—  Ти кажеш, що це не твоє діло, це діло Гефеля.

—  Ну то й що? — захищався Бохов, — Хіба я не наказав Гефелю відправити дитину з табору?

—  А хто це сказав? Чи твоє серце також казало це?

Бохов розпачливо підняв угору руки.

—  Ради всього святого, Леоніде, куди ти хилиш? Хіба не досить того, що Гефель послухався голосу серця і це призвело до помилки? А тепер ти вимагаєш від мене...

—  Не добре, зовсім не добре! — Богорський гнівно нахмурився, — Ти зробив помилку, прислухаючись до свого розуму, Гефель — помилився, послухавшись свого серця. Обидва діяли самі по собі, голова Герберта і серце Андре. А саме це й не добре.

Бохов нічого не відповів. Сентиментальні міркування не впливали на нього. Він сердито кинув на купу кілька принесених із собою благеньких одежинок, невдоволено слухаючи докори Богорського:

—  Ти просто наказав і розпорядився, ти покинув Гефеля самого в тяжку хвилину. Замість того, щоб допомогти йому, ти прогнав його геть. «Ти мусиш віддати дитину полякові. І край!»

Бохов обурено ударив кулаком по купі одежі:

—  А що ж я мав робити?

Богорський втягнув голову в плечі:

—  Не знаю... — сказав він.

—  Ну, от бачиш, — зрадів Бохов.

Богорський лишався зовні спокійним. Завжди поряд з помилкою лежить вірний шлях, немов тінь біля світла. І так само, як Бохов вчинив невірно, він міг зробити й правильно, думав він. Хорошо!

—  Вислати дитину з концтабору! Ось що було єдино правильним шляхом, і саме цього я й вимагав від Гефеля, — наполягав на своєму Бохов.

—  Ну, гаразд, хай так, — ніби погодився з ним Богорський. — Але чому ж Гефель не зробив цього?

Бохов обурено схопився з місця:

—  Тому що він... — і раптом Бохов спинився, вражений поглядом Богорського.

Бохов мовчки дивився на Богорського, на обличчі друга він читав ті ж самі думки:

«Голова — сама по собі, серце — само по собі...»

Можливо, він сам мусив подбати про те, щоб дитину було відправлено з табору? Може, він і справді мусив сам простежити за Гефелем — аж до останньої хвилини? Можливо, він тільки тому полишив і Гефеля на самого себе, що й у його серці, в серці завжди розсудливого Бохова, говорило те ж саме людяне співчуття, як і у Кремера, що волів дивитися крізь пальці на те, чи буде виконано переданий ним наказ. Полишений на самого себе, Гефель мусив узяти цей тягар на свої плечі. Хто ж винен в усьому? Хто зробив помилку? Ніхто! Усі!

Бохов зазирнув у вічі другові...

Очі людини! В їхній глибині, як під гладенькою поверхнею бездонного моря, ховаються всі таємниці знання і незнання, всі помилки й омани серця, весь розум і вся любов.

Якесь могутнє, незнане досі почуття заполонило душу Бохова. Він думав: «Ти — Людина, доведи ж це...»

Думав він у цю мить про самого себе? Про Гефеля? Чи думки його були такими всеосяжними, що охоплювали весь світ, усіх, хто носить високе ім’я — Людина?!

«Ти — Людина, доведи ж це на ділі!...»

Бохов відчув, що десь по той бік розуму й свідомості, в серці людському є незміряні глибини, що поглинають усі слова й думки, звідти не доноситься ніякого відгомону. Можливо, Гефель зазирнув у цю глибину і зробив те, що було само собою зрозумілим, не питаючи ні про що і не чекаючи відповіді. Людина, яка претендує на право носити це ім’я, що б вона не робила, повинна завжди думати про свій найвищий обов’язок.

У грудях Бохова все кипіло. Тільки б лишитись твердим до кінця.

— Що ж все-таки будемо робити? — спитав він, ховаючи за діловим тоном своє збентеження.

Богорський і на цей раз лише знизав плечима. Що вони могли зробити?.. Негайно припинити військове навчання. Ніякого вивчення матеріальної частини зброї, ніяких зборів груп Опору. Широко розгалужена сітка нелегальної організації повинна піти в найглибше підпілля. Це було все, що вони могли зробити. Їм лишалося одне: чекати, чекати й чекати...

***

Обох заарештованих привели в бункер. Поки що з Гефелем і Кропінським більш нічого лихого не трапилось. Досі їх ще ніхто з есесівців не чіпав.

