Литмир - Электронная Библиотека

– Ні, є! – вигукнула вона. – І ми маємо для цього цілком вагомі підстави. Нам треба бути готовими до всього, у тому числі до найгірших варіантів.

Ізабеллі згадалося, як їй зателефонував хтось із рятувальної служби – повідомити, що з її чоловіком стався нещасний випадок. Флоріан хотів сам їй про це сказати, але просто не зміг. Від почутого у жінки все попливло перед очима. Вона із силою заплющила очі, розплющила – і навколишні предмети знову стали чіткими.

– Як це розуміти? – перепитала вона. – Як це – впав з гори і зник?

Обличчя її застигло, але в очах уже танцював свій ритуальний танець жах.

– Це був різкий обрив. Не менше п'яти метрів. Над рікою. Швидше за усе, вашого чоловіка віднесло течією. Мені дуже шкода.

Ноги жінки підкосилися, і вона важко впала на стілець.

– Ні! – твердо заявила Ізабелла. – Цього бути не може! Він би вхопився за гілку або виступ…

У сотнях кілометрів від неї незнайомий чоловік вивчав свої черевики, втомлено схиливши голову.

– Але…

– Тим більше там ріка, вода могла пом'якшити його падіння!

– Могла, – відповів він. – Завжди є надія.

Чоловік спробував уявити собі, як камені, що виступають з дна, зможуть пом'якшити падіння. Хіба це можливо? Однак… надія дійсно вмирає останньою.

До кімнати забіг Йосип. Він почув, як мати кричала, й відразу зрозумів: щось трапилося. А тепер побачив, як промінь віри вгасає в її очах. Ізабелла відклала телефон і подивилася на сина мокрими очима:

– Синку, будь мужнім. Тато, він…

І хлопчик відразу заплакав.

Усі ці дні їй до кінця не вірилося, що з Вінсентом могло щось трапитися. Може, це всього лише нічне жахіття? Але старший син приїхав один, і це наче вирвало жінку зі страшного сну, зануривши в кошмар реальності.

– Нічого цього б не трапилося, якби ви туди не подалися, – прошепотіла вона Флоріану. – Нічого! Розумієш?

Схоже, у Ізабелли починалася істерика.

– Мамо, ти в порядку? – запитав Флоріан, досадуючи на себе, що на гадку не спало нічого кращого за кіношну, банальну фразу.

– Я маю тримати себе в руках… – відповіла вона. – Заради тих, хто ще живий.

Раптом жінка голосно розсміялася в припадку. Але відразу її обличчя спотворила страждальницька гримаса: їй стало соромно. Вона, схоже, майже не контролювала свої емоції. Жах, який вона пережила, тепер може назавжди змінити її.

Юнак хотів вкотре нагадати, що тіло батька ще не знайшли, і варто продовжувати сподіватися. Але змовчав і лише міцніше обійняв її.

Не можна переживати без упину. Біду не збільшиш сміхом, як і горю не допоможеш сльозами. Важкої миті сміх або посмішка зовсім не означають, що тобі байдуже й ти забув про своє горе. Ти просто людина. І це твоя захисна реакція. Але і цього висловити Флоріан теж не зумів.

Ізабелла завжди виявляла свої емоції лише в присутності близьких людей. З далекими знайомими вона часом могла видатися безсердечною. Безпристрасною, як миска з перловою кашею. І це було правдою. Вона намагалася триматися осторонь від чужих проблем. Не звертати на них уваги, ховаючись за стіною, що відокремлювала її від зовнішнього світу.

Ця жінка переживала ситуацію, після чого замикала біль і сум у глибині себе, залишаючи на обличчі лише маску байдужності.

У неї було велике серце, завбільшки з цілий континент. Тим небагатьом, кому пощастило зайняти там місце, діставалася любов кожної його клітинки. Але ця властивість мала і зворотну сторону. Якби жінка дала собі волю співчувати всьому, що відбувається навколо неї, вона просто б зламалася.

Тож ще з юнацьких років вона навчилася приборкувати своє серце, заспокоювати та примушувати мовчати. При цьому засилаючи тривоги й негаразди в далекий куточок у глибині душі, який за довгі роки переповнився усім цим мотлохом і на якому Ізабеллі одного разу довелося б оселитися самій.

І ось недавно, після гіркої звістки, до острова почала підступати вода, загрожуючи рознести всі колишні рани по океану її свідомості.

