Цвейлінг закліпав очима.

—  Виходить, хтось доніс на них?

Піппіг швидко відповів:

—  Так точно, гауптшарфюрер, хтось доніс!

Цвейлінг хотів щось сказати, але утримався і лише

після хвилинної паузи промовив:

—  Отже, поміж вас є якийсь мерзотник?

—  Так точно, гауптшарфюрер, поміж нас є мерзотник!

Як недвозначно прозвучали ці слова!

—  І вони... вони, мабуть, забрали з собою... і дитину?

—  Ні, гауптшарфюрер!

—  А де ж вона?

—  Не знаю.

Цвейлінг здивовано втупився в Піппіга.

—  Як же це так? Учора ж увечері вона була ще там.

—  Не знаю.

Цвейлінг схопився на ноги:

—  Я ж сам бачив!

Цим самим він виказав себе. Те, що досі було для Піппіга лише підозрою, переросло тепер у тверду впевненість: доніс Цвейлінг. Це зробив він!

Цвейлінг не зводив очей з нерухомого обличчя Піппіга. Раптом він загорлав:

—  Нехай усі зараз же зберуться й вишикуються, вся команда! Ми знайдемо цього негідника!

Але одразу ж він передумав. Одним стрибком він опинився біля Піппіга, який уже взявся був за ручку дверей, і сказав, притишивши голос:

—  Ні, Піппіг, ми зробимо інакше. Краще ми спочатку зовсім не будемо говорити про це. Мені може ще добре влетіти за те, що я вас покривав. Не будемо дзвонити в усі дзвони. Ви самі спробуйте знайти цього негідника і доповісте мені. А ми вже тоді поговоримо з ним по-своєму.

Нетерпляче чекаючи, поки Піппіг відповість йому згодою, Цвейлінг знову висолопив кінчик язика. Але Піппіг мовчав. Він зробив за всіма правилами поворот кругом і вийшов з кімнати. Цвейлінг дивився йому вслід крізь шибку дверей. Рот його був роззявлений.

***

Через вікно своєї кімнати Кремер бачив, як ішли майданом заарештовані під конвоєм Клюттіга і Рейнебота; Кропінський хитався, а Гефель ішов, низько схиливши на груди голову.

Біля вікон контори стояли в’язні і широко розкритими очима дивилися на них.

До кімнати вбіг Прелль.

Ось уже ті четверо дійшли до воріт. Треба було пильно й напружено вдивлятися, щоб на такій відстані ще розрізнити щось. І все-таки Кремер і Прелль ясно побачили, що заарештованих повели праворуч, у флігель біля воріт.

Бункер поглинув їх.

Прелль глянув на Кремера, неспроможний вимовити ні слова, тільки в переляканих очах його світилося німе запитання: «За що?»

На обличчя Кремера лягла похмура тінь.

***

Звістка про цю подію швидко облетіла табір. Арешт Гефеля попереджав про небезпеку. Що ж трапилось? В’язні переносили цю новину з барака до барака. В оптичний барак її приніс посильний.

— Тільки що Гефеля і одного поляка повели до бункера. За ними приходили сам Клюттіг і Рейнебот. Кепська історія...

Пшібула і Кодічек стурбовано глянули один на одного: військовий інструктор потрапив до бункера? Що б це мало означати?

Звістка докотилася і до ревіра.

Ван-Дален, почувши цю новину, притих і замислився. Він саме полоскав брудні бинти. Його кущуваті брови задумливо нахмурились. Це загрожувало їм великою небезпекою. В першу мить ван-Дален хотів був покинути все й побігти до Бохова. Але він одразу ж відмовився від свого наміру, згадавши найсуворіцшй наказ, що стосувався всіх підпільників: не впадати нікому в очі. Якщо це справді небезпечно, то він, безумовно, дістане скоро відповідні розпорядження.

Від Шюппа, який недарма крутився коло речового складу, почули про новину в’язні поблизької лазні; вони розпитали його про все і понесли цю звістку Богорському. Той спробував удати, ніби це його зовсім не турбує.

—  Ну, то й що? Видно, Гефель у чомусь дав маху...

Бохов дізнався про подію від штубових, які почули про це в кухні. Тривога не дала йому довго всидіти в бараці. Придумавши якийсь пристойний привід, він подався до контори.

