- Ми з тобою ще побачимось, – сказав незнайомець. По голосу я дізналася, що це молодий хлопець.

- Навіщо? – не зрозуміла.

-  Побачиш, – він встав й «утік» звідси, як мені здалося прямо через двері. Я так і не зрозуміла, як він сюди зайшов, навіщо, хто він, де ми ще побачимось?

Якщо я про це розкажу, усі подумають, що мені пора в психушку. Що я розкажу? Прийшов якийсь хлопець у ночі, ми поговорили й він пішов невідомо куди? Зараз, лечу, як вогняна стріла.

Стоп, тут цей тип залишив конверт. Так, що тут у нас. Я відкрила його, а там лежить записка, ну, логічно. Ледве увімкнувши світло, почала читати:

«Я тобі хочу допомогти. Краще не залишайся на Мурярії. Нікому не вір. Нікому не кажи про цей лист. Ми ще побачимось, але коли зустрінемось ти мене впізнаєш завдяки цій фразі:

Небо в космосі!»

З лікарні мене виписали в середині лічня. Ходила на кладовище, постояла біля могил Марлі, Джека, Менісси, поклала квіти. Їх поховали біля родичів. Без них у моєму житті утворилася порожнеча, яку не просто буде заповнити.

Я вийшла на роботу й занурилася в неї з головою, щоб не згадувати про те, що трапилося. Час минав, а моя самотність давила все сильніше й сильніше. Після того жахливого випадку я задумалась про майбутнє. Якщо в житті бувають такі не сподівані повороти, то варто жити на повну. Світ великий і неймовірний. Десь на мене чекають нові зустрічі, чудові мандри, жахливі пригоди. Все життя я прожила на Мурярії, ще нікуди не літала, тому вирішила трохи помандрувати. Взяла відпустку на місяць. Перша зупинка - Різо - планета сусідньої зірки під назвою Тамін.

На зорельоті

Зараз третє ферезня і я вже на космічному кораблі «Комета». Правда, ми ще на землі, а не в польоті. Це невеликий зореліт, що робить рейсові польоти в сусідні зоряні системи. Частіше на Горзу, Ясінату та Адаліну, а інколи на Тамін. Салон зорельоту схожий на салон літака. Теж має комфортні крісла в кілька рядів та ілюмінатори вздовж стін. Коли польоти здійснюються на відносно невеликі відстані, без виходу в гіпер-простір, компаніям-перевізникам вигідніше щільно заповнити салон пасажирами, без надання їм кают, при наявності яких пасажиромісткість знизиться в рази. А підтримка штучної гравітації все одно не залежить від розміру космічного корабля.

Ось ми злетіли й через півтори години опинилися на орбіті. Я лечу в космос перший раз, скажу чесно - це круто! В ілюмінаторі видна Мурярія, за нею туманність, зорі, як гарно! Чорний безмежний космос! З мого боку Лонда не видно. Але так навіть краще, оскільки воно висвітлює Мурярію й не сліпить очі.

Наша зоряна система, яка до речі знаходиться в карликовій галактиці Великий Пес, має дві планети: Мурярія й Валялія. Їх орбіти розташовані недалеко одна від одної. Валялія ближче до Лонда і, відповідно, має більш жаркий і сухий клімат. Там доводиться на всю працювати над зволоженням повітря й поливом ґрунту. Води катастрофічно мало. Мурярії пощастило більше: клімат вологий, більшу частину планети покриває океан. Я живу в помірному кліматичному поясі, який має сніжну зиму та спекотне літо.

Моє місце номер 17, неподалік від входу та біля ілюмінатора. На сусіднє крісло сів хлопець. Йому десь 190-200 років. Високий, стрункий з коротким білявим волоссям. Такі гарні риси обличчя, не дуже високі скули, сіро-голубі очі.

Тим часом, поки я дивилась за борт, пасажири почали умащуватися зручніше. Хтось читав, хтось дивився відео в навушниках, хтось намагався заснути. Родина, яка сидить переді мною почала вкладати дитину спати. Видно, що дитина не хоче.

- Тсс. Не плач, – намагається заспокоїти її мати, та крик по всьому салону стоїть нестерпний. Деякі пасажири почали озиратися й кидати на цю сімейку неприязні погляди. Малятко заснуло раптово, як ніби вимкнули звук. Народ зітхнув з полегшенням, а в мене почала страшено боліти голова.