* * *

Наступного ранку Флоріан тупцював неподалік центральної бібліотеки. За дві години тут мала відбутися презентація його книги і роману Валентина. Про це повідомляли барвисті афіші біля будівлі. Їх можна було побачити й у безлічі інших місць у місті. Реклама – куди ж без неї?

Значну роль у просуванні та організації презентацій, яких буде не менше дюжини протягом наступних двох місяців, зіграв директор видавництва. Цей чоловік хоч і шукав лише вигоду для себе, але справу свою знав та сумлінно виконував поставлені перед ним завдання.

Юнак тримав Вірджила в руці, дивився на нього і чекав на Аврору. Його настрій зовсім не пасував до майбутніх урочистостей.

– Що буде з татом? – нарешті озвучив він питання, які мучили його. – З матір’ю й братом? Вони вже на межі… як і я.

Іграшковий ведмідь відповів би йому. Якби міг. Але певною мірою і його мовчання заспокоювало юнака.

Батько завжди був головою їхньої сім’ї – підтримкою, опорою в житті. Навіть коли Флоріан не розмовляв з ним, подумки оцінював, як би вчинив тато в тій чи іншій ситуації. Що ж казати про Ізабеллу і Йосипа?

Майбутнє тепер здавалося вкрай невизначеним. Усім їм потрібен був стабільний завтрашній день, в якому був би Вінсент, живий і неушкоджений. А поки що неможливо було навіть приблизно уявити, яких кардинальних змін мав зазнати їхній звичний сімейний уклад.

Флоріан завжди був обережною людиною. Він намагався все планувати заздалегідь, прораховувати всі життєві колізії, щоб розуміти, що чекає за поворотом, і за наступним. Однак усе, що відбувалося з його сім'єю починаючи з горезвісного привалу біля водоспаду й до цього самого моменту, нагадувало невпинне падіння в жахливу порожнечу.

Постійне напруження від невизначеності ситуації не давало вдихнути на повні груди. І з кожною годиною він усе більше переконувався, що слід чекати гіршого…

Юнакові згадалося, як над рікою розвіювали чийсь попіл, коли вони прямували на вершину в Зоряному плато. Світ став втрачати фарби, горло стиснуло солоним присмаком туги. Компанія хлопців і дівчат поблизу раптом вибухнула сміхом. Флоріан кинув на них обурений погляд. Цієї миті ніхто не мав права радіти життю – так йому здавалося. Очі хлопця наповнилися сльозами, й він спробував взяти себе в руки. Йому це майже вдалося, але одна солона крапля все ж скотилася донизу, на мордочку Вірджила.

– Вибач, друже… – прошепотів він.

Раптом у кишені задзвонив телефон. Його серце забилося сильніше, а руки миттю спітніли. Може, це Ісаак або хтось з рятувальної служби? З якимись новинами! Він поспіхом витягнув мобільний і вп'явся в екран – виявляється, телефонувала його дівчина.

– Я буду за хвилину, уже підходжу до тебе, – сказала вона.

– Гаразд, чекаю з нетерпінням.

Аврора побігла йому назустріч. Він підхопив її на руки, потім опустив на землю й міцно обійняв. Вона пригорнулася щокою до його грудей. Це були довгі обійми. І теплі. Адже тепла так не вистачало цього жовтневого дня…

– Флоріане, ти відпочив хоч трохи? – перш за усе запитала вона.

– Ми з матір’ю довго говорили, але я виспався.

Попередніми ночами він лягав у ліжко і вдивлявся в темряву кімнати, очікуючи, доки прийде сон – ну, або ранок. Але цієї ночі хлопець провалився в глибокий сон без сновидінь, щойно торкнувся головою подушки.

– Ти схуд.

– Це комплімент? – уточнив він. – Або обвинувачення?

– Радше, друге. Ти зможеш виступати перед публікою?

– Усе так погано?

– Ні, що ти! – Дівчина поцілувала його. – Просто я хвилююся за тебе.

– Я в нормі, дякую.

– Ти сьогодні снідав? Є ще час, можемо піти поїсти.

– Я не голодний. Мати приготувала бутерброди і омлет. Їй легшає від звичних дій…

Флоріан пригадав, як Ізабелла збивала яйця, як тряслися її руки. Жінка готувала сніданок, раз у раз поглядаючи на телефон – чекала на дзвінок. Ці дні вона не розлучалася з мобільним – спала з ним і всюди носила з собою. Син хотів обійняти її, але щось йому підказало, що це буде порушенням особистого простору і може ще більше засмутити її.

49
{"b":"601690","o":1}