Грун показався сам: підтягуючись однією рукою по драконячому лускатому плечі, а другою гасячи вогонь у своєму волоссі. Ліо!рт сягнув по кинджал, але біль ще більше загострив і так зазвичай чудові рефлекси варвара. Удар з лівої наче молотком опустився по зап’ясті драконника, через що кинджал полетів на землю, а другий удар уцілив прямо в підборіддя.
Дракон, який ніс на собі тягар із двох чоловіків, летів усього за кілька метрів від трави. І на щастя, бо щойно Ліо!рт зомлів, дракон перестав існувати. Лісса чимдуж побігла моріжком до Груна й допомогла йому зіп’ястися на ноги. Він залупав до неї очима:
— Що сталося? Що сталося? — ледь обертаючи язиком промовив Грун.
— Це було просто неймовірно, — відповіла вона. — Оте твоє сальто в повітрі й усе решта.
— Ага, але що сталося?
— То трохи важко пояснити…
Грун поглянув у небо. Ліартес, вочевидь обачніший за свого брата, кружляв над ними у височині.
— Ну, маєш близько десяти секунд, щоби спробувати пояснити.
— Дракони…
— Ну?
— Вони уявні.
— Тобто як і ці уявні опіки на моїй руці?
— Так. Ні! — різко захитала вона головою. — Я обов’язково потім тобі все розповім!
— Добре. Якщо вдасться знайти доброго ворожбита, — прогарчав Грун. Він поглядав на Ліартеса, який почав знижуватися із широким розмахом.
— Тільки послухай. Коли брат непритомний, його дракон не може існувати, бо інакше ніяк не зможе потрапити в цей…
— Тікай! — крикнув Грун. Він відштовхнув її від себе й кинувся пластом на землю, а поряд шугонув дракон Ліартеса, залишивши на траві черговий рубець із димом.
Доки звір набирав висоту до наступної атаки, Грун поспіхом піднявся і щодуху погнав у ліс на краю арени. То був радше негустий гайок, щось трохи більше за широкий та розрослий живопліт, але там принаймні не зміг би пролетіти жоден дракон.
Ніхто того робити й не намагався. Ліартес посадив свого літуна за кілька кроків звідти й недбало спустився з нього. Дракон склав крила й устромив свою голову поміж зелені віти, а його господар тим часом сперся на дерево й почав щось немелодійно насвистувати.
— Я можу тебе звідси викурити, — небавом промовив Ліартес.
З кущів анічичирк.
— Може, ти в отому падубі?
Кущ падуба зараз же спалахнув кулею вогню.
— Я точно бачу якийсь рух серед отієї папороті.
З папороті вмить стало саме ріщя й білий попіл.
— Ти ж просто відтягуєш неминуче, варваре. Можеш уже здаватися. Я спалив багато людей, то аніскілечки не боляче, — сказав Ліартес, поглядаючи обабіч по кущах.
Дракон просувався далі ліском і спопеляв кожен підозрілий кущ чи скупчення папоротей. Ліартес дістав меч і став чекати.
Грун зістрибнув з дерева й одразу перейшов на біг. Позаду нього заревів дракон і, розвертаючись, почав проламувати кущі, але той біг-біг без упину, зосередивши погляд на Ліартесі та сухій гілляці у своїх руках.
Мало хто знає, але правда в тім, що під час бігу на коротку відстань двонога істота зазвичай може випередити чотириногу, просто тому що чотириногій істоті потрібно більше часу на перебирання ногами. Грун чув позаду себе шкряботіння лап та зловісний глухий звук удару. То дракон напіврозправив свої крила й намагався злетіти.
Грун з усієї сили мчав на Ліартеса. Зненацька вигулькнув меч драконника, але спинився на гілляці. Варвар тоді кулею кинувся на Ліартеса й обидва чоловіки звалилися на землю.
Дракон заревів.
Ліартес скрикнув, бо Грун підтягнув коліно і влучив точно по анатомії, проте спромігся на такий несамовитий удар, що переламав за це варварові ніс.
Грун відбрикнувся набік і звівся на ноги, та зараз же зустрівся поглядом з лютою конячоподібною мордою дракона.
Варвар дриґнув ногою і влучив у Ліартеса, що якраз намагався встати, та якраз йому в голову. Той різко впав.
Дракон зник. Куля вогню, що рвалась у напрямку Груна, почала танути, а доки до нього — то тільки тепле повітря гойднулось. Після цього все стихло, тільки чутно було потріскування кущів, що палали.
Грун звалив непритомного драконника собі на плече і швидко подався назад на арену. Напівдорозі він знайшов Ліо!рта, який з неприродно вивернутою ногою лежав у незграбній позі. Грун нахилився і, крехнувши, висадив його на інше плече.
