А ворог наближався до нас дедалі ближче і ближче, ми могли його бачити вже електронним телескопом.

– Доведеться вступити в бій! – рішуче промовив Семен. – Вжиємо ту саму зброю, що останнім разом. Вона випробувана.

Але вже другого дня справи ускладнилися. Гаська відкрила на радарі невідому масу перед нами. Вона була відносно далеко, і годі було устійнити, що це таке. Тож ми напереміну стежили тепер за московською ракетою позаду і за незнаною масою попереду.

До зустрічі з ракетою ми мали ще чимало часу, але таємничий предмет цікавив Семена неспівмірно більше. Він просто не відступав від приладів, якими хотів розпізнати, ворог це чи щось інше.

Уже другого дня Семен знав, що це є велетенське небесне тіло, яке порушається в тому самому напрямі, що й ми, тільки з дуже малою скорістю. Можна було передбачити, що за три дні ми зустрінемось з цим велетенським астероїдом.

Згодом ми могли приглядатися йому на екрані телевізійного апарату. Небесне тіло було темне і мало нерегулярну довгасту форму та оберталося поволі довкола своєї осі. Це було загублене тіло, що перед мільйонами років відірвалося від своєї сонячної системи, може, з причини якогось космічного катаклізму, а може, викинене своїм сонцем, не ввійшло в його орбіту. Тепер мчало воно у безвісті, темне і мертве, самітня маса матерії в безмежних, вічних просторах Усесвіту.

За кілька днів ми наблизилися до блукаючої зорі так, що мусіли зменшити нашу скорість і достосуватися до її скорости. Так ми могли летіти біля неї, дослідити її, а може й осісти на ній, якщо б знайшли місце причалу.

Одночасно зросла небезпека від ракети. Вона не сповільнила своєї скорости, а тим самим наближався день бойової розправи з ворогом. Ми мали зброю, але чи ракета не має відпорних і оборонних засобів проти нас? Може, тонкий струм світла не вразить її смертельно?

Цього ми не знали, і тому мусіли придумати способи оборонити себе у випадку непридатносте нашої зброї. Порятунком могла б стати блукаюча планета, на якій ми могли б сховатися, як це було на Місяці.

Найгірше було те, що ми ніяк не могли передбачити, коли наступить зустріч з ракетою. Ми обрахували потрібний нам день згідно з земним часом, але в обрахунках натрапляли на відхили. Семен хвилювався, а то й лютував, так що ми й не говорили до нього. Врешті він підвівся від своїх розрахунків:

– Чужий світ, в якому знаходимось, не дозволяє орієнтуватися в майбутньому. Ми звикли, що час на Землі йде від минулого по-через теперішнє до майбутнього. Тут усе інакше. Як би вам пояснити? Тут час не йде у знаному нам напрямі, а якось інакше, навскіс чи вбік.

Він зрезигновано махнув рукою.

– Цього і словами не можна вияснити. Мішається дійсне з недійсним, минуле з майбутнім. Дійсність і сон розділені на Землі. А тут вони нерозгадно помішані. Нема для нас розв’язки!

Кожний з нас кілька разів денно споглядав на екран телелюнетного бачення. Триклята московська ракета поволі, але постійно наближалася до нас.

Ми мали дві можливості: ждати, аж ракета наблизиться на таку віддаль, яка дала б нам можливість обстрілу, або самому приспішити реченець бою, зменшуючи швидкість нашого льоту. Семен не міг рішитися, маючи, мабуть, якісь причини, що їх затаював від нас. Врешті й не диво, на ньому спочивала відповідальність не тільки за наше життя, але і за успіх нашої виправи в космос. Наша невдача була б історичною катастрофою України, від нас залежала доля мільйонів земляків, що жили на нашій далекій тепер планеті, та, що більше, може, й майбутнє багатьох поколінь українського народу.

Врешті одного ранку Семен сів при екрані й почав докладні поміри й обчислення. Ми поводилися тихо, а коли мені вихопилося голосніше слово, Гаська прикладала палець до уст, щоб я мовчав.

Врешті Семен підвівся:

– Починаємо, друзі! Ракета наблизилася і є в межах діяння нашої рушниці.

Ці слова були для нас визволенням з нервової напруги останніх днів. Гаська стрибала з радости, і мені мало що бракувало, щоб я вхопив у рамена їх обоє.

Нарешті! Рішається!

