Пішов чорт до Сопухівки, але вернувши, знов мусів кликати цирулика з пекла, щоби полатав і плястрами обложив єго тіло. Сим разом побила єго таки сама вітиха.

Коли чорт — ніби віт — прийшов до хати Кравчука, вітихи не було дома. Як лиш він показав ся, всі діти стали єму дорікати за єго хруївство. Найстарша донька, Ґандзя, плакала і дорікала єму, що через батька покинув її суджений, бо казав, що не хоче женити ся з хрунівським насінєм. Всі діти жалували ся, що не можуть показати ся на вулицю, бо ціле село зве їх хрунятами. Коли надійшла вітиха, також не пізнала, що се чорт, і накинула ся на него лайкою: «Ти хруню якийсь! Ти запропастив долю нашої дитини. Ґандзя постаріє ся дівкою. Хто йде попри нашу хату, то сплювує. В ночи по виборах повимикував хтось нашу картофлю і витовк кукурудзу. В неділю, як я прийшла до церкви, то весь народ вийшов на цвинтар. Люди зажадали від попа, щоби церков посьвятив на ново, бо хруниха запаскудила дім божий. Я навіть не жалю ся нікому, бо їх правда. Ти хлоп, а зрадив хлопську справу; ти Русин, а тримаєш з ляхами».

Чорт взяв ся втихомирювати бабу. Казав, що він плює на дурний хлопський розум. Ґандзя нехай не журить ся, бо за гроші, які заробив на виборах, купить їй чотири морґи поля. На місце того, що покинув, знайде ся сто инших, що злакомлять ся на ії гроші.

Як се вітиха почула, розсердила ся єще гірше. «Ті хрунївські гроші, — крикнула, — кинь в болото, бо се чортівські гроші! Вони добра нам не принесуть. За ті гроші, що ти перший раз передав мені, я купила веприка. Він здох першого дня. Чи се не доказ, що то нечисті гроші?!»

«Що ти бабо розумієш?! — каже чорт — се політика. Ти до політики не вторкайся».

«Політика? — каже баба, — як би твоя політика була чесна, то за неї не платили би тобі вороги хлопів. За ту політику тебе хлопи хруньом прозвали, мене хрунихою, а наші діти хрунятами. За ту твою політику тебе хлопи побили... А я... я не хочу, щоби за твої гріхи, за твою зраду покутували мої діти. Я громаді покажу... я виратую честь моїх дітей, — крикнула вітиха, хапаючи за праник.

Чорт подав ся до дверми, але вже було за пізно. Дістав праником по морді так, що щока другий раз трісла. Чорт вискочив з хати, але вітиха за ним. Гнала єго аж за село і гаратала праником. Помагали їй парубки, що повибігали з хат. Що хто мав в руці, тим бив. Хто не мав палиці чи кола, метав за вітом камінєм, полінами, гноєм.

Так гнали за ним аж до границі села; звід-там завернули. Чорт сівв на камени, відпочав троха, а побачивши, що кругом него вже нема живої душі, одним скоком дістав ся до Львова до готелю Жоржа.

Віт знаючи, що єго жде, якби коли появився в селі, рішив ся вже не вертати до дому і решту року закінчити у Львові. До кінця року було вже не далеко, а він і так мав віддати душу чортови. Він гуляв дальше і хатою ні родиною не журив ся.

***

Одного дня. коли збирав ся на забаву, чорт каже до него: «Начальнику! Нині догодіть собі добре, бо завтра беру вашу душу. Завтра буде рік. як ви підписали контракт».

«Раз козі смерть, — каже віт, — ходїм на забаву!»

«Незнати, як ти завтра будеш такий віддажний», — погадав собі чорт і пішов з вітом на баль.

На другий день рано по забаві чорт витягнув віта на прохід. Зайшли в ліс за місто, під чортівську скалу. Віт був п’яний і навіть не знав, де він є.

«За хвилину буде рік, як ти підписав контракт, — каже чорт, — тут маєш мотуз... Лізь на дерево і вішайсь».

Віт відразу витверезився. Сів на камінь і опер ся о скалу. Зимний піт виступив єму на чоло... «Та я ще з жінкою, з дітьми не попращав ся, — каже, — пусти мене хоч на оден день до дому. Нехай ще раз гляну на рідне село, родину побачу. Тай нагрішив я чимало... нехай висповідаю ся...»

«Ха, ха, ха, — розсьміяв ся чорт. — Сповідати ся хочеш, розгрішенє дістати і від пекла викрутит ся? Диви на контракт; пізнаєш свій підпис?»

«Пусте підпис! — каже віт. — Я таки не повішу ся і душі не дам. Жди на мою смерть, як вона сама прийде».

