Слово «літак» загорілося й померло в Буйвітровій голові.

То корабель там?

Холодні води Круглого моря заревли й лигнули його у свої зелені задушливі обійми. За мить іще щось плюхнулось, адже скриня, на якій досі висіла етикетка з могутньою руною подорожей «TWA», теж упала в море.

Пізніше вони користались нею як плотом.

Це створювалося протягом тривалого часу. Зараз воно майже завершене й раби вибивають останні залишки глини з покриву.

Де інші раби старанно натирали його металеві боки срібним піском, там воно вже починало виблискувати на сонці шовковим органічним лиском нової бронзи. Воно досі було тепле, навіть після тижня охолодження в ливарній ямі. Верховний астроном Крулу легенько махнув рукою й носії поклали трон у тіні корпусу.

«Немов риба, — подумав він. — Велика летюча риба. І з яких морів?»

— Воістину дивовижне, — прошепотів. — Справжній витвір мистецтва.

— Ремесла, — промовив кремезний чоловік поруч. Верховний астроном повільно повернувся й поглянув на його байдуже обличчя. Обличчю не вельми важко мати байдужий вигляд, коли замість очей — дві золоті кулі. Вони сяяли, спантеличуючи.

— Справді, ремесла, — сказав астроном і всміхнувся. — Можна подумати, що на цілому диску немає кращого майстра за тебе, Золотоокий. Чи маю я рацію щодо цього?

Ремісник відповів не одразу, його оголене тіло — по-суті цілком оголене, коли не брати до уваги пасок з інструментами, рахівницю на зап’ясті та глибоку засмагу — напружилось, доки він роздумував над підтекстами цього зауваження. Золоті очі, схоже, дивилися в якийсь інший світ.

— Відповідь — і так, і ні, — нарешті мовив він. Дехто з нижчих астрономів за троном затамував дух, уражений безцеремонністю, але верховний астроном цього, схоже, не помітив.

— Продовжуй, — сказав він.

— Мені бракує певних суттєвих навичок. Та все ж я — Золотоокий Срібнорукий Дактилос, — вів ремісник. — Я створив металевих воїнів, що сторожать гробницю Пічю, я спроектував Греблі світла у Великому Нефі, я збудував Палац Семи пустель. Однак… — він підняв руку й торкнувся одного зі своїх очей, котре ледь чутно дзенькнуло, — коли я збудував армію ґолемів для Пічю, він засипав мене золотом, а тоді, щоби я не зробив більше нічого, що могло би перевершити зроблене для нього, він вибрав мені очі.

— Мудро, але жорстоко, — співчутливо промовив верховний астроном.

— Ага. Тож я навчився чути твердість металу й бачити пальцями. Навчився відрізняти руди за смаком і запахом. Я створив ці очі, але не можу змусити їх бачити. Далі мене викликали будувати Палац Семи пустель, унаслідок чого емір засипав мене сріблом, а тоді, деякою мірою очікувано, наказав відрубати мою праву руку.

— Жахлива перешкода у твоїй справі, — кивнув верховний астроном.

— Я скористався частиною срібла, щоби виготовити цю нову руку, застосувавши свої незрівнянні знання про важелі й точки опори. Її вистачає. Після створення першої великої Греблі світла, котра мала 50 000 годин денного світла, племінні ради Нефу засипали мене добірними шовками, а тоді підрізали мені підколінні сухожилля, аби я не міг утекти. Як наслідок, я був вимушений скористатися тим шовком і бамбуком, аби спорудити літальний апарат, з котрого запустив себе з найвищої вежі моєї в’язниці.

— Що через різні перипетії приніс тебе до Крулу, — сказав верховний астроном. — І неможливо позбутися відчуття, що якась інша професія — скажімо, вирощування латуку — передбачала б дещо менший ризик поступової смерті. Чому ти й далі це робиш?

Золотоокий Дактилос знизав плечима.

— Мені це добре вдається, — відповів він.

Верховний астроном знову поглянув угору на бронзову рибу, що тепер сяяла, немов ґонґ у полуденному сонці.

— Така краса, — пробурмотів він. — І неповторність. Ану, Дактилосе, нагадай, що я обіцяв тобі у винагороду?