Шарфюрер бункера Мандрак саме снідав — у його кімнаті апетитно пахло смаженою картоплею; він, жуючи, вийшов до них і за знаком Клюттіга замкнув заарештованих в одній камері.

Клюттіг кивнув йому, і шарфюрер зрозумів, що він повинен піти за ним в кабінет Рейнебота.

Мандрак не дуже квапився. Він пропустив обох офіцерів уперед і, зайшовши до своєї кімнати, спершу одягнув мундир. Потім спокійно, застібаючи гудзики, увійшов до кабінету рапортфюрера. Він так і лишився стояти, хоч Клюттіг і Рейнебот сиділи.

Клюттіг нервово вийняв сигарету, Рейнебот розсівся на стільці, недбало відкинувшись на спинку і, за звичкою, засунувши великий палець за борт мундира, Мандрак все ще дожовував свій сніданок.

—  Послухайте, приятелю, — почав Клюттіг, — це особливий випадок, ми будемо «обробляти» їх разом.

—  Допитуватимемо, поки не заговорять, — додав Рейнебот, злісно скривившись.

Клюттіг застережно підняв руку:

—  Тільки глядіть, не заженіть їх передчасно в могилу.

Він пояснив Мандраку, про що тут ідеться, і додав, що Гефель для них — це ключ, з допомогою якого вони зможуть розкрити підпільну організацію.

Мандрак вислухав усе це мовчки, лише один раз провів язиком по губах. Його землисто-сіре, густо подзьобане віспою обличчя лишалося нерухомим. Тупо дивилися темні каламутні очі. Коли він стояв отак перед лагерфюрером, то здавався мало не лагідним.

Клюттіг підвівся з місця.

—  Отож тепер ви знаєте, — багатозначно промовив він, — в чому тут річ.

Мандрак неквапливо засунув руки в кишені штанів і тихим голосом спитав:

—  Що я повинен з ними робити?

Рейнебот побарабанив пальцями по борту мундира:

—  Треба приголубити їх, Мандрил^[17], приголубити, — цинічно сказав він.

Мандрак куточком ока скоса зирнув на Рейнебота, по його губах пробігла якась гримаса, схожа на усмішку: йому подобалося, коли його називали «Мандрилом». В цьому страхітливому імені було щось таке, що нагадувало прадавні ліси і лякало, саме це й давало почуття насолоди Мандраку.

Він мало говорив і ще менше питав.

І коли Клюттіг швидко докинув і своє слово: «Ні, Мандрил, поки що не чіпайте їх, ми потім ще поговоримо про це», — Мандрил повільно повернув голову в бік лагерфюрера і тільки мовчки кивнув.

Він попрямував з кабінету, і видно було, як не хочеться йому витягати з кишені руки, щоб натиснути на ручку дверей. Вийшовши, він пхнув ногою двері, і вони зачинились. Потім побрів до флігеля, де був розташований бункер.

У довгому, вузькому — метрів зо два завширшки — коридорі завжди було напівтемно. Під стелею тьмяно блимало кілька маленьких лампочок. До коридора вели загратовані двері, в кінці його було маленьке, теж загратоване, віконце.

За масивними, оббитими залізом дверима камер обабіч коридора панувала мертва тиша, німа й похмура, немов у камері смертників. Єдину живу істоту можна було зустріти в коридорі бункера — прибиральника Форсте.

Мандрил підійшов до камери номер 5 і зазирнув у вічко. Довгенько дивився всередину. Камера була зовсім порожня: ні стола, ні стільця, ані солом’яного матраца, навіть ніякої ковдри. Лише загратована тьмяна електрична лампочка на голій стелі. Голий чотирикутний ящик. Два метри завдовжки, три метри заввишки і півтора метри завширшки. В стіні — маленьке, теж загратоване товстими гратами віконце.

Мандрил відімкнув камеру.

Гефель і Кропінський одразу ж, як вимагалося за уставом, виструнчилися перед ним.

Мандрил, не кажучи ні слова, схопив Кропінського за петельки і щосили штовхнув його вперед, обличчям до дверей. Те ж саме зробив він і з Гефелем, який стояв трохи збоку від Кропінського. Подивився, чи добре стоять арештанти, і штурхонув їх ногою під коліна.

—  Стояти струнко! — похмуро кинув він, — Хто поворухнеться — хай начувається, так оперіщу палицею, що повік пам’ятатиме!

Він вийшов з камери і поманив до себе Форсте.