Юна перекладачка з планети Мурярія - Карай потрапляє в неприємності прямо на своєму дні народження - в неї влучає куля. Після одужання вона вирішує подорожувати по галактиці. На першій же планеті її викрадають демони. Один з них - Найтон потрапляє разом з нею до в'язниці. На подив Карай цей нестерпний демон починає допомагати їй втекти, звільнивши при цьому ще інших полонених. Ховаючись від демонів, втікачі зустрінуть пригоди і попутно врятують цілий світ від захоплення.

Нелюди. Команда в зборі

Не сподівані постріли

Я - Карай Лано. Мені 129 років. Я перекладач, живу на планеті Мурярія. Хоч я повнолітня, бо повнолітніми стають у 125, все одно маю звання наймолодшого перекладача Лондо. Володію вісімнадцятьма мовами. Нещодавно закінчила з відзнакою Мурярійський державний університет ім. Ветона, найпрестижніший навчальний заклад нашої зоряної системи.

Ось сьогодні мій день народження. Я запросила своїх друзів Марлі, Джека й Меніссу святкувати. Зазвичай кожен раз, як у когось день народження, ми згадуємо смішні інциденти, що з нами траплялися. До прикладу. Ми грали в сніжки. Я кинула величезний сніжок у Джека й почала тікати. Бігла поки не озирнулась. Як тільки повернулась до Джека, то відчула зіткнення. Встаю, дивлюсь ніби нічого нема, але потім помічаю, що врізалась у турнік. Та так сильно, що на лобі «ріг» виріс. І Менісса така каже: «Як можна було не помітити червоний турнік на тлі білого снігу?». Після цього вона ще тиждень з цього сміялась. А коли ми гуляли, вона кожен раз казала: «Обережно, пожежний гідрант. Червоний».

Сьогодні святкуємо в мене вдома. Святковий стіл накритий білою скатертиною, яскраве світло, дружня приємна атмосфера. Кожний узяв по бокалу «Дароли», цього солодкого газованого напою. Марлі сиділа навпроти мене, Джек та Менісса з боків. Очі друзів дивляться радісно й урочисто.

- Вітаємо! – закричали вони. Водночас із цим десь пролунав гучний постріл, більш схожий на вибух. Пролунав дзвін розбитого скла й перелякані зойки. Я відчула удар у груди, в очах потемніло й почала провалюватися в порожнечу. З далека долинули ще пару пострілів…

Прокинулась у великій кімнаті з білими стінами та стелею. У лікарні? А чому я в лікарні? Дуже важко дихати, у грудях сильно болить. Я хотіла було піднятися та відчула різкий біль. Щось ніби не давало набрати в груди повітря. Я застигла на спині, намагаючись не рухатися. У кімнату зайшов літній чоловік з добрим втомленим обличчям у білому халаті.

- Де я? – хрипким голосом ледве чутно запитала його.

- Ви в лікарні. Чотири дні були в комі. Це диво, що вас змогли врятувати, – відповів лікар.

Я не розуміючи глянула на нього.

- Ви, не пам’ятаєте, що трапилось?

- А що трапилось? – спромоглася запитати я.

Лікар набрав повні груди повітря, але нічого не встиг сказати, оскільки в палату зайшли двоє чоловіків у чорному. Ще не вистачало, щоб вони металевим прибором, як у моєму улюбленому фільмі про спецагентів, стерли мені пам’ять.

-  Агенти МДУ (Мурярійне Державне Угрупування, здогадалася я). Ви не знаєте, що сталося, хто напав? Вам останнім часом погрожували? Ви бачили якихось дивних особистостей, що стежили за вами? – запитав один з них.

- Я чула постріли…і все, – я задумалась, щоб згадати ще щось. І ті люди просто вийшли з приміщення. Просто бомбезно!

- Хтось мені скаже, що коїться?!? – не витримала я. Та мене здається ніхто не почув. Лікар дивився на двері. Ну, просто супер! За цими людьми в чорному зайшли журналісти. Стадо журналістів: оператор рухався спиною вперед і знімав молоду дівчину з мікрофоном у руках, за ними біг чорнявий хлопець з довгим розкуйовдженим волоссям з блокнотом у руках, а ще один пелехатий товстунчик у кумедному різнобарвному светрі з оленями на животі, тягнув велику лампу й намагався висвітлити нею місце зйомки…

-  21-го днягру молодь святкувала день народження 129-річної Лано Карай, – швидко вимовила журналістка, – компанія ввечері пішла додому до іменинниці нічого не підозрюючи. На вулиці Петрушки рівно о 20:00 пролунали чотири постріли. Три людини не вижили та одна тяжко поранена в груди. Найдивовижніше те, що в Карай цілих хвилину й двадцять шість секунд не билося серце, лікарі ледве змогли реанімувати її! Та зараз вона в тяжкому стані, кажуть, що вже сьогодні Карай зможе дихати сама без апарату, - сказала вона в камеру. А звідки вона про все це знає? – Ви, можете говорити? – піднесла до мене мікрофон журналістка, але я помотала головою показуючи, що ні.