І я, здержуючи радість, промовив штучно поважним голосом:

– Бути або не бути! Запам’ятайте собі, друзі, це слова, що їх сказав Панько в найвідповідальнішій хвилині свого життя!

– Панько завжди думає, що ми дурні! – заговорила Гаська, звертаючися до Семена.

– Що? – спитав Семен, який і не слухав того, що я сказав, затоплений у своїх роздумуваннях.

– А то чому? – спитав я.

– Тому що «бути, чи не бути» відомі слова Данте! – відповіла Гаська.

Тепер я попав у лють.

– А ти думаєш, що я дурний?! Це сказав не Данте, а Шекспір, і то ще за свого життя!

Гаська захихотіла з радости. Лукава дівчина! Я запізно похопився і дав себе вивести в поле. Але прийде і на неї час!

– Тепер слухайте уважно! – не помічаючи нашої любої розмови, заговорив Семен. – Ти, Гасю, стеж пильно за скорістю ворога. Що п’ять хвилин подавай мені віддаль від ракети в тисячах кілометрів. А ти, Паньку, бери рушницю і на мій наказ починай обстріл. Починаємо!

За хвилину Гаська подала:

– 325!

Це означало, що ракета віддалена від нас на 325 000 кілометрів. Я сидів при задній стіні, біля екрану, з рушницею в руках. Стрілятиму сконцентрованим струмом світла. Зброя, що не заводить! А коли йдеться про ракету, то мікроскопічно малий струм стопить її поволоку і спричинить вибух атомового набою. І кінець!

Я прицілився за допомогою помірових апаратів і ждав.

– Готов?

– Готов!

– Стріл!

Я натиснув язичок рушниці. Семен глядів пильно на ракету крізь телескоп.

– Ще раз!

За хвилину Семен схвильовано наказав:

– Постійний обстріл!

Це означало, що маю пустити у ворога безпереривний струм світла.

Семен мовчав, стежачи за ракетою.

– 298! – зголосила Гаська.

Семен відхилився від апаратів.

– Залишім це. Ракета має охоронні засоби проти нашої зброї…

Збентежені, ми стояли тепер у гурті, близько одне одного, наче б таким способом хотіли відвернути небезпеку.

– Поодинокі постріли, – пояснював Семен, – викликали спалах і світляний ореол довкола вістря ракети. Це вже було для мене несподіванкою і зродило в мені підозру, що наш промінь світла розпорошується при зударі з ракетою. А опісля, коли ти безперебійно натиснув язичок, ореол не зникав так довго, поки ти стріляв. Отже, наша зброя не має успіху.

– Що ж робити? – спитала тривожним голосом Гаська.

Семен розвів руками.

– Поки що приспішимо наш лет! – відповів і скорими кроками подався до командного стола.

Ми поспішили на свої місця, щоб прив’язатися до крісел. Незабаром ми відчули приспішення лету, я закрив очі. Що далі?

– А може б ми залетіли на зад ракети?

Це сказала Гаська.

Хвилина – і мені наче б прояснилося в голові.

У той момент Семен схопився з місця.

– Славно, Гасю! – скрикнув радісно і вхопив її в обійми.

– Пождіть, пождіть! – залепетав я і підбіг до них. – Це знаменита думка!

Тепер ми почали нараду.

Ми помітили, що ракета не повторює наших рухів негайно, вона потребує деякого часу, щоб докладно летіти за нами. Виходить, що при скорій зміні нашого напряму вона може згубити нас. Ми могли б, наприклад, зупинитися на одному місці і, допустивши її на близьку віддаль, скоро пересунутися вбік. Що значить – на близьку віддаль? Скажімо, приблизно 10 000 кілометрів. Тоді ракета помчить далі в космічні простори і пропаде в них навіки. Іншу думку обстоював Семен.

– А якби ми раптом зробили круговорот! Тоді б ми знайшлися позаду ракети і могли б її знищити світляною рушницею. Можливо, що вона має свій охоронний щит проти проміння тільки спереду чи з боків. 3-заду є отвори для виходу газів, і там, мабуть, годі охоронитися від проміння.

Ми міркували далі. Врешті дійшли до висновку, що друга думка краща. Бо, може, ракета таки має якісь можливості слідкувати скоро за нашим рухом, може, навіть втративши нас на момент, знайде нас пізніше. А в другому випадку ми таки вступаємо в бій і маємо можливості знищити її раз на завжди.