясь! Тіло Кропінського різко здригнулося, але блокфюрери тримали його, мов у лещатах.
Після Рейнебота ударив Мандрил. Удар цього ката, хоч і позбавлений Рейнеботової спортивної елегантності, просвистів з не меншою силою і влучив бідоласі по стегнах.
Кропінський приглушено застогнав, стегна його судорожно посіпувались. Блокфюрери міцніше притиснули до станка його тремтячі плечі. Ось знову прицілився і змахнув лозиною Рейнебот, кривавочервоний слід від першого удару правив йому за орієнтир. Коли він розмахнувся, нижня щелепа його з садистичною хтивістю випнулась наперед. Примруживши від насолоди очі, він силкувався влучити точно по червоному сліду.
З грудей Кропінського вирвався тонкий, пронизливий зойк.
Мандрил з незворушним спокоєм бив по тому місцю, де були нирки. Удар падав за ударом. Рейнебот прицілювався з натренованою точністю, і його удари влучали щоразу майже точнісінько в те ж саме місце. Червона смуга ставала все ширша, дедалі більше набрякала, і, нарешті, шкіра тріснула. Цівкою бризнула кров, полилася по стегнах.
Кропінський приглушено застогнав. Рейнебот, здавалося, тільки цього й чекав.
Його хтива усмішка перетворилася на хижу гримасу, очі звузилися до малесеньких щілинок, і кожен новий удар влучав по свіжій кривавій рані.
Кропінський, не витримавши катувань, знепритомнів. Лише тоді Рейнебот і Мандрил припинили екзекуцію. Блокфюрери відпустили нерухоме тіло, один з них узяв відро з водою, що стояло напохваті, і хлюпнув на непритомного трохи води. Рейнебот кинув на Гефеля бистрий оцінюючий погляд.
Гефель весь час стояв нерухомо, мов стовп. На його обличчі застиг невимовний жах. Та ось він відчув на собі погляд Рейнебота. Їхні очі зустрілися. Рейнебот був задоволений, бо ясно бачив, яке враження справила на Гефеля екзекуція. Ледь помітна усмішка промайнула на його губах, він перевів погляд з Гефеля на Клюттіга, і вони без слів зрозуміли один одного.
Тимчасом Мандрил, користуюшісь перепочинком, встромив у рот сигарету.
Кропінський заворушився, він пробував підвестися. одразу ж блокфюрери знову притиснули його до станка. Мандрил шпурнув сигарету, і екзекуція відновилася.
Опритомнівши від холодної води, Кропінський почав кричати, і блокфюрерам нелегко було тримати тіло, що судорожно звивалося від болю під їх руками. Люті удари градом сипались на Кропінського, аж поки обом його катам здалося, що вже досить. Блокфюрери підняли скривавлене понівечене тіло зі станка і жбурнули вбік. Кропінський важко, мов лантух, упав на підлогу.
— Встань! — заревів Клюттіг.
Кропінський машинально спробував виконати наказ. Руки й ноги його тремтіли, але він, напружуючи всі сили, якось підвівся і стояв, похитуючись з боку на бік.
— Натягни штани, свиня! — знову заревів Клюттіг. — Чи ти хочеш, щоб ми милувалися твоїми причандалами?
Кропінський скорився, наче автомат.
Рейнебот ткнув Гефеля закривавленим кінцем лозини в груди і показав на станок. Він немов запрошував його зайняти вільне місце...
Задерев’янілими ногами зробив Гефель кілька кроків, що відділяли його від станка, і ось уже блокфюрери підхопили його, поклали...
***
З моменту арешту минуло вже кілька годин, але нічого нового в концтаборі за цей час не сталося. Чекання було нестерпне. Між табором і бункером не існувало ніякого зв’язку. Жодна звістка про те, що діялося там, нагорі, не проникала в табір. Лише коли вранці кликали до воріт могильників, це було для всіх знаком, що Мандрил уколошкав ще одну жертву.
Напевно, вони не могли так швидко порішити Гефеля і Кропінського. Але саме це й непокоїло Бохова найдужче. Він сидів сам один за перегородкою в своєму бараці. Рункі був у конторі, а штубові саме понесли до кухні цебра.
Бохов вимальовував для блокфюрера безглузді сентенції, і серце його тривожно стискалося. Він відкинув геть ручку і сперся головою на стиснуті кулаки. Підпільний комітет мав домовитися, як діяти далі. Але вони могли зібратися тільки увечері. Та хто знає, що станеться до того часу. Голова Бохова розламувалася від думок. Можливо, він даремно так турбується? Можливо, Гефель витримає все і скоріше дасть замордувати себе, ніж... Але поки що він був ще живий, і, доки він живий, небезпека не зникла... Бохов нерухомим поглядом втупився в стіл.
Невже він бажає смерті І'ефеля?
Здригнувшись, він постарався швидше загнати цю страшну думку в найпотаємніший куток серця...
Та лишилося ще багато інших думок, і вони роєм кружляли в його змученій голові і не давали йому спокою. Бохов думав про надійно сховану зброю. Гефель знав деякі схованки. Про карабіни у ящиках для квітів він не знав нічого.
Але ж Гефель сам своїми руками ховав пістолети у себе на складі, позасовувавши їх у мішки з одежею. Ці пістолети були пронесені у табір радянськими і польськими товаришами в той час, коли навколишні військові підприємства ще не були зруйновані американськими бомбами.
Жоден непосвячений не міг би відкрити ці схованки: на одежних мішках були фальшиві номери. А для тих, хто знав про це, знайти їх було дуже .легко. Єдиним, хто знав ці схованки, був Гефель. Це були надійні місця, і лише через зраду могли б вони...
Бохов заплющив очі, ніби поринувши в цю штучно створену темряву. Він не хотів ні про що думати, ні про що! Але болісні думки, заховані в глибині серця, раз у раз спливали на поверхню...
Лише через зраду...
Це ставало нестерпним! А що, коли через якунебудь дурну випадковість один з мішків потрапить до рук котрогось із в’язнів команди, який ні про що й не догадується?
Бохов застогнав. Оце обов’язкове додержання суворої нелегальності сковувало його. Гнітючим тягарем налягло воно зараз на його плечі! Що робити? Насамперед треба забезпечити підпільний комітет на випадок зради! Та чи можлива тут взагалі яка-небудь безпека? Може, спершу переховали пістолети? Але як це зробити? Як, як?
Бохов не міг порушити суворого закону нелегальності, не міг підійти до першого-ліпшого товариша з речового складу і промовити: «Послухай-но, я маю тобі щось сказати, але ти повинен держати язик за зубами, зрозумів?..»
Бохов затулив кулаками очі. Голова його, здавалося, зараз лусне від неспокійних думок. Раптом він відчув ненависть до Гефеля: це він винен у тому, що тисячі небезпек чатують тепер на них, це його легковажність примушувала тепер Бохова розкрити таємницю іншим, наражаючи й їх на небезпеку. Та Бохов швидко заглушив у собі цей раптовий порив ненависті, бо знав, як небезпечно здаватися на волю почуттів. Але тут враз озвався голос розуму, і Бохов збагнув, що в нього є один-єдиний вихід: піти до Кремера і розповісти йому все про заховану на складі зброю. Лише Кремер міг узяти на себе цю справу зі зброєю. Він дасть Кремеру завдання підшукати серед в’язнів команди надійного хлопця, який візьметься переховати зброю в безпечне місце. Прокляття! Ось так одна таємниця за другою прослизала крізь петлі сітки!
Бохов розплющив очі і зробив зусилля, щоб зібратися з думками. Чим могли зарадити лихові всі ці довгі роздуми й міркування? Все одно він більше нічого не придумає...
Тимчасом Кремер теж сидів сам один у своїй кімнаті, стискаючи кулаки, і проклинав у думці і м’якосердя Гефеля, і ні в чому неповинну дитину, яка принесла з собою у табір так багато лиха. І в його голові цвяхом засів неспокій, і він, так само, як і Бохов, почував свою безпорадність перед всіма небезпеками, що загрожували змести їх, мов шалений вихор. Але Кремер почував, що не має права отак сидіти згорнувши руки і сушити собі голову непотрібними думками, — треба негайно діяти.
Раптом Кремер заворушився. Він витяг батарейку із кишенькового ліхтарика, яким йому дозволялося користуватися, як старості табору, і вставив замість неї стару, попсовану, потім засунув ліхтарик у кишеню і вийшов з кімнати.