На щастя, Кремер був у кімнаті сам. В глибині душі Кремер боявся зустрічі з Боховим. Занадто добре розумів він тепер, яка велика частка вини лягає і на його плечі: адже він полишив тоді Гефелю самому виконувати наказ Бохова. Просто все людяне, сховане глибоко на дні його душі, повстало проти цього наказу. Його живе сумління примусило його закрити очі на все, після того як він передав розпорядження. Йому не хотілося мати з цим нічого спільного. Нічого більше не бачити, нічого не знати!

І він обурився, коли Бохов почав докоряти йому, що він не простежив до кінця, чи відправлено дитину разом з транспортом.

—  Я свій обов’язок виконав, — голосно виправдувався він.

Бохов нічого не відказав на те. Його дисциплінована натура, що навчила його сприймати дійсність такою, як вона є, підказувала йому, що марно було б зараз сперечатися з приводу вчиненої помилки. Арешт Гефеля наражав на небезпеку їх усіх. Непохибний інстинкт говорив йому, що існує прямий зв’язок між арештом Гефеля і намаганням Клюттіга і Рейнебота добратися до підпільної' організації. Безумовно, ці двоє есесівців підозрівають, що Гефель є членом підпільної організації, вони б не старалися так, якби тут ішлося тільки про дитину. Бохов міцно стиснув губи; він шукав якогось виходу, але не знаходив його.

—  Що ж робити?

Кремер безпорадно знизав плечима.

—  Ми не можемо тепер нікуди вислати дитину з табору. Я радий, що вчасно розпорядився забрати її зі складу. Все це діло рук Цвейлінга.

Бохов прислухався до його слів лише краєм вуха. Він напружено думав. Тільки Кремер, як староста табору, мав змогу розвідати, що трапилося з Гефелем і Кропінським у бункері.

—  Послухай-но, Вальтер, — сказав він нарешті, — ти повинен допомогти нам. Немає більше ніякого сенсу в тому, щоб не договорювати тобі всього до кінця... Однаково ти знаєш більше, ніж я маю право тобі сказати.

—  Те, чого я не повинен знати, я й не знаю, навіть коли я це й знаю, — відказав Кремер.

—  Нас ніхто не може тут підслухати?

—  Можеш говорити, — пробурмотів Кремер.

Бохов ще більше притишив голос.

—  Ти знаєш, що у нас є зброя. Де ми її ховаємо — це не так важливо. Гефель — військовий інструктор груп Опору. Один з найважливіших членів нашої організації! Розумієш?

Кремер насупив брови і мовчки кивнув головою.

—  Ніхто не знає, що вони роблять тепер з ним у бункері, — вів далі Бохов, — Напевно, вони допитуватимуть його і постараються вивідати в нього все. Якщо Гефель не витримає катувань, через нього може загинути все. Він знає, де захована зброя, він знає товаришів з груп Опору, він знає нас, підпільне керівництво.

Бохов зробив паузу. Кремер теж мовчав. Він неквапливо опустив руки в кишені штанів і дивився прямо перед собою. Отже, від стійкості одного-єдиного товариша залежало життя багатьох людей, а може, й усіх в’язнів табору.

Це страшне відкриття потрясло Кремера.

—  Мені слід було б уже давно поговорити з тобою про все це, — після короткої паузи промовив Бохов, — тоді б ти напевно забрав у Гефеля дитину, перш ніж у цю справу втрутився Цвейлінг.

Кремер мовчки кивнув.

—  Слухай, Вальтер, ти повинен дізнатися, чи не заговорив там Гефель. Ми самі не можемо проникнути в бункер. Як саме ти це зробиш, то вже твоє діло, тут я не можу дати тобі поради. Можливо, тобі слід звернутися до Шюппа.

Кремер уже й сам подумав про електрика.

—  Про все, що ти почуєш, негайно ж повідомиш мене. Ти знаєш тепер, про що тут ідеться. Будь обережний, Вальтер. Якщо тобі доведеться звернутися ще до когось, — скажи йому тільки найнеобхідніше, а взагалі про все це — нікому ні слова!

—  Про це ти міг би мені й не говорити, — пробурчав Кремер.

Бохов поплескав його по плечу.

—  Знаю, знаю...

Ще не бувало такого, щоб Бохов розгубився перед лицем небезпеки. Його мужність була не молодецьки відчайдушна, а розважлива, спостережлива і обачна. Визнавши щось за правильне і необхідне, Бохов наполегливо йшов до своєї мети, доводив діло до кінця, часом навіть без відома товаришів, як то було, приміром, коли він приховав шість карабінів, які в серпні 1944 року під час загальної метушні, що панувала в таборі після нальоту американських літаків, були потай доставлені на територію табору.