Перед ними в небі висіла неможливість вагою в мільярд тонн — чарами створений Змієгір — і це було не так уже й погано, доки Буйвітер не повернув голову й побачив, як тінь гори повільно розгортається у хмарних просторах світу...
— Що тобі видно? — сказав Двоквіт до дракона.
«Іде бій на верхівці гори», — слухняно відповів той.
— Бачиш? — мовив Двоквіт. — Мабуть, саме цієї миті Грун б’ється за власне життя.
Буйвітер мовчав. Двоквіт зараз же обернувся. Чарівник пильно дивився в нікуди, а його губи безшумно рухались.
— Буйвітре?
Чарівник коротко хрипнув.
— Пробач, — мовив Двоквіт, — що ти сказав?
— ...аж туди... далеко падати… — бурмотів Буйвітер, Його очі зосередились, на мить у них з’явилося збентеження, а тоді розширились, повні жаху. Бо не треба було дивитися вниз.
— Ааахх, — видав він і почав зісковзувати.
Двоквіт упіймав його.
— Що таке?
Буйвітер спробував заплющити очі, та для уяви не існувало повік і їй було видно все.
— Хіба ти не боїшся висоти? — вдалось йому промовити.
Двоквіт поглянув униз на дрібнюсінький краєвид, змішаний із тінями хмар. Думка про страх йому, власне, була чужою.
— Ні, — сказав він. — Чого б це? Чи впадеш із сорока аршинів, чи з чотирьох тисяч сажнів — однаково будеш мертвий, така моя думка.
Буйвітер спробував подумати про це спокійно, та не зміг побачити в тому логіку. Річ була не в самому падінні, а в ударі до землі, що...
Двоквіт швидко схопив його.
— Приготуйся, — весело мовив він. — Ми майже на місці.
— Хотів би я бути знову в місті, — простогнав Буйвітер. — Хотів би я бути на землі.
— Цікаво, чи можуть дракони долетіти до зірок? — замріяно сказав Двоквіт. — Оце було би щось...
— Ти здурів, — рішуче мовив Буйвітер. Турист не відповів, а коли чарівник підвівся, то з жахом побачив, що Двоквіт дивиться вгору на зірки, що зникали, із дивною усмішкою на обличчі.
— Навіть про це не думай, — грізно додав Буйвітер.
«Чоловік, якого шукаєте, балакає з драконницею», — обізвався дракон.
— Гмм? — промовив Двоквіт, досі споглядаючи побляклі зірки.
— Що? — стривожено спитав Буйвітер.
— О, так. Грун, — мовив Двоквіт. — Сподіваюся, встигнемо. Пірнай. Лети низько.
Буйвітер розплющив очі, бо вітер тепер перетворився на ураган. Може, так вони й розплющилися — вітер безперечно не давав їх стулити знову.
Пласке верхів’я Змієгора постало перед ними, небезпечно нахилилось, тоді перекинулось на зелену пляму, що замиготіла зусібіч. Малесенькі ліси й поля з’єднались у розмитий шматок ландшафту. Короткий сріблястий спалах на обрії міг бути маленькою річкою, що виливалася за край плато. Буйвітер спробував вигнати цей спогад геть із голови, та той почувався там вельми добре, тероризував інших мешканців і перевертав меблі.
— Гадаю, що ні, — мовила Лісса.
Грун повільно взяв келих з вином. Зашкірився, як біда на мороз.
Навколо арени почали приземлятися дракони. Вершники поглянули вгору. Через арену майнула якась зелена пляма й Грун зник. Келих на мить завис у повітрі, а тоді упав на східці. Лиш тоді вилилась єдина крапля.
Так сталося, бо обережно охоплюючи Груна лапами, дракон Дев’ятьочеретин на мить синхронізував їхні тілесні ритми. Оскільки вимір уяви набагато складніший за ті, де є простір і час, і котрі воістину вельми молоді виміри, результатом цього було миттєве перетворення статичного й фалічного Груна на Груна, котрий рухався боком зі швидкістю вісімдесят миль за годину без жодних негативних наслідків, окрім кількох змарнованих ковтків вина. Ще одним наслідком було те, що Лісса розлючено закричала й викликала свого дракона. Коли золотий звір матеріалізувався перед нею, вона — досі оголена — вистрибнула на нього й вирвала арбалет у одного з вартових. За мить уже була в повітрі, а решта драконників юрбою кинулися до власних тварин.
