Рейнебот похитувався на носках. Розе стояв, мов закам’янілий, і щосили напружував мускули ніг, бо коліна його, здавалося, ось-ось підломляться від страху. Обличчя інших в’язнів були суворі, похмурі, нерухомі. Очі Піппіга перебігали з Рейнебота на Клюттіга.

А Клюттіг задихався від люті. Голова його на довгій шиї ще більше витягнулася вперед. Насилу стримуючись, він погрозливо прошипів крізь зціплені зуби:

—  Де дитина?

Кропінський схвильовано ковтнув слину. Ніхто не відповів на запитання. Клюттіг, втративши самовладання, верескливо загорлав:

—  Де жиденя, питаю я вас!!!

Водночас він накинувся на Гефеля:

—  Відповідайте!!!

Слина пузирилася в нього на губах і бризкала на всі боки.

—  Тут нема ніякої дитини.

Клюттіг, немов просячи допомоги, глянув на Рейнебота, від люті слова застрявали у нього в горлі.

Рейнебот недбалим кроком підійшов до Кропінського, схопив його за куртку, притягнув до себе і спитав майже ласкаво:

—  Скажи, поляк, де дитина?

Кропінський швидко захитав головою:

—  Я не знаю...

Тоді Рейнебот розмахнувся і добре натренованим рухом затопив йому справжній боксерський удар по підборіддю. Удар був такий сильний, що Кропінський поточився назад і впав навзнаки. Товариші підхопили його на руки; з куточка його рота потекла тоненька цівка крові.

Рейнебот знову рвонув до себе Кропінського, другий удар влучив у те ж саме місце. Кропінський, як мішок, звалився додолу.

Рейнебот витер руки і засунув великий палець за борт мундира.

Цими двома ударами він подав сигнал Клюттігу, той теж, майже одночасно, не тямлячи себе від злості, ударив обома кулаками Гефеля в обличчя і пронизливо заверещав:

—  Де ви сховали жиденя? Говоріть, живо!

Гефель, захищаючись, тримав руки перед головою.

Клюттіг з такою люттю штурхонув його ногою в нижню частину живота, що Гефель, зойкнувши від болю, упав на коліна.

Піппіг дихав важко й уривчасто. Руки його судорожно стиснулися в кулаки. В голові билася одна безтямна думка: витримати до кінця, будь-що витримати! Вони вже під Оппенгеймом! Вже недовго терпіти. Витримати до кінця, витримати!..

Нижня губа Клюттіга тремтіла, він обсмикнув на собі мундир.

Гефель насилу підвівся. Новий удар чоботом у живіт забив йому дух. Задихаючись і безсило звісивши голову на груди, стояв він перед Клюттігом.

Кропінський все ще лежав непритомний на підлозі.

Рейнебот недбало глянув на ручного годинника.

—  Даю вам одну хвилину часу. Той, хто скаже мені, де заховане жиденя, одержить винагороду.

В’язні стояли нерухомо, мов води в рот набравши. Піппіг напружено вслухався в тишу. Невже хтось скаже... Пошукав очима Розе. Розе стояв до нього спиною, але Піппіг побачив, як тремтять його пальці.

Минули нескінченно довгі півхвилини, і Рейнебот знову глянув на годинника. Зовні він здавався цілком спокійним, але насправді він гарячково обдумував дальшу тактику. Треба нагнати на них страху, тоді вони стануть зговірливіші.

—  Ще тридцять секунд, — люб’язно сказав він, — а потім ми поведемо цих обох... до Мандрила...

Він зробив промовисту паузу, і губи його скривилися в зловісній посмішці.

—  А що там з ними може статися, — це вже буде на вашій совісті.

Він спритно уникав дивитися на в’язнів і, наче суддя на змаганнях, поглядав на годинник.

Очі Клюттіга несамовито перебігали з одного в’язня на другого. Шеренги стояли, мов закам’янілі. У Піппіга все тремтіло всередині. Взяти все на себе? Виступити наперед і сказати: «Я знайшов дитину, я сам один?..»

Хвилина пройшла. Рейнебот опустив руку з годинником.

У Піппіга було таке відчуття, ніби хтось підштовхує його в спину: «Зараз! Вийди вперед!»

Але, як і раніше, він стояв нерухомо.

Рейнебот носком чобота стусонув Кропінського під бік:

—  Вставай!

«Зараз, зараз, зараз!» кричав у Піппігу внутрішній голос, і справді йому здалося, неначе він уже виступив трохи наперед, невагомий, як уві сні.