Дивлячись в ілюмінатор не зрозуміло чи то день, чи то ніч. Просто безмежний простір. До Різо летіти досить довго. Я навіть і не уявляла, що космос такий чудовий. Таке відчуття, що це пустота, хоча так і є.

Набравши другу космічну швидкість, "Комета" по параболі почала йти в бік Таміна. В ілюмінатор повільно впливло Лондо, незважаючи на зростаючу відстань, сліпуче яскраве. Воно таке зелено-жовте велике та гарне. Автоматично ілюмінатори скорегували яскравість випромінювання, але дивитися було фактично боляче. Та я щось не хочу цілу дорогу дивитись за борт. У салоні перед моїм сидінням на спинці іншого крісла прикріплений маленький телевізор, на якому я можу набрати назву фільму або мультику й насолоджуватися польотом. Ну, непогана ідея.

Поки я сиділа і, як філософ, вигадувала план розважання самої себе, до нас підійшла стюардеса.

- Не бажаєте перекусити?

Не встигла я відповісти, як у мене почалась гикавка… Мені здається, з-за моєї гикавки навіть родина з переду з переляку підстрибнула. А все знаєте чому, бо в мене гикавка-квакання… Квакаючи, я дістала з рюкзака мінеральну воду й почала намагатися зупинити проблему. Аааа…яка ганебна ситуація. У мене таке відчуття ніби всі сміються з мене. Стюардеса тим часом пішла. Гикавка не припинилася.

- Хі-хі - почула я стримане хіхікання.

- Що тут, ік! смішного? - запитала сама себе.

- Просто смішно, - сказав хлопець, який сидить біля мене. - А ти куди летиш?

- На Різо. Ік! - відповіла я.

- Мені туди ж.

- Клас…Ік!

- Я Внсі, - ледве стримуючи сміх, сказав він.

- А я, ік! Карай.

- Скільки тобі.

- Мені, ік!? А, мені сто ік! Двадцять дев’ять. А, ік! Тобі?

- 215 років.

Яка гарна подорож. Якби не гикавка, було б краще. Я уткнулася носом в ілюмінатор і зробила вигляд, що там ну дуже цікаве видовище, хоча для цього довелося мружити очі, з яких побігли сльози.

- Гарно, чи не так? - через хвилину мовчанки, звернувся до мене хлопець.

-  Угу, - я продовжувала дивитись в ілюмінатор.

-  Навіть у голову не лізе, що небо в космосі, - зараз мені почулось, чи він сказав: «Небо в космосі»? Я швидко повернула голову з очима, як у вареного рака, тобто червоними й мокрими, запитала:

- Ти?!

- Так.

- Звідки ти мене знаєш?

- Не тут, - у мене до нього стільки питань, а він каже «не тут»!? - Коли прилетимо.

- Як ти пробрався в лікарню? - я притулилась ближче до борту судна, подалі від нього.

- Скрізь стіну.

- Що? Кажи правду.

- У лікарні ти такою сміливою не була.

Ну, блін, він ще й хитро посміхається.

- Ти мене не знаєш! Я з тобою нікуди не піду!

- А я не відчеплюсь.

- Втечу!

- Дожену.

Він, я так бачу, насолоджується тим, що я закипаю. Ненавиджу людей, які люблять виводити інших з себе! Неприємно навіть розмовляти з такими. Вони тільки те й роблять, що сердять інших.

- Я на тебе в поліцію подам за переслідування, - не витримала.

- Те, що нам випадково буде по дорозі - не переслідування.

- Може воно стане ним.

- Ні.

Я скрипнула зубами від злості. Лише хвилинку з ним розмовляю, а вже так розлютилася.

- Нервопожиратель!

- Взаємно!

Нам принесли обід. Стюардеса допомогла витягнути стіл з підлокітника. У кожного на колінах стоїть міні-стіл. Пластмасовий, сірий. На перше я їм пюре з відбивною, а на друге бутерброд із салямі, сиром та маслом.

Боковим зором помічаю, що Внсі вже поїв і зараз просто слухає музику.

Так хочеться спати. Я закрила ілюмінатор, трохи нахилила сидіння назад, зручно вмостилася й закрила очі. Гудіння зорельота виявилось не гірше колискової. Я швидко заснула.

- Доброго ранку! - здалося через хвилину пролунав голос Внсі. Відкривши очі, я переконалася, що ні зореліт, ні нахабний сусід нікуди не поділися. У салоні пролунав приємний чоловічий голос, що сповіщав про закінчення польоту. Мені здалося, що пілот був дуже радий доставити нас у пункт призначення й позбутися нашої присутності.