«Вуйтем ґо зробіць!» — сказав староста до маршалка, коли сей жалував ся, що Семена Кравчука з Сопухівки не можна ніяким способом приборкати.

«Він не лиш зґанґренував радикалізмом ціле своє село, — каже маршалок, — так, що при виборах воно вже пропало для нас, але ще і повіт цілий бунтує. Закладає читальні, аґітує проти "поржондних" вітів, розкидає, словом, через того драба при найблизших виборах ми готові програти».

«Вуйтем ґо зробіць, — повторив староста. — Я в кількох селах маю таких аґітаторів. Всіх їх пороблю вітами. Тими старими туманами, що лише уміють красти, а не можуть собі дати ради з радикалами, в сих часах вже не дасть ся удержати повіту в руках. Треба скаптувати собі тих, що самі перейшли радикальну школу. Такий буде більший пес, ніж тресований по старому».

«А як не поправить ся, то ставши вітом, буде єще небезпечнійший для "народовой справи"», — замітим маршалок.

«Пусте! — відповів староста. — А люстратор на що?! Не поправить ся, то все знайдуть ся якісь "неправідловосьці" в урядованю і вже по вітівстві. З иньшими неспокійними духами я ще підожду, щоби дійсно не було ще гірше. Але за Кравчука я не бою ся. Він має такі фальшиві очи, що я не верю в щирість його радикалізму. Він здаєсь тому лиш поборює теперішного віта, щоби самому стати вітом. Треба буде єго втягнути в компанію підпанків, щоби вічно був в потребі гроша, то як будемо дивити ся крізь пальці на єго господарку в громаді, буде нам служити за десять старих, але непорядних хрунів. Не лиш з єго громадою будемо мати спокій, але єще кілька сусідних буде тягнути туди, куди нам треба».

На донос Кравчука, зроблений єще перед трема роками, що віт бере собі гроші, які громада дістає за виарендоване пасовиско, з'їхала доперва тепер комісія. Ревізія книжок і переслухані сьвідки ствердили, що віт дійсно обкрадав громаду і його скинули.

Вітом став Семен Кравчук, і справдило ся се, що староста сказав маршалкови. Кравчук забув, що коли єще не був вітом, аґітував за тим, щоби громада урядувала по руськи. Як би він посилав руські урядові письма, то з него сьміяли би ся ті «пани», з котрими він в місті що неділі, що сьвята і при кождій урядовій оказії запивав ся. Там був возьний від староства, здекутник і два писарі зі суду. Ті пани єго шанували, перші кланяли ся єму, пили як він платив, тож і він мусів «тримати з ними руку».

Та коби то єще самі пани. А то і пані тай панни приняли його до свого товариства, як він став вітом. Як лиш він зі своїми панами засів у Майорка, то коло него все сідала сестра здекутника, молода вдовиця. Раз, як продав веприка, то купив їй ковтки, а жінці сказав, що гроші згубив. Він за кождим разом, коли зійшов ся з нею, приніс їй якийсь дарунок, а навіть зичив їй гроші, щоби тілько не дивила ся на жандармів, котрі — як розповідали нехристи жиди — заходили до неї. Вона мала такі гарні очи, що за ті очи пішли гроші за громадське пасовиско і гроші зложені на будову нової школи.

Раз якось сидів Кравчук в шинку, але вже не у Майорка, де все грала музика, тілько на передмістю, де заходили самі хлопи. Його від Майорка так, якби випросили, бо вже пару разів прийшов між «панів» без гроший. Вдовиця сіла собі між двома жандармами і навіть не глянула на него. Він висунув ся тихцем з шинку і вступив до корчми, до котрої заїздив з часта, як єще не був вітом. Єму троха серце не трісло з жалю, що там при музиці сидять ті «пани», що мають гроші. Вони там п’ють. співають, обіймають вдовицю, а він тут сидить сам в тій хлопській корчмі, перед кватиркою смердячої сивухи.

«Гей, гей... коби то гроші мати! — бурмотів під носом пан начальник. — Ужив би я сьвіта. Не з такими панами, не з такими жінками я погуляв би, як ті, що у Майорка!»

Зітхнув глубоко, похитав головою і як не крикне тріснувши пястуком об стіл:

«Чорте! Дай гроші і покажи дорогу. Нехай я з рік погуляю як хочу, а душу віддам тобі. Так, віддам душу, лиш дай гро...»

ІІослідного слова не договорив, бо закашляв ся... Саме перед ним закурило ся з землі димом горіючої сірки і смоли. Віт вилупив баньки і перехрестив ся, бо перед ним стояв куций з величезним міхом на плечах.

