– Ти не встигнеш.
Це і є їхнє головне завдання – встигати. Попереджати неминуче і невідворотне, відтягувати останній час. Кажуть, спочатку встигати зовсім просто. Київ мовчки спостерігав за нею, ніби насміхався. Таким холодним він не був, коли вона вперше оглядала його вулиці з високого сидіння фаетону. Тоді їй нікуди було поспішати. Колись у розмові з нею пан професор Микола Зеров назве Київ 1917 року витонченим містом, навіть елегантним містом.
Того року вона вперше побачить Київ.
Упившись квітневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився біля будинку з примхливо-візерунковою вивіскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris». Манірна панна у приголомшливій сукні і капелюшку вінчала вивіску. Соля ступила на тротуар, помахом руки відпустила візника, ковзнула долонею по металу дверної ручки.
– Я на твоєму місці туди не заходила б.
Медові інтонації, голос жіночий, незнайомий.
– Це ж чому?
– У власниці зовсім немає смаку.
– Смак – це дуже суб’єктивно, хіба ні? – скопіювала інтонацію своєї співрозмовниці Соля.
Вона не озиралась, не хотіла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.
– Я думала, тебе хоч вивіска налякає.
– Вона мені подобається.
– Отже, усе ще гірше, ніж я собі уявляла. Стара Геста зовсім втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.
Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона відпустила, стовбичив на вулиці просто перед нею. Скептично глянула на візника, той у відповідь лише мовчки знизав плечима, ледь помітно ковзнув поглядом у бік жінки, що стояла поряд.
Невисока, тендітна. Соля не могла дозволити собі витріщатись на неї кілька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лінію вуст і химерні обриси капелюшка.
– На Перехресті зустрілись ми… – почала вона звичний обмін обрядовими фразами, зрозумівши, хто перед нею. Наставниця.
– Ага, ага, у нас і так мало часу, – неввічливо обірвала її жінка, – лізь уже в бричку, спробуємо врятувати твоє відчуття прекрасного чи що там від нього лишилось.
Соля слухняно повернулась на м’яке сидіння, жінка сіла поруч, фаетон рушив.
– З цим містом спочатку треба привітатися, а вже потім відчиняти двері, куди б вони не вели, – моралізаторським тоном мовила тонкогуба.
Соля вигнула брову. Промовчала. Вирішила почекати, що буде далі.
Коні несли їх вулицями, Київ дихав мудрістю і весною водночас. Зеленіли дерева, синів Дніпро. Прості кольори, без йорзання напівтонів. Блакитне небо цілувало золоті куполи. Геста називала його золотоверхим, хоч Соля сумнівалась, що стара відьма спромоглася видобути з дірявого мозку справжню метафору, певно, почула від когось.
– Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.
Соля лишила вираз обличчя незмінним. Подумки вилаяла себе: забула, з ким має справу, дозволила собі думати надто голосно. Побачила, як тонкі вуста затремтіли, приховавши посмішку. Змусила себе мовчати. Хай це рафіноване міське стерво починає розмову.
– Як забажаєш, – мовила жінка, – мене звуть Вікторія Ленартович. Однак цілком задовольнить «пані Вікторія».
Соля ніколи не розуміла, нащо взагалі ті Наставниці. Охороняти Перехресника все одно не допоможуть, то на біса здалися?
«Дурні питання не потребують відповідей» – говорила їй Геста, слідкуючи, аби Соля продовжувала вишивати. Отож, лекція про Наставниць запам’яталась дівчині тим, що була такою ж марудною, як оте штрикання голкою в полотно.
Перша ж зустріч із Києвом запам’яталась запахами. Солодким бузковим, терпким кавовим, і трояндово-насиченим неймовірно інтимним ароматом парфумів пані Вікторії. Останній аромат постійно змінювався, був то ледь відчутним, свіжим і грайливим, то сповнював собою все довкола, відвойовував територію аж до в’язкої блакиті неба, змушував Солю тонути в собі, але й прагнути повного занурення.
