— І Вам привіт, — відказав Г’ю. Незнайомець широко посміхнувся і знову закопирсався в гаманці. Цього разу його рука висунулася, тримаючи величезну золоту монету. Узагалі, вона була трішки більшою від восьмитисячодоларової анхівської крони, та й тиснення на ній було невідоме, але в думках Г’ю вона промовляла цілком зрозумілою йому мовою: «Мій теперішній власник, — казала монета, — потребує допомоги та підтримки, тож чому б не дати йому це, щоби ми з тобою потім десь пішли та й повеселились».

Дивовижні зміни в настрої жебрака дозволили незнайомцю почуватися трохи впевненіше. Він знову заглянув у свою книжечку.

— Я б хотів, аби мене скерували в до готель, корчма, гуртожиток, заїжджий двір, пансіон, караван-сарай, — сказав він.

— Що, до того всього? — приголомшено мовив Г’ю.

— ? — сказав незнайомець.

Г’ю тямив, що невеличка юрба риботорговок, копачів молюсків та просто роззяв зацікавлено за ними спостерігають.

— Слухайте, — сказав він, — я знаю одну файну корчму. Цього стане?

Він аж тремтів від думки, що ця золота монета зникне з його життя. Він би залишив її собі, навіть якби Імор забрав усі решта. А велика скриня, у якій містилося більшість багажу новоприбулого, була, схоже, повною золота. Г’ю прийняв рішення. Чотириокий чоловік подивився у свою книжку.

— Прошу мене скерувати в до готель, будинок відпочинку, корчма, са…

— Так-так, добре. Ходім тоді, — квапливо сказав Г’ю. Він підняв один із клунків і швидко закрокував геть. Незнайомець, мить повагавшись, поплівся за ним.

У голові Г’ю завирували думки. Завести цього новоприбулого отак просто в «Репнутий барабан» було, безперечно, великою усмішкою долі й Імор його, напевно, за це винагородить. Але попри м’яку вдачу свого нового знайомого, щось було в ньому таке, через що Г’ю почувався ніяково і, хоч убийся, не міг докумекати, що саме. Не те, що той мав на два ока більше, хоч то й дивина. То було щось інше. Г’ю глянув назад. Чоловічок чимчикував собі посередині вулиці та з неабияким зацікавленням роззирався довкола.

Г’ю побачив ще дещо, від чого в нього ледь стріха не з’їхала.

Важезна дерев’яна скриня, яку він востаннє бачив на причалі в непорушному стані, з легеньким гуркотом невідривно йшла за своїм господарем. Повільно, щоби через різкий рух випадково не втратити й так слабкий контроль над своїми ногами, Г’ю трошки нагнувся й зазирнув під скриню.

Там було багато-пребагато маленьких ніжок. Г’ю дуже обережно розвернувся й чемно пішов у напрямку «Репнутого барабана».

— Дивина, — сказав Імор.

— У нього є здоровенний дерев’яний ящик, — додав Кульгавий Ва.

— Він, певно, або торговець, або шпигун, — сказав Імор.

Він відірвав шматок м’яса від котлети в руці й підкинув його в повітря. Той не встиг досягти зеніту свого польоту, як від тіні в кутку кімнати відокремилося щось чорне й перехопило його в повітрі.

— Торговець або шпигун,— повторив Імор. — Краще би шпигун. Він окупиться вдвічі, бо за них завжди висока нагорода. Що ти про це думаєш, Візелю?

Другий найвідоміший злодій у Анх-Морпорку, який сидів навпроти Імора, зіщулив єдине око і знизав плечима.

— Я перевірив корабель, — сказав він. — Це вільнонаймане торгове судно, яке інколи запливає до Брунатних островів. Люди там — звичайні дикуни. Вони не розуміються в шпигунах і, підозрюю, їдять торговців.

— Він трохи схожий на торговця, — підсумував Ва. — Але зовсім не товстий.

За вікном зашурхотіли крила. Імор підняв свою тушу з крісла, перетнув кімнату й повернувся з великим круком. Після того, як капсулу з запискою відчепили від лапи, птах полетів до своїх товаришів, котрі зачаїлися серед балок.

Візель ставився до цих пернатих неприязно. Ворони Імора були надзвичайно вірні своєму господареві, настільки, що єдина спроба Візеля, правої руки їхнього хазяїна, стати найбільшим злодієм у Анх-Морпорці коштувала йому лівого ока. Але не життя, на щастя. Імор ніколи не тримав зла на людей за їхні амбіції.

