А в підвалі Піппіг і Кропінський в цей час силкувалися витягти з підпіччя мішок. Дитина запхикала.

—  Чоловіче, Маріане, обережніше!

Кропінський спинився і пошепки заговорив з дитиною. Маля замовкло. Кропінський знову вхопився за мішок і тихенько потягнув його крізь отвір. Хлопчик теж заворушив руками й ногами, допомагаючи йому.

—  Ну як, уже?

—  Так.

Кропінський поквапливо розв’язав мотузку і розкрив мішок.

—  Слава тобі, боже, — простогнав Піппіг, — Оце таки справді, можна сказати, були важкі роди!

Малятко дрижало всім тілом. Його серденько було пройняте жахом.

Кропінський ніжно гладив і заспокоював хлопчика, який, схлипуючи, довірливо припав до свого дорослого друга. Нарешті маля заспокоїлося, і вони наважилися вирушити в свою небезпечну дорогу через табір.

Перед тим вони знову запхнули хлопчика в мішок і прибрали коло підпіччя.

Гефель тимчасом уже витягнув мотузку нагору. Піппіг і Кропінський порадилися між собою, що їм робити далі. Вирішили, що Кропінський йтиме попереду, розвідуючи обстановку. Якщо він на відстані до двадцяти метрів не помітить нічого підозрілого, то повертатиметься до Піппіга і кликатиме його за собою.

Вони вибралися з підвалу. На їхнє щастя, дощ за цей час припустив дужче. Вони напружено вдивлялися в темряву ночі.

—  Вперед, Маріане!

Кропінський рушив уперед, а Піппіг лишився стояти в темному кутку біля складу. Поляк пройшов вздовж першого ряду бараків. Двері деяких бараків були ще відчинені. Там жевріли вогники цигарок.

Кропінський спинився і прислухався. Слух у нього був чудовий. Він безпомилково міг би відрізнити кроки якого-небудь шарфюрера від кроків в’язня. Бо есесівці у важких підкованих чоботах ступали неквапливо й упевнено і рінь під їхніми ногами поскрипувала, а в’язні у грубих шкарбанах та ще й у такий дощ поквапливо постукували дерев’яними підошвами.

Кропінський насторожено прислухався. Скрізь панувала тиша. Він швиденько побіг назад і дав знак Піппігу.

Вони разом дійшли до того місця, де щойно стояв Кропінський. Тут Піппіг спинився, а Кропінський знову пішов на двадцять метрів уперед. Так він вів Піппіга вздовж бараків, перетинаючи час від часу стежки, аж поки не довів його зовсім близько до маленького табору.

Останній відтинок дороги був найнебезпечніший.

Вони мусили тепер вийти з-під захисту бараків і ступити на широку стежку, що вела до ревіра, перш ніж звернути убік, до маленького табору.

По стежці йшли до амбулаторії хворі в’язні, хоч і не так густо, як звичайно, бо йшов дощ. Стоячи під стіною барака, Піппіг і Кропінський пильно спостерігали цю стежку. По ній рухалися лише поодинокі фігури в’язнів — вірний знак того, що скоро прозвучить свисток старости. Деякі з них, ховаючись від дощу, одягли на себе благенькі смугасті пальта або накинули на голови мішковину.

—  Ризикнемо, Маріане? — спитав Піппіг.

—  А що ж, спробуємо щастя, — відповів поляк.

—  Тоді давай підемо он за тими трьома. Пішли!

І Піппіг вискочив на дорогу, а Кропінський за ним. Вони крокували майже впритул за трьома в’язнями, що поспішали до ревіра. Двоє з них закуталися в мішки, щоб не промокнути.

Та ледве пройшли вони декілька кроків, як Кропінський схопив Піппіга за руку.

—  Есесівці!

І справді, їм назустріч ішло двоє шарфюрерів. Вони були вже не так-то й далеко.

Піппіг перелякався не менш ніж Кропінський, але його набута в таборі винахідливість і уміння вмить орієнтуватися в будь-якій обстановці і тут стали йому в пригоді. Перш ніж есесівці підійшли до них, він перекинув мішок за плечі, а звисаючу частину його натягнув собі на голову. Він відчув, як тільце дитини притулилося до його тіла, а малі рученята силкувалися вчепитися в його шию. І, майже нічим не відрізняючись від інших закутаних у мішки в’язнів, він непомітно прослизнув повз шарфюрерів, використовуючи як прикриття трьох в’язнів, що йшли попереду. Есесівці не помітили нічого підозрілого; важко тупаючи чобітьми, вони, зігнувшись, ішли по мокрій від дощу дорозі...