-  Скажіть про її стан здоров’я, – звернувся інший журналіст до лікаря.

-  Навіть з нашою медициною ми ледве припинили внутрішню кровотечу. Вона зможе почувати себе нормально вже через два тижні, – відповів лікар. Я зовсім не розумію про що вони зараз говорять. Не тому, що для мене все, як у тумані. Я просто ошелешена цими «чудовими новинами».

Коли журналісти пішли геть, мені принесли обід. Здоровий поживний обід з салату, бульйону та дієтичного соку. По-моєму, нормально тут годують. У мене в голові не вкладається те, що сталося. Останнє про, що я подумала, так це те, що сьогодні 25-те днягру. Де Джек, Менісса та Марлі? Де вони?! Я не вірю в те, що їх нема.

Моїх батьків повідомили про цю жахливу подію. Вони приїхали десь на сьомий день після теракту. Я так рада була їх побачити. Мама й тато працюють на планеті Бейджані в зоряній системі Деспа юристами. Там знаходиться Міжгалактичний Суд. Це дуже далеко від Лондо. Звичайно, ми спілкуємося по інету. Вони знають, що я вічно зайнята, та й самі вони вічно в роботі, тому дзвонять частіше в еділю, у вихідний.

Новорічна ніч

Новий рік довелося зустрічати в лікарні. Святкувати я маю в сплячому режимі, ну, Нового року ніби нема. Персонал лікарні, звичайно ж постарався прикрасити приміщення. У приймальному відділенні, як розповіла мені медсестра, поставили велику святкову піраміду та розвісили гірлянди, різнокольорові стрічки. У кожну палату на вікна повісили паперові сніжинки, а на двері кошики з подарунками. Напевно, муніципалітет постарався перед виборами. Однак, для мене Новий рік - це гуляння по місту з друзями, гра в сніжки, катання на ковзанах на міському катку, гарячі бутерброди й чай прямо на лавочці в парку й шикарний, на півнеба, феєрверк о 12 годині. Не визнавала наша компанія Нового року в приміщенні, не те це, не те ...

Я довго не могла заснути, тому відкрила очі. Побачила чоловіка, який стоїть підпираючи стінку біля дверей. Просто стоїть і дивиться на мене. Я миттю закрила очі, роблячи вигляд, що сплю.

Хт-то це!?! Я не є ненормальною, я реально бачу силует чоловіка. Що йому потрібно? Хто пустив його в палату? Що він буде робити далі? Може він скоро піде? Я на всяк випадок дивлюся крізь вії. Відчуваю, що ніби він дивиться мені в очі.

Цей чоловік ще годину так простояв. Потім почав підходити до мене. Серце починає калатати швидше. Аааа, що зараз буде! Він підходить повільно. Коли підійшов, то завис рядом, а в мене серце в п’ятки втекло. Після цього він щось поклав на стіл біля ліжка. Здається конверт. Бр-р-р… конверт? Може в мене глюки?

Чоловік сів на стільчик біля ліжка й просто сидить і дивиться на мене. Поблизу він виглядає молодо. І як я маю реагувати? Якщо почну себе виказувати, що мені від нього чекати? Ще стукне. Почати говорити? Може також оглушити. А може я сновидою прикинуся й викличу медика? Та ні, погана ідея. Як казали в книзі «Магічний універ»:

- Це - Євхаар!!!

- Не треба прикидатися.

Я від цього шарахнулась.

- Т-ти хто? – шепотом затинаючись запитала.

- Не бійся, – ніби заспокоюючи відповів незнайомець. Як тут не боятися? Ти в лікарні, голос майже втрачений і зможеш нормально говорити десь через пару тижнів, у твоїй палаті сидить незнайомий чоловік, який не знаю навіщо пробрався до мене. Так, спокуха повна. Може я здуріла? Сподіваюсь…