Відун, спостерігаючи за усім із-за колони, за котру він вправно ковзнув під час шаленого гармидеру, саме в цю мить піймав міжвимірні відголоски теорії, котра народжувалась у розумі раннього психіатра в сусідньому всесвіті, може, тому, що виміри просочувалися в обидва боки й той психіатр на мить побачив дівчину на драконі. Відун усміхнувся.
— Закладемося, що вона його не наздожене? — озвався Ґрейха голосом хробаків і склепів біля його вуха.
Відун заплющив очі й глитнув.
— Я гадав, що мій повелитель уже повністю перебуває в Жаховинні, — насилу вимовив він.
— Я — чарівник, — сказав Ґрейха. — Сам Смерть повинен забрати чарівника. І — ага! — не схоже, що він зараз неподалік...
— МОЖЕМО ВИРУШАТИ? — запитав Смерть.
Він був на білому коні, коні з плоті й крові, але з червоними очима й полум’яними ніздрями. Смерть простягнув кістяну руку й потягнув душу Ґрейхи, скрутив її в цятку сліпучого світла, а тоді проковтнув її.
Відтак торкнув шпорами коня і той здійнявся у повітря, випускаючи з-під копит іскри.
— Володарю Ґрейхо! — прошепотів старий відун, всесвіт замерехтів навколо нього.
— Це був злий жарт, — почувся голос чарівника, цяточка звуку, що зникала в безмежних чорних вимірах.
— Мій володарю... то що таке Смерть? — трепетно гукнув старий.
— Коли я повністю це досліджу, то повідомлю тебе, — ледь чутно доніс легіт.
— Так, — пробурмотів відун. Раптом його відвідала деяка думка. — За дня, будь ласка, — додав.
— Ви клоуни! — репетував Грун у передніх лапах Дев’ятьочеретина.
— Що він сказав? — проревів Буйвітер, оскільки дракон стрімголов нісся у висотних перегонах.
— Я не чув, — заволав Двоквіт у вітрі, що виривав йому слова. Коли дракон трішки нахилився, він поглянув униз на маленьку дзиґу, котрою був могутній Змієгір, і побачив натовп істот, що здіймалися женучись за ними. Крила Дев’ятьочеретина вперто били й хльоскали повітря. Та ще й більш розріджене повітря. Двоквітові втретє заклало вуха.
Попереду юрби, помітив він, був золотий дракон. І хтось на ньому верхи.
— Агов, із тобою все гаразд? — занепокоєно сказав Буйвітер.
Йому довелося зробити кілька повних вдихів дивного прісного повітря, аби промовити слова.
— Я міг стати володарем, але вам, клоунам, треба було взяти й… — Грун роззявив рота; холодне рідке повітря витягло життя навіть із його могутніх грудей.
— Шо з повітрям? — пробурмотів Буйвітер. Перед його очима з’явилися блакитні вогники.
— Ох, — видав Двоквіт і зомлів.
Дракон зник.
Ще кілька секунд трійко чоловіків усе ще рухалися вгору. Двоквіт і чарівник створювали чудернацьку картину, адже сиділи один за другим із ногами, що охоплювали те, чого там не було, Тоді те, що на Диску вважалося гравітацією, оговталося й заволоділо ними.
Цієї миті поруч майнув дракон Лісси і Грун важко упав на його шию. Лісса нахилилася й поцілувала його.
Цю деталь Буйвітер не помітив, бо летів донизу, все ще стискаючи руками пояс Двоквіта. Диск здавався невеличкою круглою мапою, зачепленою навпроти неба. Не схоже було, що він рухався, проте чарівник знав, що це так. Увесь світ летів йому назустріч, немовби велетенський пиріг.
— Прокинься! — закричав він крізь гул вітру. — Дракони! Думай про драконів!
Затріпотіли крила. То Буйвітер і Двоквіт пролітали крізь рій істот, що їх переслідували і котрі віддалялися вгору. Дракони кричали й кружляли небом.
Ані слова від Двоквіта. Мантія Буйвітра оповила його, але він не прокинувся. «Дракони», — панічно подумав чарівник. Спробував зосередитись, уявити справді реального дракона. Якщо йому це вдалося, гадав собі, то й я зможу. Але нічого не сталося.
Диск уже побільшав, огорнутий хмарами круг поступово збільшувався під ними.
Буйвітер спробував ще раз, заплющивши очі та напруживши кожен нерв у тілі. Дракон. Його уява, дещо пошарпаний та користований орган, потягнулася по дракона... будь-якого.
— ДАРЕМНО, — засміявся голос, немов монотонний гул похоронного дзвону, — ТИ В НИХ НЕ ВІРИШ.
