Раптом звідкілясь почувся дзвінкий собачий гавкіт та гукання:

– Топік! Топік!

Песик підбіг до Флоріана і Аврори та заходився підстрибувати на задніх лапках, просячись до компанії. Юнак відразу відчув полегшення, на вустах заграла посмішка. Дівчина взяла собачку на руки. Попестила по голові. Песик просто збожеволів від радощів і увесь час крутив хвостом. Його очі захоплено виблискували, а м'яка шерсть приємно пахла шампунем. Вона злякалася, що впустить вертку тваринку, й опустила її долу.

За Валентином підійшли його дружина Світлана і дочка Ліза.

– Ми щойно побачили вас, а Топік уже полетів назустріч, – посміхнувся чоловік.

– Він завжди робить перший крок, – засміялася Ліза. – Наш дружок.

– Флоріане, є якісь звістки про батька? – запитав Валентин.

– Поки нічого. Вранці я дзвонив Ісааку – його усе ще шукають. Після презентації я їду.

– Я поїду з тобою!

– І я! – сказала Аврора.

Хлопець розгублено подивився на них і зітхнув.

– Мати з Йосипом теж збираються. Мабуть, доведеться для нас цілий вагон викупити, – невесело спробував пожартувати він, а потім просто махнув рукою.

До презентації залишалася ще година, але в актовій залі бібліотеки вже було яблуку ніде впасти. На одному боці рядами стояли стільці, де слухачі могли присісти. На іншому розташувався стіл з частуванням. Кухар і два офіціанти займалися холодними закусками і напоями. Їм допомагали Ізабелла з молодшим сином. Жінка просто не могла сидіти без діла й чекати – на дзвінок, початок презентації, що завгодно… Їй треба було чимось зайняти руки та відволіктися від тяжких дум. Але телефон вона не ховала – тримала перед очима, на столику.

Світлана з дочкою і Топіком приєдналися до публіки, зайнявши місця попереду. Песик влаштувався у дівчинки на колінах, поводився слухняно і з цікавістю спостерігав за глядачами. У більшості було по дві книги в руках. Їх можна було придбати на вході. Незабаром видання з'являться на полицях книгарень міста.

Ліза помітила, що песик принюхується до столу – адже там були гарно розкладені кружальця ковбаски й ще багато чого смачного. Очевидно, він був не проти трохи попоїсти.

– Мамо, я принесу щось Топіку, – сказала Ліза.

– Добре, доню, і мені захопи якийсь напій.

До цього моменту Світлані не вірилося, що вона, та й, зрештою, усі ці люди прийшли на презентацію книг, одну з яких написав її чоловік.

«Невже цей день настав?» – запитала вона сама себе.

Здавалося, ще вчора Валентин був безробітним, тим чоловіком-невдахою, через якого сімейний бюджет тріщав по швах і життя пішло шкереберть. Він дійсно загнав їх у борги. Тож не дивно, що вона збиралася від нього піти. Але з покращенням фінансового становища, що стало можливим завдяки співробітництву з Флоріаном, ставлення Світлани до чоловіка змінилося…

І ось те, заради чого він поставив під загрозу благополуччя сім'ї й працював місяцями безперервно, м'яко ігноруючи умовляння, а потім і вимоги знайти нормальну роботу, все ж таки принесло результат. Його книга вийшла друком, і люди її активно купують!

– Я ж казала, що татові все вдасться, – сказала Ліза, очевидно, відразу зрозумівши причину її замисленості.

Вона вимовила це добродушно, як властиво дітям. Але мати все ж почула тінь докору в її голосі. Можливо, навіть уїдливість, яку жінка нерідко помічала за собою. Адже Ліза була її донькою, а яблуко від яблуні падає не так вже й далеко.

Дівчинка віддала матусі стаканчик з чаєм, який принесла для неї, влаштувала Топіка на колінах і заходилася пригощати його ковбасками.

За лаштунками директор видавництва вручив Флоріану і Валентину їхні авторські примірники – свіжі, які пахли папером та фарбою.

– Перша частина накладу надрукована ще вчора. Усе йде згідно з планом. Навіть краще, ніж ми очікували, – сказав він. – Тут повно глядачів, ваші доробки розкуповують. Схоже, реклама робить свою справу.