Кропінський, хитаючись, підвівся і дістав від Рейнебота такого штурхана нижче спини, що, заточившись, полетів аж до дверей.

А проте не страх і не малодушність тримали Піппіга на місці. Застиглим поглядом дивився він услід Гефелю, який уже рушив до дверей...

Лишившись самі, в’язні ще досить довго стояли мовчки, ніби паралізовані щойно пережитим потрясінням; потім слабкі нерви Розе не витримали і, змахнувши в повітрі кулаками, він нестямно закричав:

—  Я до цього не причетний!

Тоді, нарешті, в’язні ожили й заворушилися; Піппіг теж отямився від свого заціпеніння. Він кинувся до Розе, міцно схопив його за барки, і, піднявши кулак, погрозливо сказав:

—  Цить! Держи язик за зубами!

***

Цвейлінг вичікував, поки все скінчиться, і лише тоді з’явився на складі. Неспокійно оглядав він в’язнів. Дехто з них сидів, нічого не роблячи, в конторі, інші стояли біля довгого столу на складі і теж, очевидно, нічого не робили досі; лише побачивши його, деякі з них почали про людське око над чимось поратися.

Цвейлінг прикинувся, що не помічає пригніченого настрою в’язнів, йому хотілося якнайшвидше сховатися в своєму кабінеті. Нараз якесь неприємне почуття пройняло його. Може, вони вже довідалися, що це він підкинув записку? Він нерішуче стояв на місці, скрививши губи в силуваній посмішці.

—  Чого це ви так повитріщалися? Де Гефель?

Піппіг, який теж стояв біля столу, і не глянув на Цвейлінга; він смикав зав’язку на мішку з білизною.

—  У бункері, — похмуро відповів він, і Цвейлінг виразно почув, яким ворожим тоном це було сказано.

—  Що ж він такого накоїв? — Цвейлінг, за звичкою, висолопив кінчик язика.

Піппіг нічого не відповів йому, а суворе мовчання інших в’язнів відбило у Цвейлінга охоту до дальших розпитувань. Він мовчки пройшов до свого кабінету: в’язні вороже дивилися йому вслід. Піппіг послав йому навздогін приглушене прокляття.

Цвейлінг недбало кинув своє коричньове шкіряне пальто на стілець і замислився. Неприємне почуття не проходило. Інстинкт підказував йому, що в’язні мають підозру на нього. Похмуро кліпаючи очима, він дивився в одну точку перед собою. «Найкраще, — вирішив він, — бути з ними привітним, а в усьому іншому прикидатися дурником».

Він покликав до себе Піппіга.

— Ну, розкажіть мені, що ж тут трапилось?

Піппіг відповів не зразу.

В цю мить, коли йшлося про долю його найкращого друга, Піппіг відчув нестримне бажання дати волю тому людяному, що таїлося глибоко на дні його душі; він тішив себе надією, що, може, тоді йому вдасться зворушити серце цього чоловіка, який сидів зараз перед ним і насторожено дивився на нього. Це було найкраще і найблагородніше, що міг він розкрити перед есесівцем: свою вічно принижену людську гідність, сховану за гратами смугастої сіроголубої арештантської одежі. Цей порив, бажання поговорити як людина з людиною були такими сильними, що серце його, здавалося, ось-ось розтопиться в грудях, і якусь мить Піппіг справді щиро вірив у нездоланну силу й могутність цього внутрішнього голосу; безладні думки, що хаотично снувалися в його голові, готові вже були вилитися в слова. Та, помітивши вираз нудьгливої підступності в рисах Цвейлінга, він одразу ж заглушив у собі недоречні почуття.

Так само, як його смугаста арештантська одежа була гратами, за якими мусив він тримати свої людські почуття, в такій же мірі і сірий мундир есесівця був непроникним панциром, і під тим панциром причаїлося все підступне, боягузливе й небезпечне, як дика кішка у джунглях.

Перед ним сидів донощик, який міг холоднокровно розтоптати в людині все людське, що довірливо розкрилося перед ним у хвилину слабкості, якщо це могло дати йому якусь користь. Піппігу стало соромно перед самим собою, що він хоч одну хвилину був ладен піддатися цьому пориву, послухатись голосу серця.

—  Ну, розказуйте ж...

Серце Піппіга знову замкнулося.

—  Що трапилось? Гефеля і Кропінського посадили в бункер через оту дитину.