Вона така радісна й весела йшла назустріч і, наблизившись до чоловіка, голосно промовила:

– Ярославе! Ти сьогодні працював немов Геркулес.

– Олено! Ми врешті скінчили будувати ринву до зрошення нашого поля, тепер нам не загрожує посуха. Але ти сьогодні така незвичайна, – здивовано промовив Ярослав.

В її блискучих очах Ярослав відчував якийсь особливий заклик. Простора шовкова одежа, нагадувала йому якесь античне створіння. Підійшовши зовсім близько, вона промовила:

– Ярославе! Я прийшла до тебе, підкорившися голосові серця.

– Олено, кохана! Невже настало це довгоочікуване щастя?

Він обійняв дівчину загорілими від сонця руками, й вони тихо йшли стежкою, що поросла плазуючими рослинами. Ярослав не заховував свого щастя, питаючи:

– Чому ти мучила мене стільки часу?

– Старе вино міцніше, – всміхаючися відповіла Олена.

Гарячий суховій долітає з пустелі, дзвенить об пісок і лоскоче їх обличчя. Хоч вітер співав сумну і одноманітну мелодію, а Ярославове серце билося, немов надзвичайне бубно, проте Олені здається, що вона слухала таємничу і чарівну музику, яку думала записати на ноти.

– Ярославе! Я напишу нову симфонію під назвою «Кохання в пустелі». Це така незвичайна музика! Я часто гратиму її… кому, ти гадаєш? – запитала вона, трохи засоромившись.

– Нам обом і нашим друзям.

– Ні, ще комусь третьому… може, нашому синові, і то буде чиста і вільна музика, взята з самого життя. Ти чуєш, Ярославе?

– Так. Це пісок співає пісню про наше кохання.

– Завжди, коли наближалася піскова буря, мені було страшно і сумно залишатися одній у наметі, – прошепотіла вона.

– Після всього, що ми пережили, нам не повинні бути страшними ніякі бурі, – відповів він, і їх обпалені губи зустрілися у пристрасному поцілункові.

З пустелі підкрадається вечір. Закохані сиділи на краю оази під великою пальмою, і їх рухи ставали все більш інтимними.

– Не осуди мене, Ярославе, за ті муки і за те, що я сама першою прийшла до тебе, як жінка до чоловіка, але ж я давно була твоєю нареченою… ти ж знаєш це?

– Так… але чому ти була весь час такою холодною до мене?

– Щоб гарячіше було кохання… Коли у холодному коханні загориться серце, воно горітиме довго – на все життя.

– Олено! Моя чарівна жінко! – вигукує Ярослав, стискаючи в обіймах Олену.

В пустелі починалася гаряча піскова буря…

Земний одяг нових марсіян був дуже незручний і гарячий. Особливо страждали чоловіки в своїх довгих і теплих комбінезонах. У перші дні прибуття вони не мали часу займатися розв’язанням цієї проблеми. Але практична Марія з шматка парашутного шовку пошила дві пари коротких білих штанів і легенькі жіночі вбрання. Вона розплела свого шовкового пуловера і кольоровими нитками вигаптувала рукави.

– Яке чудове вбрання! – зраділа Олена приміряючи його. – Ти, мабуть, запозичила взірець з альбому марсіянських красунь?

– Хоч би… але це не вадить, – всміхалася дівчина.

Чоловіки теж дякували Марії за новий одяг, що був дуже зручним до життя у пустелі. Незабаром Олена виплела з пальмового лика кілька чудових капелюхів, вони були трохи грубі, але прекрасно захищали голови мешканців оази від гарячих сонячних променів.

Біля наметів Юрко збудував невелику кухню, де варилися їхні одноманітні й несолоні страви.

Щодня люди мали якісь невідкладні турботи; чоловіки пересаджували кущі, огороджуючи оазу від пустелі, копали каменистий ґрунт, підготовлюючи ниву, поливали молоді дерева. Жінки шили одяг, варили їжу.