Юнак глянув на книгу, яку тримав у руці. На обкладинці рельєфно виділялися його ім'я і лаконічна назва: «У чому справа!». Він передав видання Аврорі й ніяково посміхнувся. Із залу долинав гул безлічі голосів.

Крізь щілину в завісі Флоріан зміг роздивитися матір і брата. Жінка щось нарізала за столом, розмовляючи з кухарем. На її обличчі застигла розсіяна посмішка, але очі залишалися червоними – мабуть, щойно плакала. Йосип комусь наливав мінеральну воду. У залі були знайомі Флоріана, його однокурсники, колеги з девелоперської сфери Вінсента – підлеглі й ділові партнери. Кілька родичів та сусідів.

Ізабелла ще два тижні тому почала всім телефонувати й писати на електронну пошту, інформуючи про те, що незабаром вийде книга її сина. Але більшість публіки була йому незнайома.

– У залі присутні репортери і журналісти, – сказав видавець, – з газет, радіо і телебачення.

І дійсно, як мінімум дві особи тримали на плечах професійні відеокамери. А кілька відвідувачів мали бейджі з логотипами різних ЗМІ.

Ізабелла метушилася, допомагаючи розкладати закуски. Звично кинула оком на наручний годинник. Під стрілками на циферблаті була зображена квітуча гілка сакури. Може, насправді це була яблуня, але їй завжди більше подобалося думати, що це саме сакура, яка асоціювалася у жінки з чимось витонченим і романтичним.

І ця картинка раптом дозволила їй заповнити відсутній елемент мозаїки. Очі жінки сповнилися сльозами…

– Я згадала, де ми познайомилися! – прошепотіла вона, пригорнувши руку до серця. – Це було навесні, під час відкриття кінотеатру. А ще дзеркальце…

Тоді Вінсент і Ізабелла якось відразу зблизилися… На другому побаченні вони розташувалися під невеликим деревом. Пташки щебетали, на гіллі розпускалися рожеві квіти. Кілька пелюсток упало дівчині на волосся.

Стояв квітень, юнак закохано дивився на Ізабеллу, тримав дівчину за руку, а в її волоссі красувалися пелюстки. Це було зворушливо і по-справжньому романтично, як поцілунки під місяцем. Як особлива пісня, яку молоді люди слухають та посміхаються, згадуючи, що саме під неї вони вперше танцювали.

Дівчина насупилася, щось відчувши в себе на голові. Вона змахнула пелюстки одним рухом. От і вся романтика…

За місяць після знайомства Вінсент шокував Ізабеллу. Вони вечеряли у ресторані, і він запропонував їй подивитися на портрет його нареченої.

– Отут, у папці для документів, – сказав тоді юнак. – Я візьму за дружину цю дівчину, якщо вона погодиться.

Ізабелла розчаровано й разом з тим з цікавістю відкрила важку папку. Усередині лежало дзеркальце; глянувши на його блискучу гладь, дівчина розсміялася й відповіла:

– Гадаю, вона не відмовиться…

В актовій залі бібліотеки було гамірно. Раптом Ізабелла здригнулася. Вилка, яку вона тримала між великим та вказівним пальцями, вислизнула і з глухим стуком впала на паркет під ногами.

– Він живий, я відчуваю це…

Кількома днями раніше…

Зоряне плато, біля водоспаду.

Вінсент чув потужний шум ріки позаду. Повітря було холодним та свіжим, яким і має бути в горах. Іноді пролітали сніжинки – то тут, то там, наче хтось змахував дрібки цукру зі столу. День наближався до кінця, і він подумки розраховував, скільки ще їм знадобиться часу на спуск.

«Мабуть, не більше години», – вирішив чоловік.

Увечері він хотів зателефонувати дружині, почути голос Йосипа. І, звісно, подивитися фотографії, які зробив тут. Може, надішле їм найбільш вдалі кадри.

Флоріан віддав інструктору упаковку з ковбасками, щоб той зміг їх посмажити на вогні. І почав роздивлятися фотокамеру. Вінсент озирнувся навколо, вибрав, з якого ракурсу краще робити фото, і сказав хлопцю, щоб той відійшов праворуч.

– Так, добре. І спалах увімкни, синку.

Юнак послухався й приготувався знімати. Ісаак теж подивився на чоловіка, в одній його руці був затиснутий шампур, другою рукою він наколював на нього ковбаску. Буденна мить, але вона залишиться гіркою плямою в його пам'яті до кінця днів.