– Почитаєш мені? – почула запитання.

Не відразу зрозуміла, що звертаються до неї. Спустилася з висоти спогадів на канапу дому Вікторії. Зауважила в полі зору дівчинку з книгою в руках.

– Будь-ласка, – наполягало мале кирпате створіння.

– Так, звичайно, – ковтнувши ще кави, відповіла Соля.

Лимон бадьорив. Узяла до рук книгу, що її простягала мала. Дівчинка сіла на краєчок канапи, акуратно склавши маленькі тендітні ручки на колінах. Соля мимоволі згадала витончені руки Віри.

– Що за книга?

– Казки.

– Звідки знаєш? – примружилась Соля, марно намагаючись дати собі відповідь, зі скількох років людські діти вміють читати.

– Пані Вікторія читала мені з неї.

Пані Вікторія продовжувала дивувати Солю. Цікаво, коли саме вона стала така близька до родини своєї клієнтки? І з якого б то дива? Хоча щодо дива Соля якраз мала припущення.

Коли Віра і Вікторія зайшли до вітальні, Соля, вражена прочитаним, завершувала казку: «Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це – Смерть. Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій – його пишний прапор. А навколо із складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови – одні потворні, інші милі і ласкаві. То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці».

– Не надто весела казка для маленьких дівчаток, – зауважила пані Вікторія.

Хтозна, кого вона мала на увазі – Солю чи Марину. Віра мовчки пов’язувала шаликом таку ж тонку, як і руки, шию.

– Це гарна казка – тихо сказала дівчинка.

Соля скептично примружилась.

– Нам час іти, – безапеляційно мовила Віра.

Вікторія узяла книгу з рук підопічної, провела гостей до дверей. Соля, згадавши про триклятий трояндовий кущ, рушила за ними на вулицю.

Уже на порозі Марина розвернула рожеве личко до Солі.

– Не хвилюйся. До імператора прилетить соловей і прожене Смерть.

– А як не встигне? – усміхнулась обрізувачка троянд.

– Встигне. Солов’ї швидко літають.

Закінчивши катувати рослину – вона точно не стала кращою після Соліної варварської операції, – повернулась у дім.

– Тепер троянда відлякуватиме наших клієнтів? – саркастично запитала пані Вікторія.

– Деяких може привабити. Упевнена, тому хворому душею казкарю вона сподобалася б.

Вікторія усміхнулась.

– Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настільки. Тебе так налякала казка?

– Мене більше лякає наївна впевненість, що Соловей встигне раніше за Смерть.

Вікторія не відповіла, сіла у крісло, традиційно сховалась від Соліних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила і газету, і редакцію, розуміючи, що сьогодні не готова до серйозної розмови з Наставницею.

Стара наглядачка щодня наказувала дівчатам вишивати. Сидячи в охайній свіжовибіленій хатині з величезним глеком молока на столі, малі майстрині брались до роботи. Вишивали перехрестя візерунків на сорочках. Одна з наймолодших, Соломія, ще невмілими дитячими пальчиками встромляла нитку в голку і прокладала хирляві нерівні стібки на полотні. За таку роботу не похвалять, однак Соля й не сподівалась перевершити таких геніальних вишиальниць, як Тая чи Іванка. Кропітка ручна робота давалась їй нелегко. Це помічали й інші наглядачки, однак лише стара Геста примушувала Солю пороти і вишивати знову й знову. Виховувала терпіння чи ненависть до марудної роботи – Соля точно не знала. Сподівалась, що скоро зможе покинути коло учениць. Аби лиш зустріти Перехресника. На перехрестя дівчат поки що не випускали – малі. Перехресника можна було зустріти не раніше як у тринадцять років, а Соля не була певна, що витримає ще чотири роки під наглядом старої відьми.

Їх готували як Перехресниць із народження. Жили подалі від людей, бо ж людьми їх важко було назвати. Хоча Соля і не відразу зрозуміла, чим відрізняється від ровесниць із селища, в яке іноді ходили на базар. Хіба що ті були грубіші на обличчя, а рухи їх не вирізнялись особливою плавністю. Солі іноді здавалось, що сільські дівчата відчувають ледь не фізичний біль, коли роблять крок. Вона довго не могла зрозуміти, чого їхня хода така тяжка. Стара Геста на її запитання байдуже кинула:

– То ж людські діти. Що ти від них хочеш?

