Час минав, літак приземлився, і я готовився до пересадки. Була пізня ніч, коли я з невеличким клунком ступив на землю і рушив за іншими пасажирами.

І враз – ще й тепер я несвідомий, як це трапилося – я відчув удар у голову, хтось вхопив мене за руки, і поки я встиг крикнути, вже опинився в авті і мчав у ніч. Мабуть, дали мені заштрик, бо я знепритомнів, чи заснув на кілька годин. Коли прокинувся, побачив, що лежу на канапі із зв’язаними руками й ногами. Довго довелось пригадувати, що зі мною трапилось. У пам’яті, однак, залишилися перерви, поодиноких подій я не міг пов’язати в цілість і, бачачи безвиглядність моїх зусиль, закрив очі. Пригадав собі тільки цей момент при переході до другого літака, опісля незнайомих людей, що мене випитували, але які були питання і що я відповідав, я цілком забув.

Я крикнув раз і вдруге:

– Гей!

Не було відповіді.

– Гей! – гукнув сильніше.

Тоді в кімнату ввійшло огрядне бабище й заговорило до мене по-московськи:

– Мовчи! Кричати нічого не поможе, ще попадеться тобі за це!

Я спитав її, де я і чому мене зв’язали. Вона відповіла, що я в певних руках і нічого мені поганого не буде, якщо признаюся, що я провинився.

– Та мене вже випитували! – сказав я і, з наміром щось довідатися, всміхнувся до неї, заговорив весело, признався, що подобаються мені товсті жінки, та й узагалі почав біля неї упадати.

Виявилося, що вона не абияка перелесниця, мабуть, давно вже так до неї ніхто не говорив. І згодом я витягнув від неї дещо, небагато, але мені вистачало: на допиті під заштриком я сказав правду: їду на посаду, яку роздобув мені дядько. Знаю, що він вибирався на свою посілість, мені невідому, та розповів про його ненормальний стан. Хай би й різали мене, я більше розповісти не міг, бо дядько нічого більше не сказав. З цього я зробив висновок, що ніхто з агентів мене у Семена не бачив! Довідався теж, що баба є тут господинею для чоловіків і що вони виїхали кудись на кілька днів, залишивши мене зв’язаного під її, так би сказати, опікою.

Під вечір хтось задзвонив до помешкання. Баба сиділа тихо, як миша. Та враз почувся шерех біля входових дверей, залунали швидкі кроки, я почув здушений крик баби, і враз відкрилися двері! Я побачив Семена! Біля нього стояв один з фабричних робітників.

Що ж ще розповідати? На моє місце ми прив’язали московську бабу і зникли. Можна уявити собі, як мене вітала Гаська!

Я розповів те, що знав, а тоді почали вони обоє. Отож, коли я мав повернутися, Семен переглянув план летів і сказав до Гаськи:

– Панько повинен бути тут об одинадцятій годині!

Але вже минало полуднє, а мене не було. Семен почав непокоїтися. Може, летунська катастрофа? Узяв газету й почав переглядати.

– Гасько! Послухай! – закричав.

Читав невеличку нотатку місцевого репортера:

«Ля Паз. Сьогодні вночі трапився на летовищі таємничий випадок. При пересіданні з одного літака у другий почалася бійка між кількома молодими людьми. Можна було завважити, як вони тягнули одного з них насильно в авто, яке з великою скорістю від’їхало. Тому, що подія нагадувала своєю технікою систему поривання людей одною відомою державою, поліція негайно провірила подорожніх, що летіли далі. Виявилося, що нікого не бракувало в літаку».

– Дивно! – сказав я.

– Мали все приготоване, включно з людиною, що полетіла на твоєму місці. І напевно з твоїми документами!

Я сумно похитав головою. В мене не було не тільки підручної валізки, але пропав і портфель з документами та грішми.

А у вечірньому виданні Семен вичитав таку вістку:

«У зв’язку з нашою вісткою про бійку на летовищі можемо подати дальші подробиці. Після того, як другий літак причалив на летовище в нашому місті, молода пасажирка Ксеня П. заявила поліції, що молодий чоловік, який пропав у Ля Паз, таки не полетів другим літаком. Вона запам’ятала собі його докладно, бо він сидів недалеко неї. Виходить, що квитки і потрібні документи пропавшого молодого чоловіка привласнив собі хтось інший. На жаль, ніяких слідів злочину не знайдено. Поки поліція вислухала розповіді Ксені П., усі пасажири вже від’їхали до міста».

