Крім улюбленої сауни, Леопольд полюбляв відвідувати казино, негласним власником якого був керівник їхньої партії. Він завжди сидів у закритому для сторонніх залі, знаходитись у якому могли лише обрані.

Стіни ізольованого приміщення розписали, як картини. На них зображувалися напівоголені дівчата, що полювали, скакали верхи або вправлялися зі зброєю. Ці образи мали викликати у відвідувачів азарт, розпалюючи жадібність, прагнення до суперництва і боротьби.

«Сьогодні мені обов'язково пощастить», – постійно думав Леопольд, за раз ставлячи десять тисяч або сто тисяч – хіба це важливо? – і програвав.

Виникає питання: звідки в нього бралися гроші на таке розкішне життя, яке він забезпечував собі та своїй сім'ї? Може, це тесть, як і раніше, допомагав йому матеріально?

Аж ніяк. Цей млявий восьмидесятирічний стариган підтримував своє існування за допомогою кишенькового аерозольного балончика для астматиків «Сальбутамол». Усі його буденні помисли були зосереджені лише на правильному функціонуванні кишечника – він сам потребував допомоги, і тепер вже зять допомагав йому.

То звідки ж бралися гроші?

Справа в тому, що час від часу до Леопольда зверталися люди, знайомі з ним особисто або яким його рекомендували. А він, у свою чергу, на їхнє прохання узгоджував різні питання державного рівня, отримуючи за це солідну винагороду.

У країні наближалися чергові вибори. Леопольд брехав народу в ім'я правди, увесь час підкріплюючи «правду» небилицями. Гіркий парадокс, звісно…

Він не бажав стати президентом або прем'єр-міністром, але цей чоловік був частиною правлячої еліти і мав намір зберігати цей статус ще не один термін. Політтехнологи постійно працювали над його іміджем – його навчали правильно говорити і робити добрі вчинки від свого імені. А ще, всупереч своїм поганим схильностям, він мав зовнішність, що викликає довіру – яка іронія! Тому за нього охоче голосували, не розібравшись до ладу, що це за людина.

Леопольд залишався абсолютно безкарним. Навіть у разі виявлення злочинів, які він вчинив, з ним нічого не змогли б вдіяти, тому що він мав недоторканність. Цей чоловік був поза законом, більше того – він сам був законом.

Час не стоїть на місці. Він прямує в майбутнє, як ріка прагне до моря. Тож і літо врешті-решт минуло. Дні ставали прохолоднішими і значно коротшими. Календар повідомляв, що настало 21 вересня, субота.

Життя Валентина змінилося на краще. Після знайомства з Флоріаном усе налагодилося: і фінансова ситуація, і атмосфера в сім'ї. Та і як інакше: одне закономірно випливало з іншого. Редакторська робота виявилася його стихією. Ця справа припала йому до душі і, разом з тим, давала можливість забезпечувати сім’ю. Борги врешті були оплачені, як і прострочені рахунки за комунальні послуги. У холодильнику полиці, на яких давно вітер гув, заповнилися харчами.

Навіть Топік відчув зміни. У нього з'явилися нові мисочки для їжі й води і нова іграшка – невеликий м'ячик, з яким песик не розлучався.

Звісно, будь-який колодязь не бездонний і врешті вичерпається. Щойно Валентин зробить останні виправлення у фінальному абзаці та перекладе книгу арабською, його співробітництво з Флоріаном завершиться. Але нещодавно чоловік знайшов ще одного клієнта – глянцевий журнал, який потребував редакторських послуг. Причому на постійній основі, з офіційним працевлаштуванням і повним соціальним пакетом, тож Світлана вже не мала підстав для невдоволення.

Журнал давно знайшов свою нішу на ринку. На сторінках періодичного видання публікувалися огляди багатьох значимих заходів світського життя. З розширенням редакції відкрився новий офіс, який – вдалий збіг! – розташувався неподалік Валентинової оселі. Чоловік уже пройшов стажування і з понеділка мав стати до своїх нових обов'язків.

І у Світлани відбулися зміни в її професійній діяльності.

– У цьому відчувається певна завершеність, – якось зауважила вона чоловікові. – Ти не вважаєш?

– Що ти маєш на увазі?