Коні несли їх далі, вглиб міста, минаючи церкви в коронах сліпучих куполів і сади, якими розкошував Київ.
– Подобається? – запитання змусило виринути Солю з глибини вражень і відчуттів.
Зрозуміла, що обличчя палає захватом, відповіла:
– Троянда – не надто, а місто гарне. Стара Геста називала його святим.
– Стара Геста непогано іронізує, як має настрій. Кажуть, у Києві є будинки, цегла яких почервоніла від сорому. Місто розпусти.
Помовчала і додала:
– А щодо троянди – це квітка королів.
Соля знизала плечима.
– Я чула, російські офіцери дарують троянди повіям. Оберемками.
– Дарують, – погодилась пані Вікторія, – але ж ніхто не називає королів чи їхні квіти святими.
Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усі боки, збайдужівши до того, яке враження справить на пані Вікторію. Жінка їй відверто не подобалась, було незатишно від самої думки, що ця трояндова королева буде її Наставницею.
Місто ж лукаво всміхалось вивісками магазинчиків і кав’ярень, посилало повітряні поцілунки сонячних зайців від скелець окулярів і моноклів перехожих, блимало вітринами і прикрасами, квітами і широкими усмішками військових, рум’янцем на щоках гімназистів і червоним носами двірників та службовців. Обіцяло Солі розваги. Дихало життям і красою, молодістю і легкістю, іронічно поєднуючи на вулицях в полі її зору квіткарок і черниць, поважних професорів і волоцюг, метких журналістів і роз- важливих сивочубих селян. До різномаїття запахів додався стійкий аромат спецій, а коли пані Вікторія відточеним жестом узяла з рук хлопчака, що спинився поряд із фаетоном, газету, Соля на повні груди вдихнула аромат паперу і друкарської фарби.
Фаетон зупинився біля будинку в затінку дерев, краєм ока відзначила адресу – Паньківська, 7. Слухняно узяла газету з рук пані, поки та, граційно спираючись на руку візника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на ніжному букетику квітів, що прикрашав капелюшок Наставниці.
– Вони не справжні, – почула саркастичне зауваження і здивувалась – ніжні пелюстки вигравали на сонці, наче живі.
– Дуже гарні, – врешті спромоглась на комплімент і побачила щиру усмішку пані, що була їй відповіддю.
Скромна вивіска інформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».
Ніяких малюнків.
– Здивована? – запитала Наставниця.
– Я думала на всіх вивісках такого типу має бути жінка в сукні.
– Жінок у модних сукнях для вивісок магазинів у Києві раніше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так мені розповідали.
Соля пропустила повз вуха незнайомі прізвища.
– Інший учень художника малював турків з люльками для тютюнових магазинів.
– І це погано?
– Нудно. Коли бачиш на всіх вивісках однакові постаті, врешті думаєш – яка різниця, в який магазин заходити.
А вже за кілька хвилин Соля сиділа в м’якому кріслі і розмірковувала над тим, як би то більш-менш елегантно узяти зовсім крихітну філіжанку з кавою і чи ризикнути додавати в ту каву вершків, що стояли поряд у дивній посудині, яку вона так і не змогла ідентифікувати. Капелюшок пані Вікторії зайняв почесне місце на підставці у формі дерева, що розлогим гіллям торкалося стелі. Замість листя на ньому квітли капелюхи всіх кольорів і форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув їй вуста, тож Соля просто витріщалась на диво-дерево, подумки приміряючи його скарби.
Пані Вікторія пила каву, звівши між собою і гостею паркан із газети. Соля з полегшенням зітхнула, як тільки господиня дому сховалась за шурхотливими сторінками. Вільніше сіла у кріслі, схопила філіжанку і ковтнула чорного і терпкого, як сама смерть, напою. Пробіглась очима корінцями книг, що стояли у шафі, ледь торкнула поглядом двері в іншу кімнату, втупилась у в’юнкі мідно-блискучі лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домі-майстерні дихало витонченістю, але витонченістю вмираючого королівства. Ніби король уже помер, але служниці все ще бояться сказати про це королеві.