— Б12, — сказав Імор, відкидаючи вбік крихітну пляшечку та розгортаючи маленький сувій.

— Кіт Ґоррін, — автоматично сказав Візель. — З посту на сигнальній вежі у Храмі божків.

— Він повідомляє, що Г’ю відвів нашого чужинця у «Репнутий барабан». Що ж, це добре. Грубань... нам друг, так?

— Ага, — відповів Візель. — Якщо не хоче ризикнути своїм промислом.

— Поміж його клієнтів є твоя людина — Ґоррін, — задоволено промовив Імор. — Якщо я правильно зрозумів написане, то він повідомляє про якийсь ящик з ногами.

Він зиркнув на Візеля поверх написаного клаптя. Той відвернувся.

— Я йому влаштую, — відповів він твердо.

Ва подивився на чоловіка в чорному, який байдужо розвалився у кріслі, мов пума на гілці джунглів Крайземелля, і подумав, що Ґоррін на вершині Храму божків скоро приєднається до тих самих божків у різноманітних вимірах Потойбіччя. А він заборгував Ва три мідяки.

Імор зіжмакав записку та пожбурив її в куток.

— Думаю, було би добре навідати «Барабан» трохи пізніше, Візелю. Можливо, нам вдасться скуштувати того пива, яке так манить твоїх людей.

Візель промовчав. Бути правою рукою Імора — немов бути ніжно забитим до смерті ароматними шнурівками від черевиків.

Подвійне місто Анх-Морпорк, найвідоміше з усіх міст, що оточують Кругле море, не могло не стати домом для безлічі банд, злодійських гільдій, синдикатів та інших подібних організацій. Це було однією з причин його добробуту. Більшість простого люду з вуличок-лабіринтів Морпорка на назадньому боці ріки поповнювали свої скромні доходи, працюючи на ту чи іншу конкурентну банду. Ось так і вийшло, що на той час як Г’ю і Двоквіт зайшли у двір «Репнутого барабана», очільники більшості з них уже знали, що прибув хтось із великим скарбом. Деякі, більш спостережливі шпигуни, додали й про книжку, яка підказує чужинцю правильні слова, і про коробку, яка самостійно пересувається. Але ці відомості не бралися до уваги. Жоден чарівник, здатний на такі чари, й на милю не наблизився би до причалів Морпорка.

Зараз ще була така година, коли більшість містян або саме прокидалися, або вже лягали спати, тому мало хто був у «Барабані» й бачив, як Двоквіт спускається сходами. Коли позаду нього вигулькнула Скриня й упевнено зашкутильгала слідом, усі відвідувачі, що сиділи за круглими дерев’яними столами, з підозрою глянули на свою випивку.

Грубань якраз ґанив троленя, що підмітало генделик, коли тріо проминуло повз нього.

— Що за чортівня? — пробелькотів він.

— Нічого не кажи, — прошипів Г’ю. Двоквіт уже гортав свою книжку.

— Що він робить? — запитав Грубань, взявшись у боки.

— Вона підказує йому, що говорити. Я знаю, що це звучить безглуздо, — пробубнів Г’ю.

— Як книжка може щось підказувати?

— Я бажаю номер, кімната, наймане житло, повний пансіон, чи ваші кімнати чисті, кімната з видом, яка ціна за ніч? — випалив Двоквіт на одному подихові.

Грубань глянув на Г’ю. Жебрак знизав плечима.

— У нього повно грошей, — відповів.

— Ну, тоді скажи йому, що три мідяки за ніч. Але ось це нехай іде в стійло.

— ? — запитально глянув Двоквіт. Грубань підняв догори три товсті червоні пальці й обличчя чоловіка раптом осяяло розуміння. Він попорпався у своєму гаманці й поклав три великі золоті монети на простягнуту долоню корчмаря. Той витріщився на них. Там було приблизно вчетверо більше вартості «Репнутого барабана», і це враховуючи прислугу. Він глянув на Г’ю. Але звідти нічого було чекати допомоги. Сковтнув.

— Так, — пискнув Грубань. — А ще ж харчування. Ну... Ти ж розумієш, так? Їжа. Їсти. Ні? — він зробив відповідні рухи.

— Їша? — сказав коротун.

— Так, — відповів Грубань, починаючи пітніти. — Може, заглянеш у свою книжечку? Ну ж бо.

Чоловік розгорнув книжку і пробігся пальцем по сторінці. Грубань, який трохи вмів читати, зазирнув краєм ока. Але побачене не мало жодного змісту.