– А ми чиї?

Щілина замість рота. Мовчання замість відповіді.

Соля кліпала великими сірими очима, запитувала знов:

– А Перехресники – люди?

– А хто ж?

– То вони такі ж грубі й неоковирні, як ті, що в селищі?

– По-різному. Однак Перехресники сяють. Коли зустрінеш свого – підеш за тим сяйвом на край світу.

Соля розмірковувала. Вже розтулила рота для наступного питання, як почула:

– Іди вишивати. На Перехрестя тобі ще зарано.

Сперечатися не ризикнула. Через чотири роки після тієї розмови на столі так само стояв глек молока і стара відьма повчала Солю, косячи страшним оком на недбале вишивання. За шість років молоко у глеку стало жирнішим – Геста звідкись привела нову корову, а її вихованки старались гарно випасати її. Соля тинялась перехрестями, повертаючись в остогидлу хатину ні з чим. Ще за два роки руда корова здохла – хтозна від чого, Геста знайшла іншу, чорно-білу. Молоко на смак стало гірким як полин, бо дурнувата худобина забивала собі шлунок саме ним, хоч дівчата намагались обминати сріблясті зарості, коли гнали її на пашу. Потім Соля перестала рахувати роки. Отямилась, коли молоко зникло зі столу, і Геста, проклинаючи хтозна-кого, різко кинула Солі, моляв, то червоні забрали корову. Соля не надто сумувала за присмаком того молока. Як і за будь-чим у цьому житті. Минуле ввижалось їй як набридлива нічна примара, неспокійний сон, що його вона пам’ятала уривками. Чекала на прийдешнє.

Їй дозволено було залишати вибілену хату на тижні, іноді – місяці – з тринадцяти років. Солю тягнуло в міста, хоча Геста часто говорила їй, що Перехресники люблять негомінкі малолюдні вулиці. Без галасу міста. Солі було начхати. Вона жадібно розглядала жителів великих і малих населених пунктів, що зустрічались їй на шляху. Вбиралась в одяг, що був подібний до їхнього. Взувала черевички, що ними зміряли бруківку міські панянки. Найпростіша суконька сиділа на ній як королівські шати, а Соля нечасто носила прості сукні. Її вабили шовк і оксамит, капелюшки і перстні, високі підбори і гребені, що ними можна було підбирати волосся. Хоча за кілька експериментів із зачіскою вирішила залишити традиційні для Перехресниці коси. Соля навчилась насолоджуватися кавою і вином, музикою і поезією. Танцювала із суворими військовими. Кілька разів позувала для знайомих і малознайомих художників. Ходила на перехрестя, а потім, розчарована, знову поверталась до хатини Гести і пила остогидле молоко – звідкись узялась нова, цього разу біла корова, – з надщербнутого глека. І все життя здавалось їй таким же надщербнутим, недосконалим, неправильним. Геста не втішала її. Просто мовчки дивилась на дівчину, уже не примушуючи вишивати. Свої вишивані перехрестя Соля пройшла. Лишилось останнє.

Пані Вікторія, сумніваючись щодо своїх обов’язків, пов’язаних із Солею, вирішила робити те, що вміла найкраще. Тож у вільні години від клієнтів та учениць робота в майстерні не припинялась: пані Вікторія творила магію зі шовку, оксамиту та мережива заради підопічної.

– Кажуть, на Контрактовій ярмарці щороку працює неофіційна ярмарка наречених, – скептично зауважувала Соля.

Наставниця скурпульорзно обвивала її сантиметровою стрічкою, щось мугикаючи під ніс.

– Певно, ви вирішили прибрати мене і спробувати здихатись так само, як батьки тих рум’яних сільських дівок.

– Ти, певно, й дихаєш сарказмом? Однак твої слова не далекі від істини.