Ішла і сподівалась, що спалахне світло. Раптово заллє усі темні закутки. Викреслить своїм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Світло спалахнуло, але не яскраве, ледь помітне. Таке не могло на рівних конкурувати з темрявою коридору, хіба позначити на стіні рівний прямокутник вікна, а на ньому – чіткий силует. Темний, як найчорніша кава пані Вікторії, без краплини вершків. Силует видихне дим, як один із біблійних демонів, і, як привидиться Солі, зблисне вуглинками очей.

– Ви когось шукали? – майже лагідно запитає демон біля вікна.

– Думала, що вас. Тепер бачу, що ні, – відповість вона, розтираючи язиком по піднебінню гіркоту розчарування.

– З кимось сплутали?

– Напевно.

Демон згасить цигарку. Соля зітхне, майже схлипне. Вони разом підуть до виходу, до сліпучого прямокутника дверей, де в залі лунає сміх і переповідаються плітки, де є особливі ложі і змагаються в дотепах царі поезії, імператори алкоголю.

– Павле! – раптовий вигук, радісно-збуджений, примусив Солю здригнутися.

Пролунав надто близько, надто бадьоро, після сонної темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солі в коси, зробивши їх ще важчими.

Демон поруч із Солею з тонкими рисами обличчя, високий і стрункий, усміхнувся комусь, змусивши її прослідкувати за його поглядом. До них підходив чоловік. Сірий костюм, скельця окулярів. Великий ніс, повні губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя раніше. Соля майже чула, як ці повні губи щось говорили хлопчині з газетами, там, далеко, на Перехресті. Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формі гімназиста, зовсім не випадковість? Він був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрі. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою і спілкуванням із друзями, зовсім не підозрюючи, що хтось ходить за ним назирці, стежить за його рухами, намагається відвести від нього найменшу тінь загрози.

Ось він який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що він – не її Перехресник? Чи Перехресники взагалі не повинні бути гарними? Хтозна.

Чужий Перехресник стояв і ввічливо усміхався, певно очікуючи, що демон представить його Солі. Демон так само ввічливо усміхався, зберігаючи делікатне мовчання. Соля без усмішки чекала, спостерігаючи за обома. Вирішила відрекомендуватися самостійно, навіть повітря в легені набрала. Її випередили.

– Мій друг – Микола Зеров, – урешті сказав демон.

Виявляється, у цих дітей диму й темряви теж можуть бути друзі.

– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.

– О ні, давайте сьогодні без звань, бо мені доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – відповів Перехресник.

Професор! От чого той хлопець убрався гімназистом.

– Тільки скромний помічник, – злегка схилив голову в бік Солі, – Павло Тичина.

Пан професор Микола Зеров, тільки зараз зрозумівши, що вони не знайомі, звів брови на свого високого лоба.

– Соля, – не надто інформативно відрекомендувалась вона. Її співрозмовники в очікуванні детальніших роз’яснень зберігали мовчання.

– Соломія, – видала вона максимум відомостей, які справді могла розголошувати.

– Дуже приємно, – усміхнувся демон Павло Тичина, помічник хормейстера.

– Надзвичайно приємно, – скопіював його усмішку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.

Війнуло трояндовим ароматом – до них підпливла пані Вікторія з історією про малювання грошей. У цій історії чомусь фігурувало ім’я Віриного чоловіка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетників? Дивне місто. Пан професор і помічник хормейстера жваво обговорювали розказане, далі розмова різко пере- йшла на книги. Соля похитала головою – божевільні люди, як вони звели все в один логічний ланцюжок?

Чужий Перехресник пожвавішав, змінив навіть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярів. Говорив палко. Соля подумки відзначила, що на лекціях його, напевно, слухають. Він навіть спровокував її перепитати незрозуміле:

– Семпер легендум?

– Semper legendum[2], – усміхнеться він, – удома варто тримати тільки ті книги, які завжди перечитуються.

– Сумніваюсь, що в тебе лиш такі. Певно, загородив книгами всю квартиру.

– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.

Соля знизала плечима.

– Я люблю казки.