— Ви попросили мене спроектувати рибу, котра плавала би морями космосу, що лежать поміж світами, — співуче мовив майстер-ремісник. — А натомість… натомість…

— Так? Моя пам’ять вже не та, що колись, — промуркотів верховний астроном, торкаючись гарячої бронзи.

— Натомість, — продовжив Дактилос без жодної очевидної надії, — ви мене відпустите й утримаєтесь від того, щоби відрубувати мені кінцівки. Я не прошу ніяких скарбів.

— Ах, так. Тепер я пригадую. — Старий підняв угору вкриту синіми венами руку й додав: — Я збрехав.

Почувся легесенький подмух і золотоокий чоловік похитнувся. Тоді поглянув униз на наконечник стріли, котрий стирчав із грудей, і ледь кивнув. На його губах з’явилася цяточка крові.

На цілому майдані не було і звуку (за вийнятком дзижчання кількох вичікувальних мух), коли його срібна рука дуже повільно здійнялась і палець торкнувся наконечника.

Дактилос пирхнув.

— Недбале виконання, — мовив він і завалився назад.

Верховний астроном штурхнув тіло великим пальцем ноги й зітхнув.

— Буде короткий період жалоби, як і належить майстру-реміснику, — сказав. Він спостерігав, як на одне зі золотих очей всілася велика муха і збентежено полетіла геть…

— Цього часу має бути досить, — промовив верховний астроном та дав знак кільком рабам забрати звідси тіло.

— Черепахонавти готові? — запитав він.

Керівник запуску виступив наперед.

— Так, Ваша Вельможносте, — відповів.

— Відповідні молитви співаються?

— Безперечно, Ваша Вельможносте.

— Скільки ще до входу?

— Пускового отвору, — обережно виправив керівник запуску. — Три дні, Ваша Вельможносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в бездоганній позиції.

— Тоді все, що лишається, — підсумував верховний астроном, — це знайти відповідну пожертву.

Керівник запуску вклонився.

— Океан її дасть, — сказав.

Старий усміхнувся.

— Завжди дає, — промовив він.

«Якби вміти кораблем вправно керувати,

Якби вміти те стерно у руках тримати…»

Палубу омило хвилею. Буйвітер і Двоквіт перезирнулися.

— Вичерпуй! — викрикнули вони одночасно й сягнули по відра.

Невзабарі зі затопленої каюти долинув дратівливий голос Двоквіта.

— Не розумію, чому це моя вина, — сказав. Він подав ще одне відро, котре чарівник перехилив через край.

— Ти мав стояти на варті, — кинув Буйвітер.

— Я врятував нас від работорговців, пам’ятаєш? — сказав Двоквіт.

— Я б радше був рабом, аніж трупом, — відповів чарівник. Він випростався й поглянув у море. Здавався збентеженим.

То був дещо інший Буйвітер, ніж той, котрий урятувався від вогню в Анх-Морпорці шість місяців тому. З’явилися рубці, наприклад. Побував у багатьох різних землях. Відвідав Центрозем’я, відкрив цікаві звичаї багатьох барвистих народів — незмінно отримуючи нові рубці у процесі — і навіть кілька аж-ніяк-незабутніх днів плив легендарним Зневодненим океаном у серці неймовірно сухої пустелі, знаної як Великий Неф. У холоднішому й мокрішому морі він бачив плавучі гори льоду. Літав на уявному драконі. Майже промовив найпотужніше закляття на диску. Він…

Горизонту безперечно було менше, аніж мало би бути.

— Гмм, — промовив Буйвітер.

— Я кажу, що нічого нема гіршого за рабство, — ствердив Двоквіт. Він роззявив рота, коли чарівник викинув своє відро далеко в море й важко сів на затоплену палубу, а на обличчі — немов сіра маска.

— Слухай, мені шкода, що я завів нас у риф, та схоже, це судно не бажає тонути й ми повинні дістатися суші рано чи пізно, — втішно мовив Двоквіт. — Ця течія має кудись прямувати.

— Поглянь на обрій, — монотонно вказав Буйвітер.

Двоквіт зіщулив очі.

— На вигляд нормально, — відповів за якусь мить. — Правду кажучи, видається, його там менше, ніж зазвичай, але…

— Це через Закрайспад, — мовив Буйвітер. — Нас несе за край світу.

Настала довга тиша, порушувана лиш ударами хвиль, доки напівзатоплений корабель повільно крутився в течії. Вона вже була вельми сильною.