Сірий плащ Перехресника майорів попереду наче стяг. Марко не йшов – летів над землею. Цікаво, хто він? Якийсь учений? Хода розмірена, однак не повільна. Хода людини, що цінує час. Майже наздогнав, пішов спокійніше. Розглядав перехожих, повз яких проходив його Перехресник. Скоротив відстань до кількох кроків, намагаючись детально розгледіти того, хто сонцем світився для нього. Світився, але не засліплював. Серце вистукувало переможний марш.

Соля відстукала мажорну мелодію каблучками, підіймаючись сходами до дверей будинку. Вона вже встигла вивчити вулиці, які трикутником обіймали їхній будинок – Паньківська перехрестям єдналась з Микільсько- Ботанічною, яка простягалась до Тарасівської. Обійшовши кілька разів трикутник, Соля втратила до нього інтерес. Її тягнуло далі, у центр, у тихий затишок Золотоворітського скверу, чистий простір Рейтарської, до дивної брами, що її встигла помітити в день знайомства з містом.

Пані Вікторія була зайнята зранку – прибула клієнтка. Темнокоса, з пишною зачіскою, тонкими руками. Соля бачила її у вузьку щілину ледь відчинених дверей. Господиня наказала їй вишивати, однак набагато цікавіше було вслухатися в неголосні розмови двох жінок, зайнятих сакральною жіночою магією – створенням сукні.

– Згубили більшу частину багажу, – бідкалась клієнтка.

Пані Вікторія короткими репліками відрізала співчуття з великого сувою гарних манер. Рівненько кріпила їх до сумної розповіді відвідувачки, додавала мережива здивовано зведених брів та емоційних вигуків. Ох-ох, що ви кажете!

– Що сталося з містом? Ми або чекаємо обстрілу, або вже дочекались.

На думку Солі, пані Вікторія перебільшувала. Новоприбула киянка зітхала і говорила:

– Зовсім малі, старшій, Марині, ще нема трьох років.

«Певно, діти», – здогадувалась Соля. Наставниця чаклувала із сантиметровою стрічкою, ковзала навколо жінки, її білі ніжні руки танцювали то вздовж рукавів, то на рівні талії. Рвучко схилялась над столом, записувала. Відкидала пасмо волосся з лоба, і у здивуванні Соля відчувала, як трояндовий аромат розквітає у домі, знов наповнює все собою, певно, заповзає під капелюхи, що цвітуть на дереві. Чи відчуває цей аромат гостя?

– Віро, все налагодиться, повірте мені. Я глибоко поважаю вашого чоловіка. Упевнена, він привіз родину до Києва, бо вважав це правильним рішенням.

«Цікаво, якого це чоловіка вона “глибоко поважає”», – подумалось Солі.

– О, ваші б слова… Він зав’яз у тих шрифтах, як павук у павутині, щось сплітає, ночує в типографії, бо ввечері страшно вертатись додому. Життя тут нестерпне, стільки люду, сміття не прибирається з вулиць. Ввечері нема сподівань на ліхтарі, хіба на вікна будинків, однак їх так зашторюють, ніби світло тут – найкоштовніша розкіш.

– Коли вимикають електрику, так і є, – сумно усміхнулась пані Вікторія.

Далі розмова увійшла у звичну колію теревень про театр, який так чи інакше ставав центром базікань усіх клієнток пані Вікторії. Невже в цьому місті жінки шили собі одяг лиш для тетральних лож?

– Хіба ж це поганий привід для сукні? – дивувалась пані Вікторія.

Соля мовчки знизувала плечима.

– Колись відведу тебе. Зрозумієш, що заради того театру, що зараз у Києві, жінки шиють сукні, а чоловіки беруть штурмом місто.

– Хіба в Києві лиш один театр? – питала Соля сто років тому, до того, як уперше побачила на сцені акторів Садовського.

– Один, у який я тебе відведу. Інші відвідаєш за власним бажанням.

За кілька місяців Соля, перетворившись на бувалу театралку, переповідала відомі київські легенди охочим сміятися над її історіями про той, єдиний театр пані Вікторії. В історіях фігурував театральний критик Симон Петлюра, що писав статті-дифірамби акторам, а ще – гетьманський автомобіль, що забирав керівника театру просто з репетиції, – Садовський мав показати гетьману, як правильно тримати булаву. Слухала плітки про юних балерин зі школи на Прорізній і «Молодий театр», який працював у приміщенні танцювальної школи. Сміялась над байками про «Інтимний театр», що заінтригував першими афішами – кияни очікували чогось непристойно-пікантного, натомість виявилось, що організатори мали на увазі особливу інтимну атмосферу для інтелектуальної розмови між глядачами та акторами.