Віт встав і хотів відійти. Але чорт не гадав випустити єго з рук. Вхопив єго за рукав, закинув мотуз на шию і стягнув петлю так сильно, що вітови аж очи на верх вилізли. — «Як не віддаш душі самохіть, — крикнув, — то я її сам видушу з тебе. Кажу тобі, що лекше їй буде лізти самій з твого стерва, ніж як я буду силоміць єї тягнути».

«Та, коли вже так мусить бути, то нехай буде твоя воля», — сказав віт. витягаючи з кишені флящину коняку. Вицідив до дна, кинув фляшку чортови в зуби і як кіт вдер ся на дерево.

Віт на мотузку ще тріпав ся, як під землею щось заклекотіло. В ріжних місцях став з під землі добувати ся дим, вогонь і страшний смрід горіючої сірки. В лісі зароїло ся чортами, мовби ціле пекло вискочило з під землі. Всі чорти вимахували вилами, ґралями. кліщами і желізними колами, а кричали так, що аж листє обсипувало ся з дерев. Одні кричали «бий!2, другі «ратуй!», треті «відріж!» Одні чорти побивали кленучи вітівського чорта, другі кинули ся на дерево відрізувати віта. Відрізали, але було вже за пізно. Бездушне тіло гепнуло на землю, а душа, що вже була вийшла з него, сиділа скулена коло чорта, котрий мав єї забрати. За хвилю чорти утихомирили ся і обступили кругом скалу, під котрою сидів їх товариш з вітівською душею. Чортівський старший, Мацупер виступив з півколеса, станув перед заляканим чортом, котрий сам єще не знав, яка єго вина, і так промовив:

«Я все казав, щоби того дурня не посилати на землю полювати на людські душі, бо він за кождим разом змайструє щось таке, що ціле пекло мусить за него соромити ся. Тепер знов змарнував цілий рік на се, аби дістати душу, котрої ми не можемо приняти, бо споганила би наше пекло... Чи ти, свинтуху, не знав, що ми хрунів до пекла не приймаємо? — каже Мацупер звертаючи ся до чорта. — Чи ти не знаєш, які дипльоми у нас вальорні? Чи тебе в нашій школі не учили, які є гріхи, за котрі бере ся душу до пекла? Між гріхами є крадіж, морд, обманьство, чужоложство і таке иньше. Чи ти між сими гріхами вичитав хрунівство? Чи між тими гріхами, що в пеклі вони гоноровим дипльомом, є польське урядованє в руській громаді, чи там є шахрованє виборів в користь панів? Чи там взагалі є бесіда о зраді власного народу?!

«Коли Бог робив свої карні параґрафи, тогди єще на сьвіті не було такого плюгавства, як хрунівство або кацапство. Такої погани, як хруні, годі єще не було на земли. Тоді навіть на гадку не прийшло нікому, що сьвіт колись буде покараний хрунями, тож хрунівства не втягнено до гріхів. Хрунівство не дає нам права до хрунівської душі.

«А я вам тим прислужив ся, — каже ганьблений чорт, — що вхопив для пекла навіть таку душу, до якої пекло не має права».

За се слово Мацупер так замалював чорта в писок, що єму аж юшка бухнула з носа. — «Мовчи собако! — крикнув. — Сором робиш пеклу. Ми не лиш не маємо права до хрунівської душі, але навіть дарованого хруня не приймемо. Хрунівство є такою поганю, таким плюгавством, що найбільші злодії і розбишаки, найбільші злочинці утікли би з пекла, як би їм казав сидіти в однім кітлі, варити ся в одній смолі з такою товариною. Для хрунів нема місця в пеклі, а мені здає ся, що і до неба не приймають їх!

«А тепер, — каже дальше Мацупер, — щоби той дурень раз на все мав научку, і щоби жаден чорт не важив ся полювати на хрунівські душі, мусимо присудити єму таку кару, на яку він заслужив собі. Щоби не утік, прикувати єго до скали!»

Прийшли пекольні ковалі з ланцами і прикували чорта до чортівської скали. Прикували кожду руку і ногу зокрема. На шию і в поясі залежний желізні обручі і також прикували до скали. Так прикований чорт ані рушив ся. Прихилив лиш голову на бік, прижмурив очи і ждав на кару. Він знав, що кара буде страшна, що буде тяжша, ніж всі пекольні муки всіх грішників на купу.

Зійшов ся чортівський трибунал під проводом Мацупера. Суд був короткий, бо вина була очивидна і не треба було слухати ніяких сьвідків. Присудили на найтяжшу кару, яку тілько пекло має на чортів. Мацупер приступив до прикованого до скали чорта і каже ему: «За се, що ти хотів сплюгавити пекло хрунівською душею, наш трибунал засудив тебе на трикратне покропленє сьвяченою водою».