Надворі Кропінський схопив Гефеля за руку:
— Він там!
Троє чоловіків, не відриваючись, дивилися на крайнє вікно, за яким мигтів тьмяний промінь світла...
Раптом Піппіг не витримав і, зірвавшись з місця, побіг до складу. Гефель догнав його, перш ніж той встиг вбігти в незамкнені двері, потяг назад, прошипівши:
— Чи ти з глузду з’їхав?!
Піппіг прохрипів:
— Я уб’ю цього пса!
Підійшов і Кропінський. Нагорі грюкнули двері.
Не можна було гаяти ні секунди. Троє чоловіків палко і поквапливо про щось зашепотілися.
Гефель зник у будинку, а двоє його товаришів причаїлися, мов миші, під темними сходами. Гефель вмить зачинив за собою двері. Над ними уже побрязкували залізні підкови чобіт по кам’яних сходах. Блідий промінь світла з замаскованого кишенькового ліхтарика сковзнув униз. Було темно, хоч в око стрель. Менш ніж секунду часу мав Гефель, щоб вирішити, де б йому сховатися. Вибору в нього не було: він кинувся у куток двометрової завширшки стіни біля вхідних дверей. Стояти чи зігнутися й присісти? Гефель інстинктивно миттю присів навкарачки, щільно притулившись до стіни, притиснув голову до колін і затулив її руками. Навіть очі він міцно заплющив, ніби це могло допомогти йому стати зовсім невидимим.
Ось Цвейлінг спустився до останньої площадки сходів, пішов до дверей. Зараз вирішувалася доля Гефеля: буде наступна хвилина щасливою для нього чи... Досить було, щоб промінь ліхтарика ковзнув трошки вбік, і Гефель пропав би. Але Цвейлінг спрямував промінь світла на клямку дверей.
Гефель затамував подих і, напружено прислухаючись, лічив ці нестерпні секунди. Та все обійшлося гаразд.
З невимовною полегкістю почув Гефель, як відчинилися і одразу ж знову зачинилися вхідні двері. Чути було, як знадвору встромили ключ у замок і двічі повернули його. Кроки почали віддалятися.
Гефель підвів голову. Він пригадав, що в ці секунди, які могли стати для нього фатальними, думки з неймовірною швидкістю проносилися в його голові. Але зараз не було часу для згадок. Він підвівся...
У ніші під сходами обидва його товариші затамували подих і ще тісніше притулилися до стіни. Зовсім близько від них пройшов Цвейлінг. Поблискувало його шкіряне пальто, комір був високо піднятий.
Довгими ногами, не згинаючи колін, швидко крокував він стежкою, що полого піднімалася вгору, і його худа, зігнута наперед постать якось примарно розпливалася серед темряви й дощу...
А далі все пішло так, як вони домовилися і підготували за короткий час між перевіркою на складі і загальною табірною перевіркою.
Піппіг і Кропінський просковзнули вздовж фасаду. На рівні землі були світлові колодязі вікон підвалу. Вони тихенько спустилися в останній з них. Кілька легеньких поштовхів, і віконна рама відчинилася. Обидва чоловіки сковзнули всередину...
В цей час Гефель був на другому поверсі. Заздалегідь він обдумав план дій до найменших деталей. Сам він легко міг проникнути на склад з даху суміжної будівлі, але дитину не пронесеш цим шляхом. Це забрало б забагато часу, а їх могли помітити кожної хвилини.
Гефель відчинив двері, що вели на сходи, і вслухався в темряву. Всі нерви його були напружені до краю, і мозок працював напрочуд чітко.
Точно, до найменших подробиць, передбачив він перебіг майбутніх подій. Спершу виждати і прислухатись. Дві-три хвилини, поки він твердо переконається, що поблизу немає ані душі. Жодного в’язня, жодного есесівця, якому могло приспіти саме в цю мить піти кудись із табору. Там, позаду, була дротяна загорожа, майже невидима в темряві, тьмяно світилися замасковані червоні цяточки ліхтарів.
Напроти фронтонної стіни — кулеметна вишка. Але це не лякало Гефеля. Поміж нею і складом здіймалася будівля лазні. Друга вишка була на двадцять п’ять метрів далі. Це вже могло таїти в собі небезпеку. Проте Гефель врахував і цю обставину. В таку темну дощову ніч вартовим треба було довго вдивлятися в одну точку, щоб як слід розглядіти щось. Малоймовірно, що саме в ту мить, коли Гефель лізтиме з даху у вікно горішнього поверху, вартовий затримає погляд якраз на цій точці. Звичайно, йому могло й не поталанити. Тоді враз спалахнуть прожектори, і... кінець...
