—  Жерти не давати!

Форсте, виструнчившись, вислухав цей наказ.

Гефель і Кропінський стояли нерухомо і напружено прислухалися, немов налякані тварини. Наче заворожені, дивилися вони на двері камери і чекали, що от-от станеться щось страшне. Всі почуття їх ніби заціпеніли, всі їхні сили йшли на те, щоб слухати. Вони вслухалися в різноманітні шуми табору, які долинали до них від воріт. Там, за стінами бункера, все йшло собі своїм звичаєм. Як це дивно...

Вартовий блокфюрер наскіпувався на когось з лайкою біля воріт, поквапливо й злякано постукували дерев’яні черевики. В репродукторі щось клацнуло — це увімкнули мікрофон, почулося тихе дзижчання, і одразу ж чийсь голос викликав капо, що відав статистикою праці... Через якийсь час уже хтось інший оголосив, що такий-то оберштурмфюрер повинен з’явитися до коменданта.

Згодом від воріт донісся стукіт багатьох дерев’яних черевиків. Здавалося, цілий табун коней протупотів копитами.

Якийсь блокфюрер лаявся, репетував, горлав на когось.

Гефель прислухався. Заціпеніння враз мовби спало з нього, в голові прояснилося. Він вслухався в гомін табірного дня; досі він ніколи не звертав на це уваги, а тепер всі шуми вривалися в його вуха, як пронизливий дзвоник трамвая.

І вмить страшна думка пронизала його мозок: «Ти ж у концентраційному таборі! А що це, власне, таке?» І нараз Гефель подумав, що забув уже, який то він, справжній світ, справжнє життя, що вирувало за межами табору. Він не міг зараз ні уявити собі, ні відчути, що діється там, за колючим дротом. Єдино реальним і зрозумілим було приглушене відстанню репетування блокфюрера, вічні крики, тупотіння і стукіт дерев’яних черевиків. В цю мить, коли Гефель так напружено вслухався в розмаїті звуки, навіть ця реальна дійсність враз здалася йому облудною і примарною. І раптом йому подумалось: все це не справжнє, все це — лише мана!

Ніби з далекої далини долинув у цю примарну дійсність голос, сповнений безмежної ніжності: «...міцно цілую тебе...»

Але й цей голос був такий примарний і облудний; мов заблукане дитя, шукав він собі дороги.

Мороз пробіг йому поза шкірою. Гефель дивився на віконце в дверях, крізь яке звичайно арештантам просовували їжу; він забув у цю мить, що за його спиною стоїть Кропінський...

І зненацька Гефель побачив своїм розумовим зором реальну дійсність! Ще досить далеку, правда, але вона нестримно наближалася на танках і гарматах! Ось що було справжнє й реальне, тільки це! І більш нічого!

І тут він згадав про Кропінського.

—  Маріане... — тихенько прошепотів він: розмовляти заборонялося.

—  Так? — теж стиха озвався той.

—  Американці підходять все ближче... Скоро кінець...

Кропінський відповів не зразу:

—  Я ж сам це казав, завжди...

Більше вони не обмінялися ані словом. Стояли нерухомо. Але в потаємній глибині душі відчули якусь опору. Знову воскресла надія на порятунок і життєдайним теплом зігріла їх серця.

***

Клюттіг хвилювався. Так хвилюється артист перед виходом на сцену.

Вони сиділи з Рейнеботом у затишному куточку офіцерського казино, близько присунувшись один до одного головами, попивали вино і про щось тихо шепотілися.

Очі Клюттіга за скельцями окулярів хижо поблискували, як у азартного мисливця, що натрапив на слід рідкісної дичини.

Рейнебот, примруживши очі, промовив:

—  Спершу треба нагнати на них страху. Потім ми дамо їм поваритися у власному соку, а далі вже, вночі, прийдемо і допитуватимемо їх, поки вони не заговорять.

Клюттіг дудлив склянку за склянкою. Він неспокійно совався на стільці.

—  А якщо ми нічого з них не витягнемо?

Рейнебот заспокоїв його:

—  Тоді ми битимемо їх доти, доки вони не стануть перед нами на задні лапки. Не турбуйся, ці хлопці ще заспівають, мов соловейки.

Рейнебот з задоволенням відпив трохи вина і несхвально похитав головою, помітивши, що Клюттіг наливає собі ще одну склянку.

—  Не пий так багато.

Клюттіг нервово облизав губи і стурбовано промовив:

—  А що, коли удар не влучить у ціль? Ми не повинні промахнутися.

