Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Суддя ледве глянув на засуджену зеленими, немов вода, очима і запитав:

– Вам зрозумілий вирок?

Олена мовчала.

– Вас привезено до Німеччини на працю. Але ви пробували втекти. Всі злочини, скоєні під час повітряного нальоту, караються смертю. Тепер зрозуміло?

– Так, – байдуже відповіла засуджена, – навіщо ця бридка й дурна форма? Адже ж я приготувалася до смерті. Вона навіть не лякає і здається єдиним порятунком від жаху війни і насилля людини над людиною…

Два поліцаї не дали закінчити їй останнього слова і відвели засуджену до невеличкої камери.

– Маріє! – в розпачі вигукнула Олена, побачивши свою приятельку. – Мене засуджено до смерті!

– Сьогодні вночі ми розстанемося з життям, – відповіла Марія – Ах, як я втомилася, Олено!

– Помолимося, Маріє!

Дві засуджених стали на коліна і довго молилися.

– Боже! Прийми до себе сиріт з України, будь милостивий до нашої скривавленої батьківщини… – шепотіли губи Олени, і Марія повторювала за нею слова цієї незвичної молитви…

Коли настав вечір і сутінки наповнили камеру, вони мовчки думали кожна про себе, намагаючися нічим не порушувати спокою останніх хвилин життя. Кожній хотілося залишитися лише з своїми думками і спогадами, що роїлися в пам’яті.

Коли смерть простягає до людини свої кістляві руки, тоді жива істота мимоволі замислюється над головною таємницею світобудови. Чи варто тоді, коли вже не можна нічого виправити, шкодувати за минулим, чи мріяти про будучину, яка невідома і лише умовно створена людською фантазією.

Чутлива душа Олени Ярош, що так гостро і хоробливо сприймала події, які поставили шкереберть все її мислення і навіть саме життя, ця душа, відчуваючи близьку розлуку, шкодувала за молодим і гарним тілом, з яким так лагідно вона пережила двадцять другу весну.

Приреченому на знищення й тлінь мозкові дуже хотілося пізнати ту ще невідому таємницю – куди подінеться супутник тіла при житті людини – душа. Що діється з нею після смерті тіла?

– Чи вмирає душа разом з тілом? Чи живе далі? Чи переноситься вона або до пекла, або до чудового саду Господа Бога? – запитує Марія.

– Цю найбільшу таємницю всесвіту ми незабаром розв’яжемо… – та грюкіт залізного засова на дверях повертає дівчат до суворої дійсності.

– Мабуть, за нами? – прошепотіли разом вони.

Тюремник не поспішаючи викликав:

– Ярош Олена?

Дівчина кинулася на шию Марії.

– Ми йдемо не разом… може, тебе ще помилують. І колись, коли ти повернешся на Україну – згадай за мене…

– Люба Олено!.. Я не вірю в це…

Довгий коридор немов провалювався під ногами Олени.

– Нікс шлим, – підбадьорював її поліцай.

– Кінчайте тут, дияволи! – вигукнула у розпуці дівчина.

Кремезний тюремник у зеленому з брунатним оксамитовим коміром однострої, вштовхнув її до невеликої, майже порожньої камери…

ВИНАХІД ІНЖЕНЕРА КРАФТА

Головний конструктор інженер Рудольф Крафт в супроводі своїх помічників – Бутермільха і Бера, прибув до підземної фабрики літаків. За великими залізними дверима стояла варта з кремезних есесівців.

Минувши довгу тунелю, що вела у це таємниче підприємство, три інженери зупинилися спостерігаючи свій витвір. У яскраво освітленому блакитними живо-срібними лампами, величезному елінгу на стапелях стояли три блискучих машини, що мали форму грубої цигари і нагадували фюзеляжі шестимоторових літаючих фортець.

Блискуча поверхня з дюралюмінію і нержавіючої криці була гладенько «зализана» і не мала жадної нерівності, не рахуючи невеликих, немов відрубаних крил з елеронами і кермом глибини на хвостових перах.

Яскраво освітлені зсередини круглі вікна нової машини нагадували очі фантастичної істоти. Три людських постаті видавалися карликами перед цими величезними, ще невідомими людству, літаками.

