- Я не бачив, але чув, що Мія Лі наказала Даво стояти, а охоронцям їх пропустити. Тобто вони виконали її команди? – узяв на думку хлопець.

- А ви пам'ятаєте, що саме так медики в лікарні виконували команди Найтона, - запитала Віка. - Це що ж, виходить Мія Лі - демон?

- Демониця, - поправила її Варда.

- Демони знайшли нас на Дагоні, а нам це навіть на думку не спало! - обурилася я.

- Пора валити звідси, поки нас не упакували в скрині та не відправили в невідомому напрямку. І Найтон спить, нічого у нього не запитаєш, - занервувала Варда.

У вечорі до нас зайшов ще один кур’єр та повідомив, що прилетіла рятувальна бригада з Порфосу. Видно Боги почули наші молитви або скоріше скарги! Потрібно збирати речі та бути готовими на ранок до відльоту.

Гостро постало вічне питання: що робити з Найтоном? Якщо Внсі вселиться в нього, то сам буде відсутній, а то що нас - п'ять знає майже весь всесвіт. Використовувати Вікину магічну силу не хотілося б, а то раптом що трапиться, а фея знесилена.

Шляхом простих дослідів удалося з'ясувати, що коли Внсі кладе руку на плече демона, то йти той може, а ось надати йому потрібний напрямок уже повинен хтось інший. Говорити він також не може, зате добре киває головою. Вирішили, що дівчата по черзі будуть йти з Найтоном під руку, направляючи куди слід, а Внсі буде знаходиться з іншого боку.

І знову в космосі

Дерія

Забиратися з Дагону потрібно якомога швидше. Те що мене ще не затримали, треба дякувати існуючим чиновникам, що є в будь-якій зоряній системі й в будь-якій галактиці. Напевно, направили ноту протесту до мене на Альтаїр, але поки там отримають, поки вирішать як діяти, я буду далеко. Стів теж вирішив звалити з Дагону й бере мене із собою. Хоча на вантажному зорельоті умови не дуже, але набагато кращі, ніж у в'язниці.

Перед вильотом в інеті з'явилася новина, що прибув порфоський рятувальний зореліт "Ренка", який викликали спеціально, щоб відвезти мої «об'єкти» додому. Шлюпка з "Ренка" пришвартувалася поруч з "Черевом кашалота". Ось і привід познайомитися. Тепло одягнувшись, я вибігла із зорельота в стартову печеру. По вертикальним сходам із біло-жовтої шлюпки з написом "Ренка" якраз спускалася жінка в синьому теплому комбінезоні з коротко підстриженим жовтим волоссям.

- Привіт сусіди! - звернулася я до неї на порфоській мові. Жінка кинула погляд з-за плеча й привіталася.

- Як дісталися? - я підійшла до сходів майже впритул. Коли вона спустилася на підлогу печери й повернулася до мене, я зловила погляд її великих блакитних очей та віддала наказ:

- Нам треба поговорити, - сказала чітко й не голосно, - йдіть за мною, - я попрямувала до свого зорельота. У вхідному шлюзі, який перед стартом був відкритий, відійшла в дальній кут і повернулася до порфоски:

- Ім'я, посада.

- Висівка Порматен, старши асистент капітана «Ренка», - позбавленим емоцій голосом відповідала та.

- Завдання?

- Забрати з Дагону п'ятьох молодих людей, на яких прийшов запит з адміністрації королеви, і відвезти їх на рідні планети.

- Куди саме?

- Ще невідомо, оскільки вони самі визначатимуть куди летіти насамперед.

- Скільки пілотів на шлюпці?

- Я одна. Екіпаж на орбіті.

- Куди ти йшла?

- Передати через начальника космопорту повідомлення в адміністрацію королеви, що згідно з домовленістю наш зореліт прибув.

- Іди виконуй. На зворотньому шляху зупинись біля шлюпки й чекай мене, - жінка відразу попрямувала до виходу, а я кинулася у свою каюту.

Карай

Ранком ми вийшли з готелю. Нас зустрів той самий коротконогий ящір з муніципалітету, який десять днів тому запропонував нам квартиру, а також його підлеглі. До космопорту добиралися автобусом. У машину ми б влізли тільки лежачи, а в автобусі сиділи, правда упершись в стелю головами.