А проте він не раз уже ризикував життям і задля меншого, і завжди йому щастило. Отже, вперед, Андре!
Гефель беззвучно виліз на дах, якусь мить пролежав нерухомо, прислухаючись. Скрізь було тихо.
Обережно підповз до стіни складу, став навкарачки. Одним ривком треба було дотягнутися до карниза над головою.
Гефель нахилився, як бігун на старті, зібравши всю свою силу й волю, потім підстрибнув високо вгору. Руки його вчепилися за карниз, вчепилися міцно, щосили, і він повис у повітрі.
Проте підтягнутися на руках було набагато важче, ніж він уявляв собі це в думках.
На якусь мить Гефелю здалося, що він потрапив у яскраву смугу світла і що весь світ бачить його. Страх гарячою хвилею ударив йому в груди. Але він одразу ж зробив над собою надлюдське зусилля, мускули його напружились, і він почав підтягуватися вгору. Ось він уже притиснувся лобом до віконної рами, і тут йому враз здалося, що він от-от відірветься від стіни, по якій видирався, і впаде вниз. Зовсім несподівано для себе відпустив одну руку, якось само собою натиснув на стулки вікна і за мить його рука вже міцно вчепилася в раму. Ще одне зусилля, і Гефель був усередині.
Він швидко зачинив вікно, присів, заплющив очі, отямлюючись після пережитого напруження й страху.
Якусь коротку мить Гефель сидів так, знесилено відпочиваючи; через хвилину він уже знову був свіжий і бадьорий.
Він рвучко відсунув набік мішки. Руки його намацали тільце дитини.
— Це я, маленький, тихо, тихенько!
Спершу Кропінський наполягав на тому, щоб йому дозволили заховатися на складі і потім винести дитину, але Гефель заборонив йому робити це, бо йому самому легше було б упоратися з Цвейлінгом, ніж полякові, якби Цвейлінг несподівано заскочив його.
З дитиною на руках Гефель поспішив через довгий склад до контори. Не можна було гаяти ані хвилини, в підвалі вже чекали на нього. Дитина, що звикла за своє недовге життя в концтаборах до різних надзвичайних пригод і несподіванок, та, до того ж, іще й підготовлена Кропінським, навіть і не писнула.
Гефель посадовив хлопчика на підлогу, приніс із складу драбину, яких багато було там і по яких вилазили нагору, щоб підвішувати мішки з одежею. Один такий мішок, очевидно забутий звечора, і зараз звисав з драбини. До нього була прив’язана довга мотузка. Гефель відв’язав її, посадив хлопчика в мішок, міцно зав’язав мішок мотузкою. Потім він поставив драбину на стіл і виліз на неї. Біля комина був люк, що вів на дах.
Гефель безшумно відчинив люк. Знову довго прислухався він до нічної тиші, перш ніж, держачи в руці мотузку, виліз на спадистий дах. Ховаючись за димарем, він потягнув за собою мішок. Притиснувся до даху, зазирнув у низький димохід і знову прислухався. Потім рішучим рухом підняв мішок і опустив його в димохід...
А в підвалі Піппіг і Кропінський припали до підпіччя. Піппіг нетерпляче просував голову у вузький отвір. Побачити він не міг нічого, бо всередині було темно, хоч в око стрель. Раптом сажа посипалася йому в обличчя. Піппіг швидко вийняв голову з отвору, і, лаючись, почав протирати запорошені очі. Мотузка сковзнула вздовж гострого краю підпіччя. А що, коли вона не витримає і порветься?..
Гефель злякано спинився і якусь мить обмірковував, що робити далі. Не думаючи про те, що його можуть помітити, він трохи підвівся, тримаючись за димар, і, підклавши під мотузку руку, почав спускати мішок.
Та мотузка зіскочила з рукава на голу руку, і шкіру обпалило гострим болем. Щоб стримати стогін, Гефель міцно притулився до димаря лобом...
Нарешті з підвалу подали умовний знак: смикнули за мотузку.
Гефель попустив мотузку і знесилено сів на дах. Він засунув руку, що пекла огнем, під пахву, голова його безсило впала на груди. Так сидів він якийсь час, поки не переміг болю.