Коли Семен прочитав і цю нотатку, не мав уже сумніву, що мені трапилась біда. Того самого дня Рауль звернув йому увагу на кам’яницю напроти фабрики, де кілька людей винайняло мешкання. Семен наказав слідкувати за рухом у кам’яниці одному членові підпільної ланки, який працює у фабриці. Кам’яниця була новозбудована і ще не заселена. Пополудні підпільник приніс вістку, що всі чоловіки кудись поспішно виїхали, а в помешканні залишилася тільки старша жінка.

Тоді Семен вирішив зробити наскок на помешкання агентів. Не мав певности, чи справді мене там в’язнять, але перевірити виплатилося б. Так і сталося.

Коли на дзвінок ніхто не відповідав, Семен з підпільником виломили двері й звільнили мене. При цій нагоді переглянули кімнати, але нічого не знайшли. Зробили все можливе, щоб надати нападові грабунковий характер. Забрали годинник, перешукали шафи за грішми, мене ж звільнили і нібито мною не цікавилися, а бабу притиснули за грошима й дорогоцінностями. Без успіху.

– А як вона опише ваш вигляд?

– Хай, макіяж і інші засоби змінили нас.

– Все таки я вас пізнав.

Увійшов урядовець фабрики (той самий підпільник) і зголосив, що на Семена жде молодий чоловік, який має з собою поручаючого листа. Шукає праці і сподівається тут її знайти. І урядовець поклав візитовий білет на стіл.

– Дядьковий білет! – здивувався Семен.

– Покажи! – скрикнув я. – Таж це білет, який я мав між своїми паперами! Навмисне взяв я від дядька кілька поручаючих слів до тебе! Що це все значить?

Ми здогадалися, що агент, покликаючись на мої папери, хоче дістатися до фабрики і шпигувати нас.

– Що зробимо?

– Я прийму його! Поговорю і розвідаю. Ти, Паньку, щезай з Гаською, провірте його промінням і будьте готові на все! Розумієш, Паньку? На все!

Я ледве встав. Глянув у дзеркало – страшний вигляд: підпухлий, подряпаний, одне око посиніло.

– Мушу розрухатися! – сказав я. – Я просто нещасник! До чого я вам у такому стані потрібен?

Ми вийшли, а Семен казав покликати агента. Гаська ввійшла до малої кімнати, і я з нею. Тут вона приспособила прилад для просвітлення, подібний до рентгенівського апарату, який колись вживали. Коли агент переходив до кімнати Семена, на екрані нашого апарату появилася його постать, його кості й усі предмети, що їх мав у кишенях. Ішов людський кістяк, на грудях темнів портфель, а біля клуба виразно відзначався револьвер.

Гаська глянула на мене.

– Перейдімо до знешкоджуючого приладу! – заговорив я скоро, і ми підбігли під другу стіну.

Засвітили лампку й побачили на стіні постать Семена, який очікував агента. Між тим Гаська потелефонувала до нього:

– Увага! У правій кишені піджака має зброю!

– Дякую! – відповів Семен.

Увійшов агент, і ми за стіною не тільки бачили їх, але й чули всю їхню розмову. Напохваті ми тримали електронні знешкоджуючі пістолі. Найменший рух агента рукою в праву кишеню, і ми вистрілювали крізь стіну в нього спеціальне проміння, яке паралізувало потраплену частину тіла.

– Прошу сідати, – приязно промовив Семен до агента.

Семен сидів за столом і запитливо глядів на нього.

Агент розповів, що приїхав до Семена на поручення дядька. Шукає праці у зразковому підприємстві, щоб здобути добру інженерську практику. Коли Семен спитав його про прізвище, він подав моє.

– Московський нахаба! – заговорив я до Гаськи.

Семен відмовно похитав головою.

– На жаль, у мене нема вільних місць. Це замала фабрика, щоб ви могли здобути потрібну вам практику.

– Але мене поручив ваш дядько.

Семен глянув йому в очі, що мало означати щирість і відкрите серце.

– Чи ви знаєте мого дядька?

– Познайомився з ним нещодавно.