Бохов дістав наказ негайно заховати цю дорогоцінну зброю в надійному місці, до того ж, так, щоб зброя завжди була напохваті і не попсувалася. Другого дня він доповів членам ІТК, що все зроблено. На їхнє запитання, де заховав він гвинтівки, Бохов відповів:

—  У ревірі.

Де саме, він так і не сказав.

—  Якби я запропонував вам це місце, ви, безперечно, були б проти.

Це трохи налякало товаришів, але Бохов на всі їх протести тільки відмовчувався.

—  Шукайте, — уперто відповів він, не звертаючи уваги на їхні докори й побоювання, — і тому, хто знайде зброю, я на цілий тиждень передам мій хлібний пайок.

Ван-Дален, який працював у ревірі і знав тут кожен закуток, обнишпорив геть усе. Кодічек і Пшібула, як тільки їм траплялася нагода побувати в ревірі, обмацували пильним поглядом усі закутки, що могли правити за потаємну схованку. Їх ця гра в схованки сердила, а Бохова веселила. Один лише Богорський не брав у ній участі:

—  Я певен, що Герберт зробив усе правильно, — говорив він.

***

Одного недільного надвечір’я, в кінці серпня, Бохов разом з Кодічеком і Пшібулою, ніби прогулюючись, ішли у напрямку ревіра. Скоро і ван-Дален приєднався до них, і вони всі вчотирьох посідали на лаві напроти головного барака ревіра. Вони зібралися сьогодні тому, що Бохов хотів показати їм свою схованку для зброї.

—  Ну, кажи, — квапив Бохова Пшібула, — де ж вони є?

Він мав на увазі карабіни. Бохов ледь помітно посміхнувся самим куточком рота.

—  Та ти ж сидиш перед ними.

Пшібула і всі інші товариші почали уважно оглядатися навколо, крадькома обмацуючи очима фасад головного барака.

Бохов допоміг їм, злегка кивнувши головою у напрямі пофарбованих в зелене ящиків для квітів, що стояли перед вікнами і в яких цвіла червона герань.

Ван-Дален догадався перший.

—  Отам всередині? — прошепотів він.

Бохов ствердно кивнув, опустивши повіки. Онімівши від здивування, всі втупилися в ящики з квітами. Бохов дав їм досхочу надивитися.

—  А тепер скажіть мені щиро, чи погодилися б ви, якби я запропонував вам цю схованку? — запитав він.

Ніхто не відповів йому, але Бохов відчув, що він не помилявся.

—  Це ризиковано, — нарешті сказав ван-Дален.

—  Зате надійно, — швидко додав Бохов.

—  Хто шукає що-небудь заховане, нишпорить по кутках і, як правило, проходить мимо того, що лежить у нього під носом, до того ж...

Бохов запнувся. Якийсь есесівець саме звертав зі стежки, що вела до ревіра, в напрямі головного барака. Він байдуже пройшов мимо ящиків. Але перед останнім з них, якраз біля вхідних дверей, він раптом спинився. Щось у цьому ящику зацікавило його.

Пшібула злякано схопив Бохова за руку, яку той поклав на лаву. Вони побачили, що есесівець поправив гілочку герані, яка криво звисала над краєм ящика, і міцніше утрамбував навколо неї землю.

Затамувавши подих, стежили вони за кожним рухом есесівця. Один тільки Бохов упевнено посміхався. І так само посміхаючись, закінчив він свою перервану фразу, коли есесівець зник у бараці:

—  ...до того ж, ці сентиментальні звірюки охоче винищують людей, але аж ніяк не квіти...

Вони помовчали. Ця маленька подія переконала всіх, що Бохов правий.

Бохов спокійно промовив:

—  Завдання виконано. Зброя схована надійно, вона завжди напохваті і не попсується.

Останні слова означали те, що Кен старанно замотав карабіни в промаслене ганчір’я.

Коли вони вже прощалися, Бохов підморгнув їм одним оком.

—  Ну як, чи можу я лишити собі свій хлібний пайок?

Ван-Дален, похитуючи головою, попрямував назад до ревіра. Пшібула схвально ткнув його кулаком у спину.

Бохов засміявся.

***

Минула зима, герані позасихали. Дерев’яні ящики для квітів все ще стояли перед вікнами. Ніхто не звертав на них уваги. Суха і нічим не примітна була в них земля...

