Їхали ми не дуже довго. Місто починалося одноповерховими будиночками, що стоять уздовж дороги, потім пішли міські квартали, але максимум п’ять-шість поверхів. Чоловік поцікавився де нас висадити. Віка попросила ближче до центру. Практично нікуди не звертаючи, машина виїхала на набережну й поїхала вздовж невеликої річки з зеленими берегами. На повороті наліво біля кам'яного моста водій зупинився й побажав нам щасливої дороги. Підозрюю, що ми десь біля центру.

По бічним кам'яними сходами піднялися на міст і попрямували на іншу сторону. На перилах мосту висіли різноманітні висячі старовинні дверні замки, деякі з привареними сердечками й буквами. Дивний звичай - вішати замок не на двері, а на міст. Це щоб ніхто не проліз через перила в річку?

З мосту вийшли на не велику площу круглої форми. З трьох боків вона оточена триповерховими будинками світлого забарвлення, а четвертим боком упирається в набережну та міст. На площі зліва під стіною розташована кругла сцена, а на стіні над нею красується герб з виноградом. Ми запитали мешканців, де ми, нам сказали, що це Театральна площа. Той герб з виноградом - це герб міста Ужгорода. Прямо навпроти сцени розташований Ляльковий театр, а за ним філармонія: висока червона споруда прикрашена складним орнаментом, яка чимось нагадує культову споруду.

Поруч зі сценою красивий триповерховий будинок з балконами, колонами, гнутим червоним дахом і годинником, під яким видніється кам'яний напис «est ni media verum». Я б перевела це як "віримо засобам масової інформації". Біля будинку на розі стоїть мідна статуя художника у весь зріст, який пише картину на мольберті. Чоловік одягнений в старовинний костюм, на голові шляпа, біля ніг стоїть саквояж. Обличчям він повернутий в бік річки й мосту і, швидше за все пише пейзаж.

Пройшовши повз художника, ми спустилися по сходах до великого старого дерева в кілька обхватів, що розкинулося на набережній. Потужний стовбур обплетений таким же старим плющем і у височині складно відрізнити де чиє листя.

Далі вздовж набережної по липовій алеї повсюди стоять лавки з товарами, пахне усілякою випічкою, на прилавках красуються різноманітні дрібнички: брелоки, сувеніри, дерев'яні вироби й тому подібне. Сюди збіглася купа народу. Це напевно ярмарок.

- Я знаю, що нам робити, щоб дізнатися куди ми потрапили, - радісно вигукнув демон.

- Що? - в один голос запитали Внсі та Варда. Мені також цікаво, але я не встигла запитати, а зараз це значення вже не має.

- Віка, ти ж гарна й приваблива фея? - такого питання ніхто не очікував, а Віка, яка смакувала бублик, поперхнулась. Знаєте, на ярмарках дозволяють щось скуштувати.

- І яку роль це грає? Скажи мені, будь ласка, - кашляючи запитала бідолашна фея.

- Підійди до якогось хлопця біля он того бару, - показав Найтон на тент з вивіскою «Zibert». Цікаво, що це означає, тобто це слово, як перекладається? Я таке слово ніде не зустрічала. - А потім скажи, що ти закликаєш усіх захищати природу. Після цього попроси його продовжити таке речення: ми маємо берегти нашу рідненьку планету…

Ми вирішили, що робити. Винахідник цієї ідеї «попросив» у продавця канцелярії десять аркушів паперу, Віка магічно зробила з цього флаєри про збереження довкілля. Компанією ми пішли до бару, але Віка йшла перша. Далі ми розбіглись як мурахі й почали спостерігати. Віка підійшла до чоловіка, який пив напій з великого скляного келиха.

- Добрий день, будь ласка, бережіть неповторну природу! - чоловік повернувся до неї й посміхнувся, люб’язно взяв флаєр. - І щоб людство це не забуло, пропоную гру: я кажу речення, а ви його продовжуєте, гаразд?

Що вона меле? Хіба так флаєри роздають? Хоча все йде по плану, але зі сторони це кумедно виглядає.

- Добре, - відповів чоловік.

- Ми маємо берегти нашу рідну, рідненьку планету…

- …Земля.

