Переполох

Зореліт «Комета» приземлився в Ківракові. Це столиця Різо. Перемовляючись, пасажири потягнулися на вихід. Довгий коридор, що з'єднує зореліт з будівлею космопорту, ми пройшли досить швидко. З терміналу потрапили у відсік видачі багажу. Узявши свою валізу, я пішла на вихід.

Космопорт великий, гарний. Висока стеля блакитного відтінку, як небо. Стіни скляні, але не пропускають у середину шум і спеку з вулиці. З приміщення вийшла на великий майдан, де ходять трамваї. Саме цікаве й дивовижне те, що в цьому місті грають усі кольори веселки, навіть тротуар тут не сірий, а різнокольоровий! Це водночас незвичайно та дуже гарно й неповторно. Будинки всі різні й не тільки за будовою, висотою, а ще й стилем. Ось до прикладу: один будинок зелено-жовтій з усілякими балкончиками, виступами та скульптурами, а інший у чорно-білій гамі строгий такий. Не дарма цю планету прозвали «світом стилю», бо звідси йде мода, та й узагалі це дуже креативна планета.

Найцікавіше те, що вулиці також різнокольорові. Наприклад, ця вулиця в зелених тонах, наступна має всі відтінки фіолетового, а за нею ніжно-рожевого. Дерева ще не вкриті листям, але все одно гарні, бо обвішані штучними квітами. По дорозі зайшла в чудову кав’ярню й поснідала. Готують тут дуже смачно!

Якщо мапа не помиляється, то квартира, де я замовила через інет кімнату, розташована недалеко. Хоча квартира близько, та поки дійдеш туди, заблукаєш. Тут такі заплутані вулиці, що здається, ніби будівельники випустили якогось маленького швидкого вужа, і малювали його маршрут!

Зайшовши в під’їзд, почала телефонувати Іогану Фоловичу - це хазяїн квартири, щоби повідомити, що буду заселятися. Голос у телефоні здався мені знайомим, і не тому, що я вже розмовляла з хазяїном квартири, ні, тому, що такий самий голос у того, з ким летіла на зорельоті. Можливо це випадковість, та пам’ятаєте ці слова: «А я не відчеплюсь. Дожену»? Можливо в квартирі мене чекає сюрприз?

На Ризо, знімаючи кімнату в квартирі, наймачу не було необхідності зустрічатися з господарем: при оплаті найму через інет, відразу надсилався й чіп для відкриття вхідних дверей. Увійшовши в квартиру, я без проблем знайшла свою кімнату. Не надто простора й не занадто тісна. Простий класичний стиль. У спокійних коричневих тонах. Зліва від дверей стоїть ліжко. З права - письмовий стіл, на якому красується фото… Внсі? Я підійшла ближче до столу із жахом і круглими очима.

Раптово чиясь рука обхватила мою шию, а інша заткнула рот.

- Я не думав, що ти так рано прийдеш, - почувся знайомий голос. - Не кричи добре?

Яке дурне питання, якщо чесно. З усім бажанням кричати не вийде.

- Ммм… - я з усієї дурі наступила йому на ногу й дуже сильно заїхала ліктем у живіт. Ну, а що я ще можу зробити? Я не Джекі Чанді! Так, я ходила на самооборону, але всього три роки з великими перервами.

- Аааа… перестань! - захлинаючись від обурення, Внсі відпустив мене.

- Ти…ти!?

- Я, я, - розвів руками той.

Я метнула в нього те, що попалося під гарячу руку. А під гарячу руку попалося фото. Як би стілець був ближче до мене, я б його метнула! Гад увернувся, ще й її зловив.

- Заспокойся!

- Угу, вже! - обурилась я. Слів немає, щоб описати мою злість: «Що ти…»

- Я розумію, ти не хочеш вірити в те, що відбувається.

- Нічого ти не розумієш! - це шок. Я зараз відчуваю й лють, і страх, і сум. - Чому ти взагалі тут?

- Це моя квартира, - ось тут у мене почався повний ступор, якогось біса все стало мутним, в очах з’явилися чорні цяточки й я відключилась.

Перше що я відчула, як чиясь рука перевіряє пульс. Слава Космосу, то, напевне, лікар. Напевне, я досі в лікарні. Від цього я навіть посміхнулась. Так не хочеться просинатися. Все ж таки це був лише страшний сон. Стоп! Це не сон!