Рейнебот, спокійний як завжди, відкинувся на спинку стільця і холодно відказав:

—  Я знаю, Роберт, я знаю.

Та чим спокійнішим здавався Рейнебот, тим більше нервувався Клюттіг:

—  Герман, чоловіче, як можеш ти міркувати так спокійно?

Рейнебот самовдоволено випнув губи, відірвався від спинки стільця і нахилився ближче до Клюттіга. Клюттіг жадібно вбирав у себе кожне слово, яке шепотів йому Рейнебот.

—  Зараз треба показати, на що ми здатні. Чи ти тямиш хоч щось у психології? Послухай-но, пане лагерфюрер, що я тобі скажу. Гефель і отой другий, як його там, для табору вмерли. Їх єдине товариство — це ми. Ти, я і Мандрил. Вони повинні почувати себе зовсім самотніми і всіма покинутими.

Він доторкнувся до ліктя Клюттіга, який, кліпаючи очима, втупився в хитре обличчя Рейнебота, а той чекав, поки його слова дійдуть до свідомості лагерфюрера і закарбуються в його пам’яті; за хвилину Рейнебот вів далі:

—  Чим самотнішими вони себе почуватимуть, тим легше випитаємо ми у них все, що нам треба. Мандрил дістане дозвіл потішитися з ними, як йому заманеться, аби тільки вони не здохли, нічого не сказавши.

Клюттіг кивнув на знак згоди.

—  З Гефеля ми витягнемо всі імена, будь певен. Це буде якраз до речі, ол райт^[18]. Вивчати англійську мову і бути напоготові, — зметикував, пане лагерфюрер? — Рейнебот підвівся. — Солдати, до зброї! — вигукнув він.

—  Ти куди? — спитав Клюттіг.

—  Візьмемо за барки тих типів, — ласкавенько відповів Рейнебот..

—  Зараз уже? — Клюттіг звів на Рейнебота затуманені вином очі.

Той промовив:

—  Коваль клепле, доки тепле!..

Мандрил відімкнув двері камери. Не кажучи ні слова, він схопив Гефеля і штурхонув до виходу, за ним — Кропінського. Потім знову замкнув камеру. Цієї короткої миті було для Гефеля досить, щоб обмінятися бистрим поглядом з Кропінським; в тому погляді світилося боязке чекання і водночас рішучість.

Мандрил виступав за ними: він повів їх до виходу з бункера повз Форсте, який щільно притулився до стіни, щоб пропустити їх.

У великій кімнаті блокфюрерів, що містилася у флігелі біля воріт, уже стояв напоготові дерев’яний станок. Тут зібралася зграя вільних від служби і жадібних до таких видовищ блокфюрерів. За станком, на присунутому сюди стільці, закинувши ногу за ногу, сидів Клюттіг.

Коли Мандрил вштовхнув обох заарештованих у кімнату, Рейнебот підійшов до Кропінського і схопив його за гудзик куртки:

—  Де жиденя? — спитав він і, не діставши відповіді, значуще додав: — Подумай як слід, поляче.

Очі Кропінського неспокійно забігали, він спробував викрутитись.

—  Я не розуміти по-німецьки...

Це прозвучало незграбно й безпорадно.

—  Ах, он воно що, — підхопив Рейнебот, — ти не розуміти по-німецьки. То ми тобі зараз дамо урок німецької мови.

Рейнебот навмисне вирішив почати з поляка: нехай Гефель подивиться на все це.

Троє блокфюрерів схопили Кропінського і підштовхнули його до станка. Кропінський мусив засунути ноги у відкритий ящик, який потім знову засувався, міцно затискуючи ноги.

Блокфюрери стягли з Кропінського штани і повалили його на коритоподібний настил, що поступово знижувався до узголів’я, долілиць. Двоє блокфюрерів натренованими рухами схопили Кропінського за руки, витягли їх наперед і міцно тримали його за кисті, водночас придержуючи й за плечі. Третій притискував до планки станка його голову. Тепер усе тіло Кропінського було ніби пригвинчене до станка. Тимчасом Рейнебот і Мандрил уже приготувалися.

Рейнебот неквапливо натягнув на руки шкіряні рукавички і зігнув довгу, завтовшки з палець, лозину, ніби перевіряючи її міцність і гнучкість.

Потім почалася екзекуція.

Гефель стояв прямо, немов закам’янівши, розпачливий зойк підступав до горла і душив його, серце несамовито калатало в грудях. Все, що діялося тут, здавалося йому якимсь страшним кошмаром.