- Ви – молодець! - із соромом на обличчі Віка направилась до нас. А, навколо, якої зірки обертається Земля? Гадки немаю, але може хтось з наших знає. Нам ще пощастило, що мови схожі, як і у нас, так і на цій планеті, а може хтось з моїх супутників застосував магію? Пройшлися по ярмарку, побродили по центру міста. Нам пощастило, що сюди ми потрапили навесні: на вулиці тепло, зелень яскрава, молода, на вулицях, викладених бруківкою, цвітуть дивовижно красиві дерева, більше схожі на величезні букети рожевих квітів. Як нам пояснили, це сакури – вишневі дерева, привезені сюди з Японії (далека острівна країна ранішнього сонця), які тут прижилися й дуже добре себе почувають.

- Є ідеї, як ми будемо звідси вибиратись? - почала я.

- Мені треба більше дізнатись про це місце, щоб уявити, з якої точки в яку ми вирушимо, - відповіла Віка.

- Я вже був на Землі, - тихо сказав демон.

- Коли? - в один голос запитали ми з Вардою.

- Це місце дуже дивне. Вже другий раз я відчуваю, як моє справжнє обличчя демона виривається на волю. Ще я відчуваю неймовірний голод.

- Кажи вже коли ти тут був?! - запитала Варда.

- Мені треба було десь підзаробити й один чорт з Пекла заплатив мені, щоб я відігнав людей з його території. У нього просто були якісь справи й я погодився. Я мав піти до лісу біля підніжжя гори Фудзі на японському острові Хонсю. Так, так, у тій самій Японії - батьківщині рожевих сакур. То місце люди називають Аокіґахара. Усі японці вірять у те, що там живуть примари й демони. Я заміняв того, хто мені заплатив. Прожив там десь місяць. Кількох людей відігнав звуками, а кількох заставив зчинити над собою самогубство. Декільком людям не повезло зустріти мене голодного.

- Жах!!!

Віка правду каже. Це жахливо. Він вбивав людей за ради репутації якогось-то там чорта, який йому заплатив.

- А, коли ти там був? - перебив мої думки дух.

- Це було 19 років тому. На Землі це був 2000 рік. Мене тоді ледь місцеві правоохоронці не взяли, бо тоді мені важко вдавалось стримувати очі й себе.

- Ти про…

- Так, демонські чорні очі. Взагалі я маю так завжди ходити. Також я не міг стримувати сильний голод. Задивлявся на кожну людину, яка проходила повз. Того року мною було вбито 231 людина, яка зайшла в ліс.

- І ти про це так спокійно говориш?! - обурилась фея. Відчуваю скоро буде битва. - Ти бездушний! Як можна бути таким жорстоким?

Так, не дай сили вони зараз битися почнуть! Треба відволікти Віку. Що ж таке придумати? А, куди ми йдемо? Ми непомітно якось повернули назад і, перейшовши пішохідний міст, повернули направо. Зараз проходимо біля чотириповерхової адміністративної будівлі сірого кольору. На фронтоні красується табличка:

«Міністерство освіти й науки, молоді та спорту України

Ужгородська спеціалізована школа 1-3 ступенів №5

З поглибленим вивченням іноземних мов

Ужгородської міської ради Закарпатської області».

Школа номер п’ять кажете? Я в такій же школі вчилась. Цей герб, що над словами - точна копія гербу Мурярії й кольорова гама точно така - голубий й жовтий. Тобто ця Україна в нашій галактиці дорівнює Мурярії? Але якщо ми в галактиці Чумацький Шлях, то це не інший вимір. Чому тоді є стільки однакового між моєю рідною планетою - Мурярія й цією Україною? Здається я нічого не розумію.

Поки я роздивлялася все навкруги, Віка та Найтон вже ледь не почали кричати один на одного.

- А, куди ми йдемо? - невинно запитала я, щоб фея з демоном не побились. А, як Внсі ходить? Тільки зараз згадала. Ну, не могла рана від кулі так швидко загоїтись. Глянула на поранену ногу. Ні подряпини! Це як?

- Не знаю, - відповіла Віка. Всі зупинилися й почали дивитися один на одного.

- Слухайте, а може нас тут не знайдуть? - сказала Варда.

- Ти хочеш сказати, що ми можемо жити тут? Це відстала планета. Б’юсь об заклад, що в них ще жодного контакту з «чужосторонцями» не було. Та, що там, у них цивільні в космосі ще не бували. Точно, як у докосмічну еру.