-  Вставай! - ніжний і ласкавий голос допоміг вернутися мені в реальність. Я сіпнулась і різко піднялась. Мене одразу вернули в початкове положення. Зараз картина така: я лежу на підлозі, а Внсі сидіть поряд не даючи мені втекти.

- Пусти…ммм, - зараза! Я навіть нормально розгніватись не можу. Одна його рука тримає мої руки дуже міцно, а інша затикає мені рот. А ноги навіщо? От, паскуда! Вдарити неможливо. Я що даремно займалась?! Три роки я чесно ходила на заняття, пітніла, старалась, а він взяв і увернувся.

- Тихо, - від такого тону я замовкла, але не надовго. Налякати мене вирішив! Не вийде.

Усадив у крісло, щоб не впала, і сів навпроти.

- Я ще такої безбашеної дівчини не бачив! - глузливо сказав цей...це. Я не знаю як його назвати.

- Це Я безбашена?! – не відповівши, він вийшов з кімнати.

І що мені робити? Я не збираюся тут сидіти все своє життя! У цю мить підлога почала труситися. Землетрус? З-під землі вилізло щось на кшталт джина, тільки без борідки й маленьке. Молодий джин?

- Привіт! Заспокойся, мене прислали тебе врятувати, - пробурмотів він.

- Ти…хто?

- Здогадайся.

- Міні-джин?

- А ось ображати не треба, - обурився джин. Він такий кумедний. Маленьке синє створіння з виразними щічками образилось.

- Хто прислав? Навіщо?

- Секрет!

- Ну, годі, мені ці секрети насточортіли!

- Таке життя.

- Вставай і пішли, - сказав мій «рятівник». Чому всім так хочеться мене викрасти? Я же не занесена в Червону книгу Мурярії.

- Я тобі звичайно вдячна, але з тобою не піду.

- Добре, - він хлопнув у долоні й я встала. Як? - Якщо ти не підеш зі мою, ти підеш за мною.

Ви напевне думаєте: «Чому вона така спокійна? Перед нею тільки що джин з’явився, а вона так реагує». Чесно кажучи, я сама не знаю на це питання відповіді.

- Гей! Куди ми йдемо?

- До хазяїна.

- Якого?

- Побачиш.

Перед нами в повітрі з'явився мерехтливий овал, який, швидше за все, був просторовим порталом, що вів невідомо куди. Пройшовши крізь нього, ми опинилися в напівтемному приміщенні. Здається в замку. Майже чорні кам'яні стіни, на яких висять смолоскипи. Виглядає так, ніби тут язичники ритуали проводять.

Як тільки я опинилася в замку, джин зник. І зараз переді мною стоїть високий, трохи засмаглий хлопець. З короткою стрижкою, чорнявий такий. Природа його вродою одарила: розвинена фігура, правильні риси обличчя, чорні брови. Одягнений в якийсь темний балахон. Хоча гарний навіть у цьому.

- Ти джин?

- Ні, я Найтон. Не джин.

Я так не можу! У цей момент я собі сказала: «Run» і побігла світ за очі. Та далеко втекти не вдалось. Прямо переді мною ні звідки з’явився Найтон. Я настільки швидко розігналась, що з усієї дурі врізалася в нього. Хлопець легко перехопив мене, та щось пробурмотів. Після невідомих слів я провалилася в сон.

Прокинулась у великій, погано освітленій кімнаті, схожій на кабінет алхіміка. Повсюди стоять свічки, розкладені сувої, на полицях - величезні фоліанти, а на стіні красується лялька Вуду. Атмосфера тут дивна. Не знаю чому, але дивна.

На протилежній від мене стіні почали з'являтися шматки сірого туману. Вони збивалися в невеликі хмарки, закручувалися, як маленькі торнадо, і все більше заповнювали простір біля стіни. Коли туман заповнив собою половину стіни, з нього вийшов Найтон. Як він це робить? Він, що - чарівник? Хоча, Карай, спустися з небес на землю! Який ще чарівник?

- Де я? Чому я тут? Хто ти?

- То довга історія.

- Ні, я вимагаю відповіді. Чому всім так закортіло мене вкрасти?

- Бо ти така, як і я.

- Що? - я сіла. Як я зрозуміла, навіть якщо я побіжу, мене зловлять. Буду поводитись гордо!

- Я тобі даю вибір: або ти залишаєшся тут, а бо ти відмовляєшся й я тобі стираю пам’ять про це місце, та ти вертаєшся до валялійця.