«Не хрести ся, як мене кличеш!» — каже куций, гепнувши міхом срібла і золота об землю.

Віт троха не зомлів, побачивши такий великий міх і звук срібла. — «Чи ти справді чорт?» — вибовтав по хвили.

«Диви, — каже чорт, скинувши шапку, — бачиш ріжки?... А тут в мішку се, що тобі потрібне: і срібні і золоті корони. Чуєш як дзвонять?» — додав, копнувши мішок ногою.

Вітови засьвітили ся очи.

«І я все те дістану?» — спитав.

«Не задурно, — відповів чорт. — Як запишеш душу. Ти-ж на се призвав мене тут».

«Сказати не тяжко, — каже віт, — але за гроші погубити душу... то не легка справа».

Чорт розлютив ся. — «То чого кличеш мене! — крикнув. — Ти сяк, чи так, підеш до пекла. Твою хрунівську душу дістанемо за дурно. Але що нам ліпше мати душу за контрактом, заінтабульовану в наших пекольних книгах, тож я прийшов тут зробити з тобою контракт. Я не просив ся, ти сам мене кликав. А як тепер крутиш, то бувай здоров».

Чорт вже хапав за мішок, але Кравчук припер мішок коліном і задержав чорта. «Сїдай, поговоримо, — каже. — Я гроші мушу мати. Я мушу відбити жандарам вдовичку... Так, відіб’ю, а потому покину... Покину, і куплю собі другу, трету... десяту. Я хочу... я мушу мати гроші. Хочу з рік бути паном, жити як пани... Пити вино при музиках і з дівчатами, їсти морську рибу, курити циґара по шістці, так як пан маршалок... до четвертини, а потому кидати, щоби міські пани збирали і докурювали... В прочім я єще довідаю ся, як пани гроші викидають і на що».

«Добре, добре — каже чорт. — Все те будеш мати, лиш запиши душу, аби ми не потрібували тебе ціле житє пильнувати, та підмовляти до гріха. Підпиши отсей документ і справа буде скінчена. Нам не треба ні нотаря, ні сьвідків. Капля твоєї крови станс за все те».

«Сїдай, — каже віт. — Поговоримо. Як-же ти гадаєш зробити се. На який процент даш гроші? Не бій ся, я маю великий ґрунт, а як з ласки пана старости і, «повяту» повітую дванацять літ, або й довше, то загорну ціле село. Буде з чого віддавати. Даю без торгу двацять процент».

Чорт сидів хвилю німий. — «Чи ти сказив ся?! — питає, — я жид щоби брати процент? Як ти мене кликав, то ти давав свою душу. Ти вже забув? Не крути, лише кажи явно чи підпишеш документ, що за гроші даш душу?»

«Ігі! — каже віт сплюнувши. — Ти гадаєш, що я такий дурень як ти. Хто видів таке, щоби за гроші давати чортови христіянську душу.

Чорт розлютив ся і став вже ганьбити: «А ти хруню якийсь. Як хочеш мати гроші, то мусиш як пес повзати передімною на череві. Ти гадаєш, що як маєш ласку тих, що так як і ти по смерти помандрують до пекла, то можеш безкарно говорити до чорта так, як у своїй громаді до своїх хлопів?! Як говориш з чортом то мусиш бути чемний. Ми в пеклі маємо добре вихованє. Гадаєш, що в пеклі самі батярі? Ні любчику, у нас що другий виховав ся по панськи, в сальонах. Гадаєш, що у нас сама бідна, неотесана голота, що лиш матіркувати вміє Таж у нас аж кишить князями, пралатами, двірськими дамами. До нашого товариства належить сей король, що повикидав з гробів кости руських князів; моїм товаришем є князь, що тисячами вбивав на палі руських хлопів. Перший мусить що вечера іти до гробу, де зложено його стерво і власними очима мусить що вечера дивитися, як пси облизують його кости, паскудять на них. Коли вже надходить північ, він збирає ті кости і назад складає їх докупи в домовині, щоби на другу ніч знов їх викинути на гній. А сего князя, що вбив на паль тілько народу, чорти вбивають що рана на паль. Вечором стягають його, викупають в кипучій смолї, а як через ніч рани трохи присхнуть, рано знов вбивають на паль. Таких то пасажирів має пекло. Ти може гадаєш, що у нас є такий Наливайко, Підкова або Стасюк?! Нї! на таких ми не ласі. Нехай ними небо чваниться. Як хочемо взяти такого мурґу як ти, то робимо тобі ласку. То-ж як говориш зі мною уважай на слова. А хочеш мати гроші то проси!... Даш душу, чи ні?!»