Дні минали один за одним. Люди згубили їм рахунок, забули про календаря. Не рахували днів, тижнів, місяців. Тут не було ні осені, ані зими, й, здавалося, завжди стояло гаряче сухе літо і ніколи не падав дощ.

Якось чоловіки вирішили піти на розвідку вглиб пустелі й повернулися лише за тиждень. Повернення чоловіків перетворилося в справжнє свято.

– Ми принесли сіль! – промовив неголений і обсмалений сонцем Ярослав, дістаючи з мішка темні грудки.

– Сіль! Це чудова знахідка. Я сьогодні зварю зелений борщ з листя, такий, як колись варила на Україні, – радісно промовила Марія.

Олена лизала грудку і раділа, немов дитина:

– Дуже смачно! Я виголоднілася, бо давно не їла солоної страви…

– Однак ми налагодили своє господарство. Маємо і хліб, і воду, і сіль.

– Виходить, що працьовитим людям ніде не страшно… Признатися чесно, я гадав, що ми загинемо тут, але…

– Говорять, що важко буває перші тридцять років, а потім людина звикає до всього, – промовив Юрій.

– Навіть камінь мохом обростає… а ми ж живі люди…

Минув рік, а може й два.

Після четвертих жнив четверо мешканців нової планети урочисто відсвяткували цей день.

У той час уже виросли кущі живої огорожі, що захищала оазу від сипучих пісків, й вони засівали чималий шматок поля.

Настав день, коли вони мали вільний час, але звиклим до праці людям хотілося творити. Недалеко криниці Ярослав збудував хреста, а на постаменті з м’якого каменя вирізав барельєфа Олени. Скульптор невтомно працював над новими творами.

В затінку під пальмами з’явилася нова скульптура жінки з скрипкою в руках. За модель служила Олена. Вона з великим задоволенням позувала щодня, знаходячи в тому велику насолоду.

На залишках бортового журналу, знайденого в ракеті, Олена писала ноти нової музики, а Юрій свої вірші, в яких порівнював цю пустелю з чорноморськими степами.

Все частіше в оазі було чути співи і гру скрипки. Нові марсіяни кохалися у музиці та мистецтві.

Якось увечері, після концерту, коли багаття освітлювало бронзові обличчя сидячих людей, Олена мрійливо промовила до своїх друзів:

– Мені здається, що я тепер щаслива. Я відпочила і заспокоїлася від хвилювань і важких переживань там. на Землі. Ми у безплідній пустелі власними руками створили гідні до життя умови. У мене буде, мабуть, син – син, народжений у пустелі. Я йому буду співати колискових пісень, які мені співала мати на моїй батьківщині. Я йому розповідатиму легенди про Україну. А може, він тут зросте лицарем-переможцем?

– Так, Олено! В твоїх словах я відчув великий сенс мого життя! – рішуче сказав Ярослав, обіймаючи свою дружину…

Караван двогорбих верблюдів зупинився під скупим затінком пальм. Два чоловіки в білому одязі й тропічних коркових шоломах, скочивши з своїх «кораблів пустелі», кинули віжки погоничам-арабам і пішли вглиб оази до білого намету. Мандрівники здивувалися, побачивши величну скульптуру молодої жінки з скрипкою.

– О, це справжній мистецький твір, гідний Луврського музею! – вигукнув середнього віку чоловік.

– Цікаво, як вона опинилася тут? – промовив його супутник.

– Важко відповісти на це питання. Але, здається, тут ми зможемо зафільмувати потрібні кадри.

– Ця місцевість цілком задовольнить мої вимоги, як оператора, – відповів молодший.

– Мабуть, тут відбулася якась надто романтична історія і… О! – здивовано вигукнув чоловік з русявою борідкою, не закінчивши своєї репліки, глянувши на стежку, й тихо додав: – Щоб це лишень не було марево…

Чарівна жінка в білому вбранні, з скрипкою в руках, прямувала до них.