«Швидше усі розрахунки з життям. Досі я змогла стримуватися, а далі не знаю, що буде», – подумала вона.

– Невже я подібний на ката? – глузливо запитав таємничий відвідувач.

– Мені це зовсім байдуже, – відповіла Олена.

– Я бачу, що ви віруєте в Бога. Так почнемо з того, що я вам повідомлю: рай, куди ви намагаєтеся потрапити, знаходиться на планеті Марс.

– Що вам потрібно від мене?

– Залишилися лиш короткі, як момент, тридцять хвилин до вашої страти. Мені шкода вас – таку молоду, гарну жінку й талановиту музику.

– Я дуже вдячна, що ви нагадуєте мені про це, – саркастично відповіла Ярош.

Невідомий відвідувач був заскочений тоном відповіді ув’язненої, але швидко зорієнтувався і байдужим, упевненим голосом продовжував:

– Я маю уповноваження врятувати ваше життя, але лише при одній умові…

«Невже катові хочеться в останні хвилини ще знущатися наді мною… Я знівечу це виплекане обличчя, коли він намагатиметься щось заподіяти», – вирішила Олена, поволі відходячи у дальній куток камери, немов кішка, що в небезпеці відчула іншу, ще більш жахливу загрозу.

– Ви спроможні вести ділову розмову?

– Ділову розмову! Ха-ха-ха! – і дівчина голосно розсміялася, немов зразу збожеволіла.

Її плечі тряслися у припадку істерії.

– Заспокойтеся! Я розумію, що вам дуже важко розмовляти в подібному стані. Але зрозумійте, що справа йде про врятування вашого життя.

– Геть!.. Я знаю, що ви знов будете розпитувати про співучасників і шпигунів!.. Мені обридло все це… Я цілком приготована до смерті.

– Я не гестаповець і це не входить до моїх обов’язків.

– Хто ж ви? – ледве прошепотіла Ярош.

– Інженер! Прийшов до вас з надзвичайною пропозицією.

– Я не прийму її.

– Шкода, що ви робите такі поспішні висновки. Але, сто чортів, ви спроможні вислухати мене?

– Так. Але я маю навіть перед смертю розум і духову рівновагу.

– Являючися помічником відомого інженера, який сконструював ракету для міжпланетного сполучення, я виконую його доручення. Нам потрібно підготувати обслуговуючий персонал з людей, що назавжди скінчили справи на цьому світі… Незабаром наша ракета відлетить з Землі, припустимо, на Місяць…

Очі Олени Ярош заблищали якимось незвичайним вогником. Вона немов прокинулася після страшного примарного сну і на крок приблизилася до інженера, який з методичною послідовністю, немов читаючи популярну лекцію, продовжував:

– Люди, що добровільно передадуть себе в наше повне розпорядження, живуть свої останні дні на Землі у повному достатку. Їм створюються особливі, навіть чудові, умови, а потім, коли закінчиться термін навчання, вони без розмов сідають до ракети і… летять. Що станеться з ними – нам невідомо. Я не приховую, що ця мандрівка більш ризикована, ніж звичайна прогулянка автом за місто, але… Обдумайте мою пропозицію. Однак ми забалакалися, – додав відвідувач, глянувши на годинник, – в нашому розпорядженні залишилося сім хвилин. Вирішуйте!?

– Мені потрібно ще подумати… Можливо, я згодилася б… – відповіла Олена. – Ідея принципово мені подобається, якщо ви поважно пропонуєте мені прийняти участь в цій надзвичайній мандрівці?

«Може, краще згоріти десь у космічних просторах, ніж бути замордованою і спотвореною тут, на Землі, де люди людям спричиняють стільки неприємного і злого?» – подумала вона.

Інженер мовчки подав їй маленьке кишенькове дзеркальце в гарній оправі. Дівчина, побачивши свій образ, зажмурила очі… Її обличчя за кілька хвилин скривавиться, і ці палаючі очі згаснуть назавжди… Тоді збунтувала її душа… Нехай це тіло краще згорить десь на шляху до інших, може, більш щасливих планет, нехай воно перетвориться у космічний пил, але не буде знівечене тут, у брудному тюремному дворі, десь у передгір’ях німецьких Альп.

– Мені потрібно ще хвилину, – шепоче Олена.

