«Та вже нехай буде, — відповідає віт. — Лиш не сердь ся. Я доперва зачав жити з панами, то-ж не дивуй ся, що скажу коли яке грубе слово. Я вже не торгую ся. Підпишім контракт. Ти даєш мені гроші, кілько і коли мені треба буде, маєш бути моїм льокаєм, носити за мною гроші і служити мені, а як умру то возьмеш душу... Хай чорт бере!»

«Гов!... — каже чорт хапаючи за міх. — Ти знов крутиш. Як ти мене кликав, то ти виразно казав, що хочеш рік погуляти, а за сей рік дати душу. Як даєш душу за рік то підписуємо контракт. Інакше я не можу обстати».

«Рік то за мало, — каже віт. — Дай десять літ».

«Ад'є!» — крикнув чорт і закинув міх на плечі. Кравчук схопив ся нарівні ноги, обіймив міх обома руками і притис його кріпко до грудей. «Не втікай — каже. — Нехай вже так буде як хочеш. Пишім контракт».

Чорт поставив міх назад на землю, виймив ізза пазухи кусень пергаміну, кусень добре виправленої шкіри з хребта якогось бернадина, вирвав собі з тіла перо і затяв ножиком. Віт вкусив ся в палець, що аж кров виступила, чорт замачав перо в крови і зачав писати.

В контракті зобовязав ся чорт мати все для віта міх наповнений грішми, носити єго за вітом та урядувати за него в громаді, як се буде потрібне. За се віт зобовязав ся по році повісити ся і віддати душу чортови. Підписав віт контракт власною кров’ю, понапихав кишені срібними і золотими коронами і пішов просто до Майорка. Жінці переказав післанцем, що кілька днів не буде єго дома, бо розписані вибори, а пан маршалок казав єму обійти цілий повіт, оґітувати за панським кандидатом. За се має — переказував — десятку за день. Щоби жінка увірила, післав їй кільканацять корон. У Майорка пани мали сеї ночи велику забаву, а Майорко великий зарібок. Вдовичка ані глянула в той бік де сиділи шандарі. Парубки шинкаря мусіли віта і всіх тих «панів», що з ним ішли, винести над раном до курника, де вони переспали день аж до вечера.

Віт зміркував, що як дальше так буде гуляти в своїм місті, то про все те довідає ся ціле єго село, а в додатку готові єго підозрівати, що він обікрав кого... готові єще арештувати. Порадивши ся з чортом, віт поїхав до Львова. Там ніхто не знав єго і віт міг безпечно жити по панськи.

«Ага! — каже раз віт до чорта, — я цілком забув, що у нас завтра правибори.. Чи ти тямиш, що маєш за мене робити в громаді вітівську службу?»

«Знаю, — відповідав чорт. — Що прикажеш?»

«Маєш завтра перевести правибори, — каже віт. — Наше село дає трох виборців. Староста казав, що у нас має вийти арендар, учитель, але не той старший Русин, лише той молодший. Я вже зробив половину, бо до лісти, котрої я не виложив в громаді, я не вписав кількох головних, радикальних аґітаторів, а за те втягнув кількох мерців, малолітних жидів і двірських форналів, що не мають права голосовання. Уважай, щоби за ніяку ціну не допустити до голосовання тих, котрих нема в лісті, а за небіжчиків мають голосувати другий раз ті жиди і форналі, що вже раз голосували. Найліпше зробиш, як комісари заведеш до села так, щоби ніхто єго не видів і переведи правибори з самими хрунями. Село не знає коли мають бути правибори, бо я того не оголосив. Як люди що пронюхають, то зберуть ся в громадській канцелярії. Тоді ти заведи комісари до двора і там роби вибори.

Чорт надяг на себе вітівське шматє і кожух, (віт, що подавав ся в місії за подільского пана, носив ся вже по панськи) і стрибнув над раном до Сопухівки. Справив ся дуже скоро, бо вже в полуднє був назад у Львові, в готели Жоржа, де була їх кватира. Віта, котрий єще спав, бо в ночи закрошив ся був крепко, пробудили якісь стони. Се чорт сидів скулений в куті з підвязаною головою і скавулів так.

«А тобі що стало ся?» — питає здивований віт.

Чорт знов заскавулів і з болю викривив лице так страшно, що аж віт злякав ся. — «Чорти-б тебе побрали і всіх твоїх хлопів!» — вистогнав. — «Чи у вас всі правибори так кінчать ся?»

«Та що-ж таке стало ся?» — питає віт.