Лісса й відун чекали на помості на іншому кінці левади. Драконниця повернула собі холоднокров’я і спокійно дивилася, як Грун скидає двох чоловіків на сходи перед неї. Люди довкола Лісси стояли шанобливо, наче придворні.
— Убий їх, — сказала вона.
— Уб’ю в належний час, — відповів Грун. — У будь-якому разі вбивати непритомних — негідна справа.
— Ліпшого часу годі й чекати, як на мою думку, — озвався відун. Лісса пирхнула.
— Тоді я відправлю їх у вигнання, — мовила вона. — За межами чарів Змієгора вони втратять свою Силу. Стануть простими розбійниками. Таке тебе вдовольнить?
— Так.
— Ти дивуєш мене своєю милосердністю, Груне.
Грун стиснув плечима.
— Чоловікові мого стану інакше неможливо. Треба дбати про свою репутацію.
Грун роззирнувся.
— А де тоді наступне випробування?
— Попереджаю: воно небезпечне. Якщо хочеш, можеш піти зараз. Якщо ж ти пройдеш це випробування, то станеш володарем Змієгора й, певна річ, моїм законним чоловіком.
Очі Груна зустрілися з її очима. Він подумав про своє життя, до цього дня. Раптово воно йому здалося повним довгих сирих ночей спання під зірками, відчайдушних боїв із тролями, міською вартою, безліччю розбійників та лихих жерців, і ще й, принаймні в трьох випадках, справжнісінькими напівбогами. І за що? Ну, за вельми непогані скарби, мусив він визнати, але ж де все те поділося? Порятунок полонених дівиць давав деяку скороминучу винагороду, але переважно все закінчувалося тим, що він покидав їх десь у якомусь місті з гарним посагом, оскільки з часом кожна панянка, навіть найбільш згідлива, ставала ревнивою і не розуміла його намагань порятувати її посестер у біді. Коротко кажучи, життя направду дало йому мало що, окрім слави та мережива шрамів. Бути володарем, мабуть, цікаво. Грун посміхнувся. За таку опору, з усіма цими драконами й цілою ватагою бійців, не гріх було позмагатися.
Та й дівка та була нівроку.
— То третє випробування? — спитала вона.
— А я знову маю бути без зброї? — озвався Грун.
Лісса сягнула до свого шолома і зняла його, а з-під нього м’яко висипалися руді пасма її волосся. Тоді вона відстібнула брошку на своїх шатах. Під ними було тільки голе тіло.
Щойно погляд Груна промайнув по Ліссі, як у мозку варвара запрацювало дві рахувальні машинки. Одна оцінювала золото її браслетів, тигрові рубіни в оправах перснів на пальцях ніг, діамантову блискітку, що прикрашала пупок, і дві дуже індивідуальні срібні закрутульки філігранної роботи. Друга була пов’язана з його статевим інстинктом. Обидві видавали підсумки, які страшенно його тішили.
Лісса простягнула руку і з усмішкою запропонувала келих вина, сказавши:
— Гадаю, що ні.
— Він не спробував тебе врятувати, — нагадав Буйвітер, як останній засіб.
Чарівник відчайдушно чіплявся за Двоквітовий пояс, доки дракон повільно кружляв, нахилюячи світ під небезпечним кутом. Нове знання про те, що луската спина, на котрій він тримався, існувала лиш як щось на зразок тривимірного марення, жодним чином, як він скоро зрозумів, не вплинуло на його відчуття запаморочення. Розум намагався з’ясувати можливі результати втрати Двоквітом зосередження.
— Навіть Груну не вдалося би перемогти їх із тими арбалетами, — твердо мовив Двоквіт.
Доки дракон здіймався дедалі вище над тією частиною лісу, де наша трійця перед тим спала бентежним і неспокійним сном, сонце з’явилося над краєм диска. Миттєво похмура блакить і сірість передсвітанкового часу перетворились на яскраву бронзову ріку, що текла крізь світ, спалахуючи золотом там, де зустрічалась із льодом, водою чи греблею світла. (Завдяки густині магічного поля, котре оточувало диск, світло рухалось повільніше за швидкість звуку; наприклад, ця цікава властивість була вдало використана народом сорка з Великого Нефу, котрі за століття побудували складні й вишукані греблі, а також долини, оточені полірованим кварцом, аби впіймати повільне сонячне світло й ніби як зберігати його. Іскристі резервуари Нефу, переповнені після кількох тижнів безперервного сонячного світла, були направду дивовижним видовищем із повітря, а тому дуже шкода, що Двоквіт і Буйвітер не поглянули в тому напрямку.)
