– У тебе вже з'явився хтось, з ким ти зможеш додати перспективи нашим стосункам?

– Я… – зам'ялася вона. – Ні. Я хочу, щоб саме ти знайшов собі іншу дівчину. Про мене не йдеться.

– Йдеться про нас обох, тому що нам треба трахатися з іншими – це твої слова.

Жоржина знову відкрила сумку й перевірила, чи немає сповіщень на телефоні. Їх не було.

– Мабуть, ти маєш рацію, – зітхнула вона.

– Невже?

– Мені доведеться знайти собі нового хлопця. Інакше ти не зможеш…

– А може, ти вже знайшла?

Жоржина намагалася підібрати потрібні слова, і він раптом вловив щось майже непомітне. Охоплений пекельним жаром, Флоріан нарешті усвідомив те, чого вперто не хотів помічати. Мабуть, дівчина готувалася до цієї розмови ще з весни. З того самого моменту, коли вона вперше стала вмовляти його пристати на цю пропозицію про роботу.

– Я кілька разів… бачилася з одним хлопцем.

– Коли я був відсутній, – швидше констатував, ніж запитав він. – І хто ж це?

– Не важливо. Ти його жодного разу не бачив.

– Скажи мені!

– Благаю, не став мені зайвих питань. І я не буду тебе розпитувати.

– Коли це сталося?!

– Що – сталося?

– Коли ти почала зустрічатися із цим типом?

– Прошу, жодних питань…

– Як далеко це у вас зайшло? Ви вирішили почекати, доки я поїду? Або не стали гаяти часу?

– Флоріане…

– Цей хлопець уже встиг тобі вставити?

Вона заперечно похитала головою, але юнак не зміг зрозуміти: вона каже «ні» чи просто відмовляється відповідати на його питання. Її очі здавались вологими, немов до них підступали сльози. Але, можливо, це була банальна дія алкоголю.

– Будь ласка… – вимовила вона.

– Припини! Розкажи мені все! Ви вже були близькі?

– Ні!

– Добре, – кивнув він. – Доки я був у від'їзді, цей хлопець заходив до тебе додому? Лапав тебе руками, коли ми мали телефонну розмову?

– Нічого не було, Флоріане. Ми зустрілися з ним в університеті, після лекцій. От і все. Іноді спілкуємося. На нейтральні теми.

– Ти згадувала його, коли у нас був секс?

– Ні, звичайно. Не питай мене про таке!

– Не можу! Мені треба знати все, про що ти мовчиш.

– Але навіщо?

Офіціантка напружено завмерла біля їхнього столика.

– Чого витріщилась? – гримнув хлопець, і вона рушила геть.

Флоріан озирнувся. Як виявилося, на них дивилися всі навколо. Ця раптова сварка привернула до них увагу всього закладу. Одні відвідувачі похмуро спостерігали за ними, у той час як інші, переважно молодь, посміхалися, намагаючись не засміятися.

На їхню пару звертали увагу й співробітники кав'ярні. Хоча, будьмо справедливими, «їхньої пари» практично не залишилося. Кожен з них тепер існував окремо.

Жоржина раптом підхопилася, штовхнувши стілець. Вона випустила з рук зім'яту смужку тканини – краватку юнака, яку продовжувала непомітно складати «сходинками» і розгладжувати протягом важкої розмови.

– Агов, куди це ти зібралася?

Вона намагалася його обійти, але Флоріан зупинив її, схопивши за плече. Жоржина заточилася й ледь не впала на сусідній столик.

– Відпусти! Мені боляче!

– Ми не закінчили розмову!

– Я не намагаюся втекти, – пояснила вона. – Мені просто треба до вбиральні.

– Після чого ми продовжимо.

– Ні. Давай розійдемося без слів…

Жоржина чекала на Флоріанову відповідь – бодай якусь. Але він мовчав. Сльози знову підступили до її очей. Дівчину хитало, вона розвернулася й почала проштовхуватися крізь юрбу до жіночого туалету, залишивши в келиху ковток мартіні.

Відвідувачі пильно стежили за нею. Вона мала напрочуд спокусливий вигляд у своїй сірій прозорій сукні; юнак бачив, як на неї озирнулося кілька студентів, один з них пожартував, а за мить реготала вся його компанія.

Флоріан відчував, як швидко б'ється його серце й віддає в скронях. Він зовсім не помітив чоловіка, що раптом з'явився біля їхнього столика. Дивився на свої руки і не чув, як той сказав «вибачте», доки він не нахилився до нього, і їхні погляди не перетнулися.