«Що стало ся? — вистогнав чорт і витягнув до віта руку, показуючи на долони чотири зуби... Ох, ох! Щока болить... зломана... Хлопи вибили мені зуби... щоку зломили. В грудях щось... ох... коле... Ай... ай!.. здаєсь два три.. ох, вай!.. здаєсь пару ребер зломили мені. Все те тобі належало ся. За твою сфальшовану лісту, за те, що я послухав тебе і перевів правибори так, як ти казав, лишу ся калікою».

«Кажи-ж бо, як то було і за що пішло? — допитував віт, — аби я знав, чи безпечно мені вертати до села, чи може маю іти до пана старости, аби в моїм селі, або й таки в моїй хаті зробив постерунок жандармерії... Бо з хлопом радикалом не жарти, як...»

«Дурень ти! — перебив єму чорт. — Ти підеш до пекла, не вступаючи до дому... Як би я був знав, чим то пахне служити хруневи, то я був би не полював на твою душу. Тепер вже пропало. Мушу терпіти, тілько більше на правибори не висилай мене».

«То так за сі правибори розізлили ся хлопи?»

«І за правибори і за всі твої хрунівства. Слухай... Я зробив так. як ти казав. В селі був спокій, ніхто не підозрівав, що нині правибори, бо ти затаїв се перед громадою. Я завів комісари до двора, так, що ніхто сего не помітив і скликав там всіх хрунів. На село вислав комісар рівночасно трех шандарів, аби крутили ся коло громадського уряду. З того хлопи виміркували, що будуть правибори і зійшли ся під канцелярію, та ждали на комісари і на віта. Коли вони там так дурно ждали, тим часом в дворі правибори скінчили ся. Виборцями стали ті, котрих ти казав вибрати, і я пустив ся селом до твоєї хати, шоби — як ти казав — дати жінці гроші, зароблені ніби на виборах, та сказати їй, що іду на дальшу аґітацію в повіті. Тимчасом котрийсь хрунь, що вернув з двора, сказав зібраним перед канцелярією, аби дурно не ждали, бо вже по правиборах. Роз'ярений народ кинув ся в сторону двора, і так я зійшов ся з твоїми хлопами — бодай мені вже ніколи не довело ся вкувати!... йой, як болить щока... як в грудях коле!... Як лиш побачили мене, стали викрикувати: "То ти хруню спродав громаду?! Ти сучий сину спродав півтора тисяча душ!" — Не знаючи, чим се пахне, я замітив, що так має бути, бо так казав пан староста. По сих словах мені нагло потемніло в очах, і я впав на землю. То якийсь хлоп почастував мене так колом по голові. Хлопи обступили мене, і як не стануть бити... По ногах, по хребті, по голові... де хто вцілив палицею чи колом. "Се тобі за правибори" — каже оден; "а се за те, що староство замкло читальню, бо ти доніс, що там хлопи сходять ся радити над "страйком"", — каже другий, частуючи мене чоботом по зубах: "а се за польську печатку", —крикнув третий, копнувши мене в бік.... Надбіг якийсь панич, кажуть що попівський син, тай кричить до скажених: "Люди! Та де ж так по зьвірськи, по голові гаратати?! Як вже б’ете, то маєте єго грішне тіло". — Знаєш, що на се сказав котрийсь з них? Він каже: "Паничу! Як би чоловік жалував, то цілком не бив би". — Рівночасно як не спарить мене якимсь колом по зубах, а щока лише: хруст. Я рукою до писка, а вже мени чотири зуби. Як хлопи побачили, що мені з носа і з писка бухнула кров, розступили ся. Кождий плюнув мені в писок і всі розійшли ся. Я ледво позбирав свої кости і приволік ся тут».

Вітови жаль було чорта, але остаточно рад був, що так стало ся, що чорт дістав ту порцію, яка єму належала ся і яка булаби єго певно не минула. В ночи влетів до комнати пекольний хірурґ, полатав чортівські ребра і щоку і чорт перестав скавуліти.

«Отже ти не був у мене в хаті»? — питає на другий день віт чорта.

«Та не був. Прецінь я не міг показувати ся жінці ні дітям такий збитий та покалічений».

«Добре зробив, що зараз не пішов, — каже віт. — Але тепер таки треба би заглянути до хати, бо жінка буде неспокійна, що зі мною стало ся. Їй певно вже переказали, що мене побито. Іди до неї, скажи, що я ще якийсь час мушу аґітувати, що за правибори в Сопухівці дістав тисяч корон, а другу тисячку заробив на иньших громадах, та що ті гроші даю їй».