Він розхилив віття й вказав мені на ледве помітний ґудзик.

– Це замок, що відкриває централь!

Він натиснув ґудзик, і перед нами звільна розхилилася земля, відкриваючи вхід униз. За дверима стояв на сторожі молодий чоловік із зброєю в руках.

– Зрозуміло, що вони нас давно вже бачили, і тому ми можемо без труднощів увійти. Інакше не поміг би й ґудзик!

Дядько привітався з вояком, який пропустив нас коридором углиб приміщення. Це була кімната з вигідним устаткуванням і багатьма апаратами, при яких сиділо троє людей. Вони не звернули на нас ніякої уваги. У другій кімнаті була залога з кількох людей.

– Це наша бойова група! – пояснив дядько і, звертаючися до них, представив мене: – Ваш командир і мій заступник!

Один з тих, що сиділи при апаратах, прибіг до дядька й шепнув йому кілька слів. Дядько негайно подався до першої кімнати, а я за ним.

Ми вп’ялили зір в екран. На ньому ми побачили гелікоптер, що летів уздовж нашого берега над проваллям і саме завертав, щоб ще раз перелетіти біля нього.

– Тут! – вказав молодий чоловік пальцем.

Ми завмерли: на гладкому камені над самим берегом лежала постать. Приглянувшись, ми побачили дівчину в купальному одязі, що вигрівалася до сонця.

– Гаська! – скрикнув я, а дядько заломив руки.

Поки ми вийшли на поверхню землі, Гаська вже зорієнтувалася, що трапилось щось погане, і втікала поляною до лісу.

– Ти збожеволіла?! – крикнув за нею дядько.

Такого лютого дядька я досі ще не бачив. А Гаська виправдувалася: мовляв, я не сподівалася, я тільки на хвилинку, щоб підсушитися, і подібні дурниці. Виявилося, що вона, маючи кілька годин часу, пішла в ліс викупатися в поблизькому джерелі, біля якого серед скель створився гарний басейн. А опісля… пішла на сонце!

За першим польотом літака Гаська не усвідомила собі нещастя, яке вона спричинила своєю легкодушністю. За мить, однак, уже зрозуміла, що літак ворожий, і чимдуж почала втікати до лісу. Сама призналася, що літун пильно приглядався до неї.

– Це сталося тому, що я ще втомлена… – пробувала виправдуватися.

Але дядько перебив:

– Тепер це не важне. Ми мусимо негайно приспособитися до бою. Паньку, бери з собою одного з бойової групи, Петра, він твій заступник. Хай візьме зброю для вас обох і покаже тобі наші опірні точки в лісі. Нема ні хвилини для втрати!

Гаська стояла як сім нещасть, і так я залишив її з дядьком. Ніколи я не довідався, що дядько їй вичитав. А може, й не робив ніяких закидів, бо що це вже помогло б?

До вечора я провірив околицю з моїм заступником, який мав ранг старшини бойової організації ОУН. Найважливіші були лінії, боронені промінням, подібним до проміння смерти. Це була рушниця з телескопом, через який можна було бачити всі рухомі постаті, закриті навіть деревами в лісі. Стрілець прилягав у відповідному місці і, коли ворог ішов розстрільнею, він пускав з рушниці струм проміння на висоті колін, отже, більш-менш як колись стріляли з кулеметів. Ураженого ворога охоплював параліч ніг, і такої лінії ніхто не міг перейти. Це був винахід дядька. У випадку, якби ворог мав протизасоби, ми мусіли б перейти до рукопашного бою на ручні гранати й багнети.

Опісля ми повернулися під хатину й намітили на мапі місця в терені для стрільців так, щоб наша централь була боронена з усіх сторін.

Вдоволений своїм новим становищем, я перейшов підземним ходом до дядька. Там працював Семен, а збоку стояла похнюплена Гаська. Я кинувся у фотель.

– Тепер я генерал! – промовив гордо.

– Ні, ти навіть не є звичайним шелепком! А командуєш тільки тому, що не маю під рукою мудрішого! Чи ти кращий бойовик, як твої хлопці, то це, мабуть, незабаром виявиться. Що ви врадили?

Я позвітував дядькові оборонні заходи й розположення в лісі.

– Добре! – відповів він коротко. – А тепер тобі тут нічого робити. Твоє місце з твоїми людьми. Будь у постійному зв’язку зі мною.

Я вийшов ні в цих, ні в тих.

Під хатиною я приглядався до екранів. Ніхто з обсерваторів не обзивався ні словом, кожен пильнував свого сектора. Вони вже знали, що небезпека гряде.