Чоловік був кремезний і дужий, його величезні біцепси розривали футболку з золотавою емблемою. Рот маленький, але з пухкими губами. Над невеликими тупуватими очками нависало широке похиле чоло.

– Вибачте, юначе, наша співробітниця скаржиться, що чула від вас образи, – пояснив він. – Я змушений попросити вас і вашу дівчину залишити наш заклад.

– Це більше не моя дівчина.

– І все ж таки, я прошу вас розрахуватися й піти, – наполегливо промовив охоронець.

Флоріан, похитуючись, піднявся, дістав із задньої кишені гаманець, швиргонув на стіл кілька сотень і рушив на вихід. Його раптом сповнило відчуття, що правда на його боці.

«Нехай вона залишається, – подумав він. – А я піду».

Сидячи за столиком навпроти Жоржини, він щиро бажав вибити з неї всі таємниці, змушуючи її захлинатися своїм болем і соромом. Але тепер він розумів, що продовження дискусії дало б їй змогу ще якось виправдати її несправедливе рішення у своїх очах. І вона неодмінно звинуватила б його у тому, що вони розлучаються через нього, його провину. Провину, якої він міг би гіпотетично припуститися колись у майбутньому.

Порожній столик скаже їй більше, ніж хлопець зміг би пояснити словами, якби вирішив тут затриматися.

Флоріан був настільки певен у своїй правоті, що подумки чув бурхливі оплески – аж доки не вийшов за двері й не побачив краплі дощу, що з силою грюкали по металевих стелях припаркованих автомобілів.

Жоржина подивилася на себе в дзеркало. Їй було зле. Вона відчувала, що невдовзі їй доведеться ближче познайомитися з унітазом. Вчергове алкоголь не зігрів її, а лише закаламутив душу.

Відірвавши смужку паперового рушника, дівчина витерла мокрі руки й викинула його до глибокого плетеного кошика. Їй згадалося, що колись давно батько купив для неї велосипедний кошик із дроту, дуже схожий на цей, який вони потім приладнали попереду керма. Спочатку Жоржині здавалося, що велосипед з таким аксесуаром – це дуже круто. Вона продовжувала так вважати доти, доки їй не дали зрозуміти, що це пристосування перш за все необхідне для виконання різноманітних материних доручень – наприклад, привезти щось з магазину чи доставити посилку на пошту.

Перед очима в дівчини все пливло. Вона більше не відчувала себе володаркою власної долі. Проте Жоржина була впевнена, що чинить правильно. Перед нею простяглося ціле життя, у якому більше не було місця Флоріану.

Вони познайомилися й почали зустрічатися п'ять років тому, коли йому виповнилося вісімнадцять, а їй – п'ятнадцять. Це був день народження їхнього спільного далекого знайомого, на який вони обидва потрапили випадково.

Вона відразу закохалася в нього по самі вуха. Їй припали до душі гарні манери юнака і, будьмо відверті, дорогі подарунки – для недосвідченої юної дівчинки це була справжня казка. І вона насолоджувалася: обіди в дорогих ресторанах, вікенди в романтичних містах… Для них не існувало жодних обмежень.

Серджіус – батько Жоржини – був лікарем за професією і садівником за покликанням. Він міг годинами копирсатися в землі. Це заняття, очевидно, заважало йому займатися більш важливими справами, тому дуже довго він жив у бідності, а разом з ним злидарювали і його дружина з донькою. Натомість його шеф, директор приватної клініки, свою пристрасть до садівництва обмежував вирощуванням квітів, причому лише в горщиках на підвіконні. І тому, власне, ніщо не стало йому на заваді на шляху справедливого збагачення.

Симпатія Жоржини до Флоріана минула рівно півтора року тому – після того як її батько нарешті зміг прибутково працевлаштуватися і швидко зібрати грошей, частину яких вони витратили на перший внесок, взявши в кредит гарненький приміський будинок. Але цю роботу він отримав не просто так. У працевлаштуванні Серджіуса особисту участь брав поблажливий батько Флоріана.

…Відчинивши двері жіночої вбиральні, Жоржина повільно вийшла в зал. Вона мала жахливий головний біль, усе розпливалося перед очима, і вона намагалася дивитися прямо перед собою, ні з ким не зустрічаючись поглядом. Натомість на неї багато хто звертав увагу. Хтось був би не проти підсісти до неї і втішити, якщо вона схоче тут залишитися. А хтось просто з цікавістю спостерігав, як вона, хитаючись, повільно рухається між столиками.