– Виходить, що ми підписали угоду з самим дияволом?

– Молімося, друзі… Рятуймо наші душі, – порадила Марія.

– Це все так надзвичайно і цікаво. Моїй душі стає шкода мого тіла.

– Олено, невже вас цікавить форма… Мені все одно, що станеться з трупом мого тіла… аби лише душа…

– За християнським вченням, душі праведних потрапляють до чудового райського саду, а грішних – до вічного концентраційного табору з киплячою смолою, чортами, що так надзвичайно подібні до «капо» з Аушвіцу чи Дахау. Наці – класичні майстри виробляти заміни, вони створили ерзац аду на землі, – відповів Ярослав.

– У дитинстві я дуже часто молилася і відвідувала монастирі. Тоді в моїй уяві створився образ казкового міста з чудовими храмами і садами. Він такий прекрасний, і там панувала особлива тиша і спокій. Я все життя мріяла потрапити туди…

Всі замовкли, замислилися над примхами людської долі і людським життям.

– Що ж ви позасмучувалися? Невже шкодуєте, що вас не розстріляли?

– Важко сказати, чи жалкуємо, чи ні, бо іноді людина створеними їй умовами може дійти до того, що робиться, немов безсловесний кролик, байдужою до всіх випробувань, які над ним роблять…

– Ти хочеш сказати, що ми…

– Нагадуємо теж цих кроликів до дослідів.

– Невже нам нічого взяти від життя? – запитав Юрій.

– Я б бажала одного… Полинути на свою батьківщину, глянути, що стало з нею, зруйнованою, збезчещеною, спаленою… Це все матерія… а земля, сам край, невмирущі… І коли ми пішли з нього мимо нашої волі, і ніяк не можемо повернутися назад, частина людей переживе лихоліття і, загартована в боротьбі, знов відбудує край і буде прагнути до кращого життя. Історичні події відбуваються довго і міряються довшим часом, ніж події в житті однієї людини… – відповідає Олені, немов читаючи історичну лекцію, Ярослав.

– Так. Це правда… Я – музика, і мені хочеться ще яскраво спалахнути… Уявіть собі догораюче багаття. Останній вуглик ще тліє, іскорка яскраво спалахує, освітлюючи ніжну будову недоторканого попелу, а потім гасне – гасне назавжди. Я згодна летіти на Місяць, чи на Марс, чи ще кудись, і там скрутити собі шию, але хочу ще дати на Землі останнього концерта. Заграти свою лебедину пісню… Я хочу взяти в руки скрипку і сп’яніти музикою…

– Бажання тепер залишається бажанням. Ми знаходимося у в’язниці з метровими стінами, залізними ґратами, які не можемо подолати… Мусимо очікувати, що буде далі – й при нагоді…

– Якби трапилася хоч маленька нагода. Якби я мала радіовисильного апарата, то вигукнула б на весь світ: SOS! Рятуйте наші душі!

Інженер Бутермільх дотримав слова, що дав Олені Ярош. Вона разом зі своїми друзями потрапила з в’язниці до середньовічного палацу в передгір’ях баварських Альп.

Після триденного відпочинку, якого конче потребували перевтомлені люди, їх життя зовсім змінилося. Щоденно з ранку до четвертої години по полудні Бутермільх викладав їм основи міжпланетної аеронавтики і навчав, як керувати ракетою. В авдиторії була збудована спеціальна учбова кабіна з приладами і пультом управління, устаткованим численними циферблатами різних приладь.

Навчання проходило нормально, учні навіть з цікавістю слухали ті лекції. Інженер залишився дуже задоволений своїми здібними учнями, які мали середню і вищу освіту.

Ярослав і Юрко навчалися на штурманів, Олена вивчала тонкощі дуже складної апаратури, умовно названої радіолотом.

– Яке головне завдання нашої експедиції? – питав лектор у Ярош.

– Прибувши на нову планету, ми повинні надіслати на Землю наші спостереження за умовним кодом. Наявність води ми подаємо особливим сигналом, що його помічено на клавіатурі числом сім. Зустрівши там людей, посилаємо сигналом – дев’ять. Надіславши згуки, помічені числом дев’ятнадцять, – ми звітуємо, що планета цілком без ознак життя.