Нарешті двоє наших сміливців звернули на стежку, що вела до маленького табору. Тут, за колючим дротом, вони могли почувати себе у повній безпеці. Жоден есесівець не заглядав сюди.

Барак № 61— то була колишня стайня без вікон. Нестерпний сморід ударив їм у ніс, як тільки вони увійшли в це похмуре приміщення, скупо освітлене тьмяними лампочками. Вся підлога барака була вкрита солом’яними матрацами. Зідковський і його помічники хазяйнували на дуже малій території і старалися як найекономніше використовувати кожен метр площі, щоб мати змогу розмістити всіх хворих. На матрацах лежали умираючі. Легше було підняти покійника з підлоги і винести його з барака, ніж стягати його з верхньої полиці чотириповерхових нар, які тяглися вздовж стін. Тут, на цих нарах, лежали легші хворі. Безперечно, матраци були їм більш потрібні, ніж умираючим, які так чи інакше не могли вже довго протягти. Проте всі без винятку умираючі лежали на м’яких постелях. Тут брав гору не тверезий розум, а гуманне почуття, і тому легші хворі, не ремствуючи, лежали на голих дошках, прикриті старими подертими ковдрами чи благенькими смугастими пальтами...

Мовчки й нерухомо лежали хворі, легкі і тяжкі, на обличчях яких смерть уже загострила всі риси. Останні іскорки життя ще ледь жевріли в них, це знати було лише з кволого стогону чи з уривчастого дихання, що виривалося з їх грудей.

Піппіг і Кропінський поквапливо пробиралися вузьким проходом поміж солом’яними матрацами. Санітар-поляк вийшов з-за дерев’яної перегородки і мовчки дивився на них. Разом з ним вони зникли в сусідній комірчині.

Зідковський був заздалегідь попереджений і чекав на них. Він допоміг Піппігу витягти малого з мішка, з батьківською ніжністю взяв хлопчика на руки і обережно посадовив його на ліжко.

Всі чоловіки з’юрмилися навколо маляти і, зацікавлено посміхаючись, дивилися на нього.

Хлопчик, ще й досі не отямившись від пережитого страху, злякано позирав на незнайомих людей. Він скривився, збираючись заплакати, і благально простягнув до Кропінського тоненькі рученята.

Та час не ждав. Їм треба було прощатися.

Коли обидва вони йшли вже по дорозі до свого барака, у Кропінського раптом зі стогоном вирвалося:

— У мене з голови не йдуть ті двоє шарфюрерів. Що було б, якби вони спитали тебе: а що там у вас у мішку? Ох, ох...

Він все ще не міг заспокоїтися, і Піппіг підбадьорливо поплескав його по спині:

—  Не бійся, Маріане, милостивий господь не скривдить таких хлопців, як ми.

***

Шюпп виконував чергове доручення Кремера. Воно виникло, коли подзвонили з військових гаражів і викликали електрика, щоб той прийшов полагодити радіоприймач унтершарфюрера Брауера. Цей Брауер був начальником над усіма гаражами.

—  Ти можеш використати цю нагоду і трохи послухати, що й до чого, — сказав Кремер, маючи на увазі передачі з-за кордону.

Останнім часом, після взяття Ремагена, фронтові зведення стали надто вже туманними.

Коли Шюпп зайшов до кабінету Брауера і, як звичайно, доповів: «Табірний електрик просить дозволу увійти!» — той був не сам у кімнаті. Разом з ним тут сидів ще ротенфюрер Мейсгейєр, його помічник.

—  Заходь, заходь, радіот!— загорлав Брауер, що був сьогодні, як видно, у доброму настрої. — Мерщій полагодь мені це барахло, а то я тобі всі руки повикручую!

Шюпп одразу ж помітив, що. обидва есесівці добретаки напідпитку.

Худорлявий ротенфюрер, обличчя якого було геть усе всіяне великими прищами, натягнувши набакир шапку, сидів перед зіпсованим приймачем і марно силкувався видобути з нього хоч один звук.

Він і собі втрутився в розмову і додав високим, верескливим фальцетом:

—  Тут щось торохтить усередині, і як ти не полагодиш це манаття, то я, на додачу, скручу тобі ще й в’язи!

Та Шюпп не звернув уваги на грубий тон. Він зняв з плеча ящик з інструментами і сміливо відповів: