Засуджений заскавулів так страшно, що аж все листє з дерев обсипало ся.

«А ти, — каже Мацупер до вітівської душі, — ані гадай до пекла дістати ся. Як тебе небо не прийме, то будеш валяти ся по сьвіті до суду віку, будеш розносити по сьвіті чуму та холєру!»

«Гей! Сюди з сьвяченою! — крикнув Мацупер. — Три рази покропити!»

Земля розколола ся, а з щілини висунула ся душа домініканського пралата, що колись в Еспанїї був інквізитором і тортурував людей. За се він дістав ся до пекла і служив там за ката. Тепер ніс він кропило на довгій, трисяжневій жердці. За ним висунули ся душі двох піротехніків[1], що на предовгім дручку двигали коновку з сьвяченою водою. Хоч коновка була добре заткана, щоби вода не розхлюпала ся, чорти розбігли ся на всі сторони, боячи ся, щоби на котрого не впала кропля і не спарила єго. Засуджений чорт прижмурив очи, запер в собі дух, затис зуби і ждав на екзекуцію. Піротехніки зняли з дручка коновку, відшпунтували її обережно і відступили на бік. Інквізитор замачав кропило і махнув ним. Покроплений чорт заскавулів так, що аж скала задрожала, а вершок урвав ся і покотив ся в пропасть. Коли інквізитор махнув другий раз кропилом, чорт сіпнув собою так, що урвав ланци, котрими сковано єго руки. За трєтим разом чорт зомлів.

ІІралат і піротехніки щезли з рештою сьвяченої під землею, а чорти збігли ся знов, оглядати свого товариша. На чорнім тілі були від сьвяченої води білі плями і міхурі. Чорт йойкав і стогнав, та просив ся, щоби єго як найскорше пустили до пекла, викупати ся в горячій смолї. Чорти розкували єго і забрали з собою.

Душа Кравчука сиділа дальше під скалою скулена і не знала що діяти. Чорти до пекла не взяли її, ангел божий також не показувавсь, щоби провести, чи хоч би показати стежку до неба. Душа зажурила ся. «Може дійсно так буде, — гадає собі, — як казав Мацупер? Може на правду буду від тепер валяти ся по сьвіті, розносити чуму і холєру?

Душа сиділа і ждала, чи не надійде хто, та чи не закопає з сьвятій землі трупа. Минув день, минув другий, але піхто не показував ся. Приблудив лише якийсь пес, але і сей, понюхавши мерця, на місци здох. Надлетів ворон, дзьобнув раз... і також здох. Навіть мухи, що гниюче стерво мов мід злизують, здихали. як лиш сіли на хрунівського трупа. Вже й душа не могла довше тут сидіти. Смрід з розпареного сонцем тіла вигнав її з ліса.

«Куди мені повернути?» — погадала душа, вийшовши на край ліса. Душа нагадала собі, що покинула село не попращавши ся з жінкою, ні з дітьми, не глянувши навіть на рідне село, на ту нивку, котру діди і прадіди Кравчука зрошували своїм потом, на ту толоку, на котрій хлопцем вигукував, пасучи товар, грав ся з товаришами. Вже рік минув, як в послідне бачив діти...

«Коли вже маю сам шукати дороги на той сьвіт, — гадає душа — коли маю ходити блудом і Бог зна’ як довго, то піду, бодай гляну на село, на жінку, на діти. Побачу, чи здорові і почую, чи знають, що зі мною стало ся. Може прецінь хто знайде мого трупа і дасть знати в село. Може й поховають по христіянськи?»

Пішла душа цісарською дорогою і минула перше село... За нею заграли похоронні дзвони, заплакали діти за родичами, родичі за дітьми. Се холєра забрала весь народ в хатах здовж дороги, котрою перейшла хрунівська душа. Перейшов через друге село, а там таке саме. Лишив за собою страх, плач, розпуку і прокльони. В третім, четвертім селі те саме.

По кількох днях мандрівки, прийшла душа до Глинок. Було се перше село єго повіту. Звідси дві милі до повітового місточка, а відтак єще малі дві милі і буде в ріднім селі... Побачить рідну стріху... побачить діти.

Під рогачкою сіла душа відпочати. Не так сама мандрівка змучила її, як ті муки, що куди лиш поверне, приносить нещастє, що люди мруть, гинуть як мухи і проклинають єго.

Над'їхала фіра і станула в рогачці. Стоїть, а жид не виходить. «Жиде! — крикнув фірман, — бери за рогачку!» — Крикнув раз, другий і третий, але ніхто не вийшов. Фірман вже хотів затяти коні і їхати дальше не заплативши рогачки, але ґазда, котрий бояв ся якої напасти, казав єму злізти і занести мито до буди. Фірман зліз, копнув двері ногою і вліз до хати. Вийшов від-там блідий, нїмий. Батіг і гроші вилетіли єму з рук.

«То що таке?» — питає ґазда.

«І тут вже прийшла холєра», — каже фірман. — Жида, жидівку і четверо бахорів вже чорти вхопили. Пяте жиденя єще стогне в бетах».

«То вже і тебе холєра певно вчепила ся», — крикнув ґазда — і щоби фірман не всів на фіру, вхопив віжки, завернув і пігнав назад, лишаючи фірмана на місци. Фірман сконав таки в очах хрунівської душі. Надійшли люди з села, а побачивши трупа, втікли назад, але таки від холєри не спасли ся... Забрали повітрє з собою. За хвилю заграли дзвони, взиваючи людей до молитви.

«Чому то попи не учили нас, що за хрунівство така тяжка кара? — каже до себе душа. — Чи я знав, що за таке гірша мука нїж в пеклі? Як би наші віти знали, як я тепер покутую, то не тримали би з панами, не урядували би по польськи, не фальшували би виборчих ліст... Тепер я до суду віку буду сіяти смерть, буду збирати прокльони... І моє село і мої діти вимерли би, як би моя нога станула в моїм селі... А як не побачу дітей, то єще гірше буду мучити ся... Так само буде, як вони через мене вимруть. Не вступлю до села...Але діти мушу бачити!»

Довго сиділа душа і думала. Над вечером пустила ся через село в сторону міста. Придумала спосіб побачити діти а не нанести на них пошести. — «Насамперед піду, — гадає собі, — й покараю тих, що мене звели на хрунівську дорогу. Піду до міста і занесу там пошесть. Нехай виздихають всі ті, через котрих я зраджував мій народ!... Потому буду оминати всі людські оселі, щоби не гинули невинні, щоби через мене не терпіли ті, котрих і так вже кілька сот літ давить неволя. І до мого села не піду. Дїти побачу не приступаючи до села... побачу з того горба за селом. Хоч від него єще миля до села, але зір душі сягає дальше ніж смертні очи людського тіла. Вийду на сей горб, залізу в корчі і буду ждати. Вийдуть діти на толоку, то побачу їх».

Пустила ся душа до міста, щоби відвідати староство і раду повітову. О милю від міста бачить на брамі корчми якийсь великий папір, а на нім великим письмом стоїть: «Пересторога!» Читає, а се оповіщенє, що в околици вже появила ся холєра і поученє, як боронити ся перед сим гостем. В сій корчмі сидів лихвар, що мав в своїй кишени кілька громад і при всяких виборах доводив їх сим до хрунівства. Душа хотіла покарати єго і загостити під єго стріху. Хоче зійти з гостинця, та не може; відкинула її якась невидима сила. Був се карболь, вапно, йодоформ і инші якісь свинства, котрими жид позливав пляц довкола корчми, щоби не впустити до себе холєри. Душа пробувала то з сего, то з того боку, але смрід карболю не пускав її... Душа лишила жида і помандрувала дальше в сторону міста. В місті вже також приготовили ся на принятє страшного ворога і смродом карболю обвели місто як кріпость муром. То сюди, то туди пробувала душа закрасти ся до міста, але всюди ударила головою о сей невидимий протихолєрний мур.

«Доберу ся до вас иньшим разом, — закляла душа, — коли будете гадати, що холєра вже вступила ся з краю. Я вам не дарую, мушу відплатити ся за моє нещастє!»

Щоби дістати ся до Сопухівки, душа мусіла обійти місто. Між містом й Сопухівского було мале сільце. Душа пішла полем, щоби не зачепити сільця і не занести там холєри. Горб, з котрого видко було Сопухівку, вже був недалеко. Єще чверть години, а побачить рідне село, побачить стріху де вродив ся, де жили єго діти і може як раз тепер молили ся за душу батька...

Нагло з заду затуркотіло на гостинци. Озирав ся, а то жене віз з величезною бочкою. За сим возом бричка — везе лікаря і двох шандарів. Віз переїхав попри душу... а нею як не кине в бік! Відкинуло її о кількадесять сяжнів. Був се віз з карболем, котрим лікар мав відгородити село від сьвіта, аби холєра не зайшла. Переїхав віз попри горбок і закрутив в село, лишаючи за собою довгий хвіст карболового смроду. Душа хотіла вже перейти через потік, що плив попід горб, але невидима сила відкинула еї. Карболь відгородив еї від села. Загадала душа другим боком підійти під село. Завернула, перейшла ліс і великим півколесом, щоби не зачепити громадського пасовиска і не заповітрити єго, дістала ся на другий бік села. Там, під самою границею села стояла руїна старого замчища панського. «Вилізу, — гадає душа, — на мур і звідтам гляну на село». — Приступає близше і бачить, що вже за пізно. В башті зроблено склад протихолєрних паскудств. І туди не приступить. Кружляв сарака пару днів і пару ночей навкруг села, то відси то відти пробував зазирнути до села... Дарма!