– Літак! – промовив знічев’я один з них. – Десять кілометрів від нас, на південь-південь схід. Міняє напрям. Тепер південь-південь. Кружляє… Друге коло… Третє…

– Парашутисти! – зголошував спокійним голосом обсерватор.

Я вдивлявся в екран. Темні пункти відривалися з-під літака і звільна спадали вниз.

– Десять, одинадцять, дванадцять…

Ми нарахували шістнадцять парашутистів. Літак відлетів.

Я получився з дядьком.

– Негайно приходь сюди, до підземелля «Сороки», – відповів.

Я перебіг туди. В одній кімнаті працював Семен.

– Сімсот ракет уже готові!

– Так скоро?

– Бо корпуси й усе інше було готове. Залишалося тільки вмістити К7. Але до трьох тисяч ще далеко.

– Де дядько?

– У своїй кімнаті.

Я подався туди. Дядько залишив свою працю й гукнув:

– Семене!

Тепер ми радили втрьох. Що робити? Встрявати в бій? Розвинулася жвава дискусія. Я обстоював думку негайно знищити парашутистів. Мені здавалося, що як командир наших збройних сил я повинен заступати лінію дії і розгромлення ворога.

Але дядько був іншої думки:

– Подумаймо трохи! Вставмося в ситуацію ворота. Що він знає про нас? Ніщо! Йому тільки підозрілий наш терен. Але доказів не має ніяких!

– А Гаська? – спитав я.

– Це доказ і не доказ. Коли їхній літун звітував, що бачив у нашому пралісі дівчину, яка вигрівалася до сонця, кожний з їхніх старшин мусів прийняти цю вістку з недовір’ям. Бо що може робити молода дівчина у пралісі, навіть якби вони вірили, що тут наш осідок. Що може робити? Заважати?

– Щоб провірити терен, вони вислали парашутистів! – сказав Семен.

– Так і є! Чи ви не зробили б так само? Провірити! Парашутисти просічуть ліси, провірять поляну й хатину, розглядатимуться за слідами. Коли не знайдуть нічого підозрілого, повернуться і складуть звіт. Тоді літунові попадеться. Мовляв, приверзлося, ще й покарати можуть. Та це вже не наша справа.

– А якби парашутисти відкрили якийсь слід?

– Тоді будемо примушені їх знищити. І це вже твоє завдання! – звернувся дядько до мене. – Встрявати в бій нам не на руку. Ми ще не готові з ракетами. Скільки часу потребуєш, щоб виготовити всі три тисячі?

– П’ять днів, – відповів Семен.

– Отож-то! Коли парашутисти повернуться без висліду, ми маємо час підготовитися до наступу на Москву. Час тоді в наших руках, і можемо ним оперувати, як завгодно. У випадку бою ворог прислав би більші сили, ми мали б зв’язані руки, ініціатива перейшла б до ворога. Тоді ми вели б місцеві бої більш чи менш успішні, а нашу основну ціль мусіли б відсунути на неозначений час. Завеликий риск.

Я мусів признати, що дядько думав єдино правильно. Не було ніякого аргументу на те, щоб зв’язатися боєм з парашутистами. Навпаки, треба докласти всіх зусиль, щоб ворог не довідався, що ми тут.

Кожен з нас відходив до своєї праці. Дядько зупинив мене:

– Тепер розумієш, чому я назначив тебе тим… як ти кажеш, генералом? Ми маємо свої аргументи, які диктують дію збройного відділу, а про які бойовики не знають і знати не повинні. Вистачає, коли ми четверо втаємничені в цілість нашої боротьби. Поза нами ніхто не сміє знати більше, як йому належить. І ти, наприклад, не знаєш, які я маю зв’язки з краєм, бо це не твої справи. Тож хлопцям видай накази, щоб не зрадилися перед парашутистами, але не подавай їм ніяких виправдань чи пояснень, чому ми не вступаємо в бій. Зрозумів?

– Зрозумів.

Я відійшов до своєї бойової групи. Хлопцям я наказав пильно спостерігати дії парашутистів і ні в якому випадку не дати себе спровокувати.

Парашутисти наближалися дуже поволі і аж другого дня ранком підійшли до поляни. На екрані ми бачили докладно, з якою обережністю вони наближалися крок за кроком до нашого місця. Обійшли поляну хащами й окружили хатину. Врешті наглим наступом вдерлися досередини, прикладами рушниць розваливши двері й розбивши вікна.