Любила гуляти Контрактовою ярмаркою, задивлялась на мундири військових, пила каву й ароматне вино з якихось неймовірних сховищ пані Вікторії, читала книги і газети, приміряла капелюшки, допомагала кроїти і шити замовлення, носила листи на пошту. Однак над усім безтурботним Соліним життям нависало гнітюче занепокоєння. Тривожні погляди пані Вікторії свідчили, що так не триватиме вічно. Ті погляди зовсім не стосувалися ситуації в місті, яке ледь не щодня прокидалось під новими прапорами. Наставницю непокоїв хиткий статус Солі, її роль королівни без королівства. Скільки б дівчина не блукала київськими перехрестями, Зустрічі не дочекалась.

– Як же я впізнаю його? – питала вона в господині дому в ті рідкісні вечори, коли вони говорили про те, що тривожило обох.

Говорити – уже було неабияким досягненням. Пані Вікторія виглядала печально-стривоженою, Соля – наляканою.

– Впізнаєш. Неможливо не впізнати.

– Що як я вже зустріла його, просто не встигла врятувати?

Вікторія мовчала.

– Що як я ніколи не зустріну його?

Що можна було б відповісти цьому дівчиську? Яке Перехрестя покликало її? Вікторія не мала відповідей, самі питання. І тривога за долю власного Перехресника стискала їй серце, а хмари густішали й нависали низько над брамою Заборовського, біля якої вона так любила гуляти. Та хіба лиш вона?

Віра приїхала по сукню без попередження і в поганому настрої. Маленька дівчинка в сірому пальтечку спустилася вслід за нею з підніжки фаетона, що зупинився навпроти вивіски, яку Соля мусила щодня протирати вологою ганчіркою. Великі очі, смішний ніс.

Соля, обрізаючи трояндовий кущ, що ріс із горщика біля входу, співчутливо глянула на малу, відчувши холод, що віяв від її матері. З трояндами Солі відверто не щастило. Подумки обрамивши королівську квітку зовсім некоролівськими словами з усіх боків, вона встромила пальця в рот у марній надії зупинити кров. Віра скептично звела брову, хитнула зачіскою, пропливла до входу. Вікторія вже відчинила двері і скопіювала Вірин трюк із бровою, глянувши на Солю. Палець довелось витягати, кров капнула на землю.

– Боляче? – запитала дівчинка.

– Бувало гірше, – чесно відказала Соля.

– Троянда така колюча, – серйозно сказала мала.

– Ще те стерво, – погодилась Соля, побачивши як на дитячому личку відобразився жах і захват водночас.

Певно, вона не чула раніше, як лаються панянки зі школи крою і шиття за французською методою.

– Наглянь за дитиною, – кинула Вікторія.

Соля зітхнула, намагаючись відігнати думки про майбутню розмову з господинею дому. Розмови не оминути і краще не відкладати. Вікторія мусить знати, що поганих знаків у їхьому житті побільшало.

Малу звали Марина і вона, як колись Соля, у захваті завмерла біля дерева з капелюхами. Вирішивши, що свою роль наглядачки за дитиною вона виконала, Соля подалась варити каву. Маленьку кухню і простору вітальню помешкання-майстерні Вікторії наповнив аромат, за який вона продала б душу усім перехрестям світу. Хоч щодо наявності душі в істот її професії ще в хаті Гести точилися суперечки. Чорний густий напій. Терпкий аромат. Ніякого цукру, той убиває справжню каву, лиш трохи свіжих вершків. З недавнього часу в цьому домі почали з’являтися вершки – пані Вікторія пішла назустріч Соліним смакам. Наставниця віддавала перевагу напою без додатків, каві цнотливій у своїй чорноті. У Солі жив дух експериментатора. Вона варила каву з апельсиновою цедрою і медом, додавала кориці і вершків, спецій і пелюсток троянди. Останні навіть спробувала додати у філіжанку пані, отримала різку відмову. Цього разу підкреслювала гіркоту кави лимоном. Поринаючи в напівмедитативний стан, згадувала дитинство, намагаючись забути Зустріч на перехресті. Не свою зустріч.