– Залишилося ще три хвилини…

– Я маю ще трьох друзів. Вони всі засуджені до смерті. Коли б ми були всі разом…

– Швидше вирішуйте. Інакше я не зможу припинити страту ваших друзів.

– Так! Я згодна! Швидше врятуйте їх! – вигукнула Олена.

Коли остання хвилина розмінювалася на секунди, інженер вийшов до коридору і голосно наказав поліцаю:

– Припиніть виконання вироку над тими трьома…

– Яволь! – гримнули обцаси солдатських чобіт і по камінних плитах чути глухі, немов підмогильні, стихаючі кроки.

Олена прислухається до них і чує, як стривожено б’ється її серце.

– Ви чули? – запитав інженер, повернувшися до камери.

– Так! Коли ви справді врятуєте моїх друзів – я вдячна… Але я хочу знати більш докладно про цю надзвичайну мандрівку в безвість, – сказала поважно Ярош.

– Я не заховую від вас, що наш експеримент не позбавлений драматизму. Але ви маєте п’ятдесят шансів зі ста врятувати своє життя і… побачити те, чого ще ніхто не бачив з мешканців Землі. Хтозна, чи не будете ви згодом самими знаменитими людьми і своєрідними Колумбами Всесвіту!?

– Коли має відлетіти ця ракета?

– Час і місце старту з огляду на воєнні події тримається в таємниці. Але приблизно за два-три місяці, десь у липні 1944 року, коли буде повністю викінчено монтаж устаткування, а екіпаж оволодіє технікою керування, ракета відлетить на одну з планет.

– Це дуже цікаво і захоплююче… Коли б не це оточення, я подумала б, що читаю захоплюючий фантастичний твір, – промовила Олена. – Але чому ви вибрали нас?

– Ви, хоч і музика, але, працюючи в студії, добре обізнані з радіотехнікою. Про це мені розповідав слідчий. Ваш приятель, Ярослав Доморацький – інженер-механік… Він здібна людина і швидко зможе навчитися керувати ракетою… До речі, її управління настільки вдосконалене, що не складає особливих труднощів. Гадаю, що з нього вийде непоганий штурман понаддалекого плавання, – посміхаючись, промовляв інженер.

– Я бажаю зустрітися з моїми друзями і остаточно порадитися.

– Це ми влаштуємо. Поки що коротенько про наші умови. Експеримент повинен залишатися у таємниці. Тому ви будете ізольовані від зовнішнього світу. Ви будете зустрічатися лише з нашими людьми. Щоденно – шість-сім годин навчання. Вільний час ви будете проводити в товаристві ваших друзів… Ви отримаєте достатнє харчування.

– Знаємо ми це харчування! Кольрабова зупа і жалюгідна жовта харчова картка чужинецьких робітників?

– Ні! Ми потурбуємось, щоб ви отримали добре харчування, вбрання від найкращої кравчині, також скрипку.

– Я б з охотою отримала останнє! – радісно вигукнула музика.

– Будемо вважати, що ми принципово дійшли до згоди? Будемо знайомі – моє прізвище Бутермільх, – промовив інженер, протягаючи руку.

– Так, гер Бутормільх… – відповіла Олена.

Відчуваючи, що немов якась жахлива і потворна істота прокусила її горло і висмоктала всю кров, знесилена дівчина падає в кріселко…

Олена прислухається до кроків інженера, що поволі стихають. Він щойно пішов від них. В кожному кроці, розміреному, немов удар маятника, відчувається син солдатської нації.

Десь далеко, перегукуючись, завила сирена, немов зграя котів. У в’язниці погасили світло. Місячне сяйво ледве освітлює темницю і чотири блідих обличчя, що нагадують тіні якихось потойбічних істот.

Події цих днів змучили їх тіло і напружили нерви до останнього. Олені часом видається, що вона вже порвала всі зв’язки з земним життям.

– Все, що сталося з нами, якесь ще не зовсім зрозуміле, надзвичайне і фантастичне, – промовила вона, – але, друзі, ще добре, що ми разом.

– Так… Ми, мабуть, підписали угоди з самим дияволом… Я прийшов до висновку, що за наших часів нечиста сила надягає нову машкару. Хто знає, чи цей пан інженер… – багатозначуще промовив Ярослав Доморацький.