– Ми ледве не втратили надію та не зійшли з колії. Я хотіла залишити тебе, але раптом з'явився цей хлопець, Флоріан, і запропонував тобі роботу. Тим не менш, я не вірила і все одно збиралася піти. Як раптом усе налагодилося…

Раптові зміни на цьому життєвому етапі нагадували Світлані щасливе закінчення жіночих романів. У книгах ця частина має величезне значення – так вона вважала. Наприкінці історії всі тернисті стежки мають зійтися в один світлий шлях. Їхня сім'я опинилася на межі, але їм вдалося її не перетнути. Адже тоді на них очікувала б лише гидка недомовленість. І жодного натяку на якусь завершеність.

– Не дивися на мене так дивно, – сказала Світлана.

Слова дружини перервали хід його думок. Він і не здогадувався, що дивиться на неї якимось незвичайним чином. Але, можливо, щось було у виразі його очей…

– І ти пішла б?

Його голос пролунав напружено. Він насуплено поглянув їй у вічі. Відклав газету убік. Топік, копіюючи господаря, також подивився на жінку, тримаючи в зубах свого м'ячика.

Світлана стояла біля раковини. Мильна піна здалася їй снігом, але якимось ніжним і пухнастим. Вона, як зазвичай, мила посуд після сніданку. Дивно, але у неї більше не виникало бажання все розтрощити. І волати з розпачу, доки голос не зірветься на хрипіння.

– Звісно, ні, – відповіла вона, посміхаючись. – Адже я кохаю тебе.

– І я тебе.

Світлана була щаслива за чоловіка. Втім, за себе теж. Як і планувала, вона залишить роботу в місцевій лікарні – їй запропонували більш престижну посаду завідувачки відділенням у приватній клініці у спокійному передмісті. Це був крок у напрямку до столиці. Але столиця їй раптом виявилася не потрібна.

Пролунала знайома мелодія – мобільний Валентина. Це Флоріан, хотів зустрітися за годину у видавництві.

– Звісно, я приїду, – відповів чоловік. – Захопити відредаговані сторінки?

– Не сьогодні, – у голосі хлопця чулася посмішка. – Приходьте, ми на вас чекаємо…

Валентин зібрався і пішов. Насправді йому не дуже хотілося туди йти. Так сталося, що Флоріан звернувся саме до того видавництва, де чоловік одержав прикру відмову. І взагалі потрапив до незручного становища, коли його переплутали з впливовим однофамільцем.

Після того випадку він навіть не намагався надсилати свій рукопис ще кудись на розгляд. Нова робота захопила його. Чоловік вважав, що книгу варто відкласти до кращих часів, коли фінансова ситуація у його сім'ї покращиться, і він дійсно матиме вільний час.

У видавництві Валентина зустріла секретарка. Він не розумів, навіщо міг знадобитися, адже тут працюють справжні фахівці, завдання яких – випустити книгу Флоріана у світ та донести її до читача. Він же займався лише додрукарською підготовкою тексту й наступним його перекладом арабською мовою. До цього вони з юнаком обговорювали ділові питання в кав’ярні або в телефонному режимі…

Секретарка посміхалася, тримаючи в руці згорнутий підковою журнал. Вона люб'язно провела Валентина через приймальню до кабінету головного редактора.

– Прошу, проходьте! На вас чекають, – повідомила жінка.

У приміщенні змішалися аромати книг і освіжувача повітря. На робочому столі біліло кілька паперів, акуратно складених у стос. Стояли три горнятка із запашною кавою. І вафлі на тарілці.

Редактор підвівся й підійшов привітатися. Валентину це нагадало перший візит до видавництва. Тоді господар кабінету продемонстрував таку ж привітність – щоправда, він був певен, що відвідувач виявиться корисним його доньці. Тепер у кабінеті сидів Флоріан – клієнт видавництва. І, схоже, його присутність робила головного редактора настільки ж люб'язним.

– Я пам'ятаю вас. Прошу, сідайте.

«І я вас не забув», – подумав Валентин, але промовчав.

– Ви швидко приїхали, – сказав Флоріан.

– Не зарано?

– Саме вчасно. Ми щойно закінчили з паперами.

Валентин подумав про Топіка – песик так хотів піти з ним! Причому це відбувалося щоразу, коли господар кудись вирушав без нього. Малий підстрибував на місці в нетерплячці, тримався зубами за його штани, намагався першим прослизнути у двері й потім чекав його на вулиці, кумедно мотиляючи хвостом. Але не завжди песика можна було взяти з собою. Як і зараз…