Було цікаво покататися по транспортному тунелю, де зустрічні потоки транспорту були відокремлені один від одного залізним ґратчастим парканом висотою з дагонця та мали по три смуги у кожен бік.

Космопорт також був дивовижний. З огляду на те, що на поверхні планети сильний мороз і сніг із льодом, космопорт знаходиться у величезній печері на глибині ста метрів. Щоб потрапити туди, наш автобус в'їхав у вантажний ліфт і з пристойною швидкістю вознісся вгору. З ліфта ми потрапили в печеру з майданом для паркування, де залишили транспорт. Дагонці провели нас у зал очікування, де попросили зачекати, поки все з'ясують. Ми із задоволенням посадили Найтона в крісло й покидали поряд речі, а самі пішли погуляти. Тут було три виходи до терміналів: два - транспортних і один - пасажирський. Не густо. Мабуть не так уже й багато туристів сюди приїжджає, більше товари возять/вивозять.

Тут повернулися наші супроводжуючі й з ними жінка-людина в синьому комбінезоні. На правому плечі в неї була емблема прапору Порфосу: зелена та синя смужки, перекреслені посередині білою. Жінка середнього зросту, міцної статури, з коротко підстриженим жовтим волоссям. Великі блакитні очі дивилися доброзичливо. Тонкі, але добре окреслені губи, посміхалися.

Добний динь! Старши асистент капітана «Ренка» Порматен, - привітала нас і представилась вона.

Добний, - повторюємо ми.

То-то соди треба бульо бригадА? - запитала асистент, не правильно поставив наголос у останньому слові, хоча по їхньому це так і звучить.

Тек, - підтверджую я її здогадку. Всі слова порфоської мови схожі на мурярійську. - Я - Карай, це Віка, Внсі й Варда, - повела я рукою в бік нашої компанії, - а там сидить Найтон.

Дагонці попрощалися з нами, запропонували приїжджати ще в гості й пішли на вихід. Ми, у свою чергу, подякували їм за допомогу, запросили відвідати наші планети й пішли забирати речі й тушку демона. Зібравшись пішли за асистентом. Із залу очікування потрапили в термінал через кілька кімнат, що йдуть одна за одною та мають двері, що герметично закриваються. Температура знизилася на кілька десятків градусів. У передостанній усі одягли видані комбінезони, підбиті хутром. Мало не прокололися з демоном, оскільки для такої складної операції він не годився. Довелося мені відволікати Порматен питаннями про граматику порфоської мови, поки Віка й Варда натягували на Найтона комбінезон, а Внсі тримав його за плечі.

Дерія

Розмова з Ролель була не з легких. Добре, що я скинула їй відео з камер у музеї. Вона переконалася, що з мого боку було зроблено все правильно, а від промаху виконавця ніхто не застрахований. Але найголовніше, я запропонувала новий реальний план операції. Я проникаю на рятувальний зореліт і викрадаю його разом з об'єктами! Усе просто, як собаці муху з'їсти. Отримавши згоду Ролель на мої дії, я подзвонила Стіву:

- Відлітай без мене. Я знайшла попутку в потрібному напрямку. Дякую за все!

- Хай щастить, - голос Стіва був сумний.

Закинувши сумку на плече, покинула "Черево кашалота". Біля шлюпки вже стояла Порматен і бездумно дивилася перед собою.

- Ну що, запрошуй гостей, - жартома мовила я. Ми піднялися в шлюпку. Так, місця замало! Де тут подітися?

- Де тут можна сховатися? – запитала збентежено.

- У хвості є приміщення для рятувального обладнання й воно закривається.

- Дуже добре! Показуй.

Комора не велика, але зсунувши до стіни скрині та коробки я звільнила місце для себе коханої. На підлозі можна сісти витягнувши ноги.

- Пасажири коли будуть?

- Уранці.

- Скільки їх?

- П'ятеро.

- Ти де ночуєш?

- У космопорті готель для членів екіпажів.

- Запам'ятовуй. Уранці приводиш пасажирів у шлюпку й піднімаєшся на орбіту. Заводиш їх на зореліт, потім відводиш мене до капітана. Нікому про мене не кажи! Виконуй.