– Так, – багатозначно промовив Крафт, одягнений у чудового сірого костюма з фашистівською відзнакою в петлиці, – не мине й десять років, і такі машини не викликатимуть здивування. Вони будуть так відомі, як сьогодні авто чи звичайний літак…

– Мій шеф говорить правду, – вклонившись, відказав кремезний інженер Бутермільх, – при допомозі цих літаків ми завоюємо не лише всю земну кулю, а також і інші планети. Земля буде планетою оберменшів… Останні – нашими колоніями. Ми – імперія всесвіту.

– Ха-ха-ха! – зареготав третій супутник. – Однак чи не дуже сміливо ви розгортаєте головну доктрину нацизму в масштабі Всесвіту. Останні події на східному і західному фронтах… Чи буде на це час?.. Може, ці машини ми використаємо лише, щоб втекти з Землі і уникнути кари…

– Теж ідея… – замислившись, відповів головний інженер і, щоб закінчити дискутування своїх помічників, закликав їх досередини ракети.

Ще не вкритий внутрішньою обшивкою, крицевий каркас нагадував ребра доісторичної істоти палеозойської ери.

На стінах тяглося мереживо різнокольорових електричних дротів, сполучуючих складне устаткування.

– Коли ви гадаєте остаточно закінчити монтаж? – запитав головний інженер у Бера, який особисто керував будівництвом.

– Ще шістдесят день, і перша ракета буде готова до відльоту.

– Гм… це непогано, інженере Бер. А де цей радіоприлад? Чи ви випробували його?

– Ми нещодавно отримали його від фірми Філіпс… Завдяки оригінальній конструкції ним цілком можливо подавати короткі умовні повідомлення з інших планет.

– Чудово! Залога ракети, прибувши до місця призначення, повідомить нас про свої спостереження. Це дуже важливо, дуже важливо.

– Цей прилад цілком змінює наш попередній план про зв’язок з Землею. Тепер це складне питання блискуче вирішено, – додав Бер.

– Чудово! Тепер вже настав час негайно розпочати навчання летунів. Пане Бутермільх, вам особисто я доручаю це складне завдання. Про хід підготовки й успіхи сповіщайте особисто мене.

– Яволь! – по-військовому відповів Бутермільх. – Сьогодні мене повідомили з тюрми про те, що там є чвірка людей, засуджених до смерті. Це не звичайні злочинці, і я гадаю, що їх можна буде змусити замість смерті прийняти нашу пропозицію.

– Мені здається, що з цього може бути діло. Дійте! – наказав Крафт.

Незабаром вони піднялися на невелику галявину в скелястих міжгір’ях Альп.

– Звідсіль ми відправимо першу ракету в космічні простори, – замріяно промовив Рудольф Крафт…

НАДЗВИЧАЙНА ПРОПОЗИЦІЯ

Олена побачила невеличку і неохайну кімнату з заґратованим вікном. Стіл і три кріселка були єдиною меблею. На нефарбованому сосновому столі червоніли якісь плями.

– Невже кров!? – злякано прошепотіла дівчина.

В напруженій невідомості довго тягнеться час. Хвилини плутаються з годинами, пережиті роки видаються коротшими, ніж ці хвилини. Косі промені освітлюють страждаюче обличчя Олени Ярош. Ув’язненій видається, що якась фантастична надлюдська потвора просовує люфу пістоля в невидиму щілину і цілиться на неї…

Рипнули двері, й Олена почула, що хтось увійшов до її камери. Вона відчуває, що це породжений її уявою кат. Вона з молитвою на устах вирішила прийняти смерть.

– Встаньте! – наказує він за її спиною.

Олена здригнулася від різкого неприємного голосу. Помолившись ще кілька хвилин і промовивши останнє «… Я йду до тебе, Господи. Амінь!», вона піднялася.

Перед її очима стояв високого зросту, темно-русявий, вродливий, ще не старий чоловік. Він пильно, але з ледве захованим презирством, що лягло на зморшках його губ, оглядав її, немов якийсь незвичайний крам. Це тяглося якусь хвилину, але їй не подобалися ці оглядини, і Олена, напружуючи останні сили, намагаючись надати своєму голосові повної байдужості, промовила:

– Мені відомий вирок! Швидше виконуйте його! – Вона болюче прикусила губи, щоб зразу ж не впасти в розпач і не показати перед цим чужинцем, що вона злякалася смерті.

2
{"b":"660504","o":1}