– Чудово! Цілком справедливо. Радист добре засвоїв свої завдання. Тепер штурмани мають пояснити, що робитимуть в момент наближення до мети подорожі?

– Оптичні прилади, що діють відбитими променями, показують нам віддаль до фінішу. Коли настане час спуститися на поверхню планети, ми увімкнемо мотор зворотної дії, чим досягнемо гальмування ракети. Сама посадка проводиться за допомогою особливого величезного парашута, – відповідав Ярослав Доморацький.

– Добре! Дуже добре! Обережність під час посадки врятує ваше життя і збереже непошкодженою дорогоцінну апаратуру для зв’язку. Тому посадка повинна проводитися особливо уважно. Продемонструйте це на приладах.

Юрій переводить рушії мотору, натискаючи на численні ґудзики пульта.

– Добре, – погоджуючи, хитає головою Бутермільх і звертається до Марії: – Що ви повинні зробити, знаходячись у безповітряному просторі?

– Ми відкриваємо крани кисневих балонів, устаткувавши їх на червоній рисці.

– Цілком справедливо! Всі ви дуже здібні учні. Спочатку наш шеф поставився досить скептично до моєї пропозиції відносно вас. Я сьогодні дуже задоволений і хочу, щоб ви були також задоволені мною. Сьогодні я можу задовольнити деякі ваші прохання.

Після цієї довгої тиради інженер Бутермільх дістав з шафи декілька чималих пакунків.

– Це жінкам. Гарна жінка робиться прекрасною в доброму вбранні, – промовив він, протягаючи Олені велику картонову коробку.

– О, яка чудова сукня! – вигукнула більш зі здивовання, ніж з радощів дівчина, розглядаючи гарне вечірнє вбрання з фіалкового крепдешину із маркою віденської кравчині.

Марія байдуже відсунула свій подарунок. Ярослав і Юрій отримали гарні сірі костюми, але їх обличчя не виявляли особливих радощів.

– Дякую, – холодно відповів Доморацький.

– Я потурбувався, щоб вам було веселіше, і придбав нашій музиці добру скрипку, – урочисто промовив інженер, протягаючи Олені інструмента.

– За це я вам глибоко вдячна… Може, музика трохи прикрасить смуток наших душ. Мої друзі – сьогодні концерт.

Але сумним був той концерт. Музика, немов сіль, прикладена на рани тіла, роз’ятрювала рани їх душ. Ні вино, ні музика не поліпшили настрій усіх чотирьох.

Кожен з них замислювався над головним питанням: що станеться з ними під час міжпланетної подорожі?.. Чи втратять вони батьківщину, власне життя і чи знайдуть щось інше, нове, необізнане і таке таємниче?..

Від забутого гірського палацу кайзера Вільгельма віяло глухим середньовіччям. Похмурі вежі з сірого базальту, олив’яні готичні віконниці, розмальоване грубе й непрозоре шкло, а навкруги величезні королівські ліси і снігові гори.

Колись тут були бучні мисливські лови німецького кайзера, що потішався полюванням на зайців і кіз. Але змінилися часи. Дичину залишили в спокої – новітнім мисливцям, що прийшли до влади, більш до смаку полювання на людей.

Вже кілька років, ще з самого початку війни, цей палац використовувався для якоїсь таємничої мети і знаходився у розпорядженні інженера Рудольфа Крафта. Замість мисливських ріжків та пострілів дробовиків, поблизу шуміли потужні машини, й іноді серед ясної ночі було чути надзвичайної сили вибухи.

В тому, цілком ізольованому від зовнішнього світу палаці, мешкали чотири бранці з України…

Минув місяць з початку їх навчання, й Бутермільх дозволив своїм учням вперше відпочити в неділю. Це було навіть деякою несподіванкою і порушувало одноманітний денний розпорядок.

Ярослав Доморацький нудьгував. Йому сумно було залишатися самому. Він помічав, що Олена Ярош в останній час чомусь цуралася його, і молодому чоловікові від того було дуже прикро. Навпаки, Юрій всі свої вільні хвилини проводив у товаристві Марії, – цієї добрячої й лагідної дівчини, й, як здавалося Ярославові – переживав перші чари кохання.