Професор зауважив:

– Майже всі книги глибоко всередині – казки. Ми лиш переповідаємо одне одному забуті сюжети.

Помічник хормейстера усміхнувся.

– Як щодо поезії?

– Поезія звертається до давніх переказів і образів у першу чергу. Врешті, поезія має у своєму розпорядженні обмежений розмір. Прозовий твір може дозволити собі розлогість мовлення, для поезії – це страшенне марнотратство. Хіба ж ви обираєте звичайні, ненасичені тисячами змістів слова? Ні, ви шукаєте слово чи образ, який однією своєю появою в рядку змусить читача згадати найстрашніші нічні жахи, найсолодші миті життя, тисячу відчуттів, відтінків кольору, дозволить торкнутися неба і впасти в безодню Тартару.

– Ви говорите як поет, – сказала Соля.

– О ні, власні поезії мені видаються сухариками. Я тільки скромний перекладач.

– Занадто скромний, – зауважив Тичина.

У пам’яті Солі вони лишаться такими, якими були того вечора: Микола Зеров, пан професор, скромний перекладач, що говорив про казки і поезію, чужий Перехресник, і Павло Тичина, гарний, як демон, поет і музикант, помічник хормейстера.

Зима 1918 року була страшною. Певно, усі погані знаки, що ними пані Вікторія не стомлювалась лякати Солю, стали передвісниками цієї зими. Соля залишилась у Києві. Щодня, заварюючи каву, не могла зрозуміти, сердиться пані Вікторія через її присутність чи радіє їй.

Вони майже не виходили з дому, а клієнтки та учениці її Наставниці перестали з’являтись у майстерні. Однак ранок Соля починала незмінно – з кави, протирання вивіски вологою ганчіркою і поливання трояндового куща в горщику, що тепер переїхав з вулиці у передпокій. Ні цукор, ні кава, ні вершки не зникли з їхнього столу, Соля подбала і про інші продукти. Пані Вікторія лиш уважно придивлялась до рук Солі, коли та накривала на стіл чи подавала страви. Щось підозрювала? Про щось хотіла запитати? Не запитувала.

Іноді вона виходила в місто, хоч пані Вікторія не схвалювала ці її походи.

– Якщо ті червоні варвари зіпсують твоє миле личко, тобі вкрай важко буде увійти в довіру до свого Перехресника, – буркотіла під носа.

– Тоді вже хай нарікає на себе, – відповідала Соля, – міг би з’явитися раніше.

На вулицях було малолюдно, якщо не рахувати тих, що вже не могли піти, лишались лежати купами на площах. Хто їх судив і за що – Соля не надто розуміла. Знала тільки, що в місто прийшло щось лихе. Те, що примусило жінок перестати шити сукні для театру, а квіткарок продавати квіти серед зими. Те, що зробило всі розмови про поезію дивними і недоречними, а хорошу каву і свіжі вершки – дорогоцінними. Капелюшки пані Вікторії раптом змарніли, зблякли кольорами.

– Чого вони прийшли в місто? – питала Соля, маючи на увазі солдатів Муравйова.

– Аби допомогти робітникам скинути пута поневолення.

– Хіба в нас так багато робітників? Ще й у путах?

– Тоді зубожілим селянам.

Якщо селяни й були такими, в очі це не кидалось. Принаймні не Солі, яка зараз думала про повновиду жінку, що продавала їй вершки і молоко.

Вікторія сумно всміхалась. Урешті відповідала вже без гіркої іронії:

– Їм потрібен хліб.

Це пояснення звучало логічніше, особливо в контексті постійного грабунку місцевого населення новоприбулими. Певно, аби почати рятувати селян, їх спершу потрібно було зробити такими, що прагнуть рятунку.

Соля гортала сторінки зошита, списаного акуратним почерком. Зошит їй вручив Павло Тичина під їдкий коментар Миколи Зерова:

– Нагутенбержив?

У зошиті було надто багато сонця для цієї холодної зими. Солю це неабияк дивувало, вона чомусь думала, що в рядках демона-поета віднайде містичну темряву передапокаліптики, яка пасувала б зимовому місту.