Проте Бохов не був сьогодні такий спокійний і впевнений, як тоді, того серпневого надвечір’я, в минулому році. Тривога погнала його до Богорського. Дорога була кожна година, бо кожна година могла таїти в собі нечуване лихо. Сувора необхідність примусила Бохова порушити закон обережності. Можливо, трапиться нагода порадитися з Богорським.

І на цей раз сприятливий випадок прийшов на допомогу Бохову.

Шарфюрер лазні нудився знічев’я в своєму кабінеті, у душовій не було нікого, а в’язні з робочої команди тягали на дезинфекцію складене перед лазнею манаття незадовго перед тим прибулого транспорту.

Богорський був серед в’язнів. Бохов рішуче підійшов до них, схопив і собі цілий оберемок старого мотлоху і разом з усіма попрямував до дезинфекційної камери.

Богорський одразу ж зрозумів, чого треба тут Бохову, і непомітно пішов за ним. В’язнів з команди вони могли не боятися, та й у дезинфекційній камері ніхто не міг перешкодити їх розмові.

Вони посідали на високу купу скинутої тут одежі, звідки їм добре було видно вхід. Богорський уже знав про арешт Гефеля й Кропінського.

— Якщо вони зломлять волю Гефеля... Якщо він не витримає...

Бохов і Богорський мовчки дивилися один одному в вічі. Богорський безпорадним жестом розвів руками, іншої відповіді на ці слова у нього не знайшлося. Вони просто не наважувалися говорити про ту страшну небезпеку, яка загрожувала їм. Вона насувалась на них, немов велетенська чорна гора. І вони відчули себе такими беззахисними. Що могли вони зробити, коли Гефель назове хоч одне-єдине ім’я?..

Тоді порветься весь ланцюг — і безодня поглине їх. Хоч як добре було засекречене підпільне керівництво, воно складалося з живих людей, хоч і готових на все, рішучих і мужніх, проте все-таки людей. І до того ж, там, нагорі, в одиночних камерах бункера панували зовсім інші закони. Там чоловік був наодинці з самим собою, і хто міг з певністю сказати про себе, чи лишиться він після всіх фізичних катувань і душевних мук таким же твердим, як залізо, чи не перетвориться він на жалюгідне безвольне створіння, на скривавлену подобу людини, в якій перед загрозою нелюдських катувань і неминучої смерті в страшних муках голий тваринний інстинкт самозбереження не виявиться сильнішим за силу волі і мужність? Кожен з них давав клятву, що скоріше загине, аніж піде на зраду. Однак між клятвою і її виконанням лежало так багато загадкового й незбагненного в людській натурі.

Можливо, в цю хвилину Гефель лежить у камері, побитий мало не до смерті, думає про свою дружину й сина, остання іскра мужності жевріє в його змученій душі, і ось-ось він не витримає більше мук і назве тільки одне ім’я — ім’я всього одної-єдиної людини, яку він вважатиме не такою важливою для їх загальної справи. І тоді весь ланцюг порветься...

Та й чи знайдеться серед тисячі членів груп Опору хоч один-єдиний чоловік, який міг би з певністю сказати про себе, що там, нагорі, в тих страшних катівнях, він буде досить сильним, щоб витримати до кінця весь біль і муки?

—  Це може закінчитися повним провалом... — прошепотів Бохов.

Богорський відірвав погляд від якоїсь невидимої точки в йросторі. Він стомлено посміхнувся, зусиллям волі відганяючи від себе цілий рій тривожних думок і перемагаючи хвилинну слабкість.

—  Що може бути, — стиха мовив він, — цього ніхто не скаже наперед.

Обличчя Бохова спохмурніло.

—  Ми повинні довіряти Гефелю, —додав Богорський.

—  Довіряти! Довіряти! А ти певен, що він витримає до кінця?

Богорський високо звів брови.

—  А чи знаєш ти це про мене? Навіть про себе самого? Чи про інших товаришів?

Бохов сердито відмахнувся від цих суворих запитань.

—  Звичайно, цього ніхто про себе не знає. Саме тому Гефель і не повинен був встрявати в цю історію з дитиною. З самого початку. Ну, от бачиш, що тепер вийшло? Спочатку він ховає у себе дитину, потім грубо порушує дисципліну, а тепер сидить у бункері і... і...

—  Ти сам теж зробив помилку з цією дитиною.

—  Я? — обурився Бохов, — До чого тут я?