Буйвітер поглянув на жахливу примару, що шкірилась йому, і його розум засіпався від жаху.

Яскравий спалах.

Повна пітьма.

Під ногами Буйвітра м’яка підлога, навколо рожеве світло, і раптові перелякані крики багатьох людей.

Він дико роззирнувся. Стояв у якомусь тунелі, здебільшого заповнений кріслами, до яких були прив’язані чудернацько вдягнуті люди. Усі вони кричали на нього.

— Прокинься, — прошипів він. — Допоможи!

Тягнучи досі непритомного туриста зі собою, Буйвітер відходив од натовпу, доки його вільна рука не намацала клямку дивної форми. Він повернув її й пірнув усередину, а тоді міцно зачинив. Роздивився нову кімнату, у котрій опинився, і зустрівся поглядом із нажаханою молодою жінкою, котра впустила тацю і закричала.

Цей крик був схожий на ті, після котрих прибуває м’язиста допомога. Буйвітер, переповнений адреналіном і страхом, повернувся й пробіг повз неї. Тут були ще крісла, і люди в них нахилялись, коли він поквапно тягнув Двоквіта центральним проходом. За рядами крісел були маленькі вікна. А за вікнами, на тлі хмар, немов перин, виднілося драконове крило. Срібне.

«Мене з’їв дракон», — подумав чарівник. «Що за дурниці, — відповів собі, — із драконів не можна бачити назовні.» Тоді його плече вдарилось до дверей у дальньому кінці тунелю і він зайшов до кімнати конічної форми, навіть дивнішої за тунель.

У ній було повно мерехтливих світелок. Поміж ними в контурних кріслах сиділо четверо чоловіків, котрі тепер із роззявленими ротами витріщалися на нього. Витріщаючись зі свого боку на них, він побачив, що їхні погляди майнули вбік. Буйвітер повільно повернувся. Біля нього був п’ятий чоловік — з вигляду молодий, бородатий, смаглявий, немов кочівники з Великого Нефу.

— Де я? — сказав чарівник. — У животі дракона?

Молодик відступив назад і тицьнув йому в обличчя маленьке чорне пуделко. Чоловіки у кріслах пригнулися.

— Що це? — сказав Буйвітер. — Малюнкова коробка?

Він простяг руку й узяв її. Той рух, схоже, здивував смаглявого чоловіка. Він закричав і спробував вихопити її. Почувся ще один крик, цього разу від одного з чоловіків у кріслах. Лиш тепер він уже не сидів. Він встав, спрямувавши щось маленьке й металеве на молодика.

Воно подіяло дивовижно. Чоловік відступив назад, підіймаючи руки вгору.

— Віддайте, будь ласка, бомбу, пане, — сказав чоловік із металевою штукою. — Обережно, прошу.

— Оце? — мовив Буйвітер.

— Ви її тримаєте...

— Мені її не треба!

Чоловік дуже обережно взяв річ і поклав її на підлогу. Інші у кріслах розслабились і один із них почав швидко балакати до стіни. Чарівник зачудовано споглядав за ним.

— Ані руш, — кинув чоловік із металев... амулетом, вирішив Буйвітер, це має бути якийсь амулет. Смаглявий чоловік відступив до кута.

— Ви вчинили дуже відважно, — сказав Буйвітру Хранитель амулету. — Розумієте?

— Що?

— Що з вашим другом?

— Другом?

Буйвітер подивися на Двоквіта, котрий усе ще мирно спав. Нічого дивного. Але дивним було те, що Двоквіт мав новий одяг. Химерний одяг. Його штанці тепер закінчувалися над колінами. Зверху в нього був якийсь жилет із яскравого смугастого матеріалу. На голові — кумедний маленький солом’яний капелюх. З устромленою пір’їною.

Дивне відчуття в районі ніг змусило Буйвітра поглянути вниз. Його одяг теж змінився. Замість зручної старої мантії, так пречудово пристосованої для швидкості дій у будь-яких перипетіях, його ноги покривали труби з тканини. На ньому була ще куртка з такого ж сірого матеріалу...

Дотепер він ніколи не чув мову, котрою розмовляв чоловік із амулетом. Вона видавалася грубою й дещо центроземною — то чому ж він розумів кожне слово?

Поміркуймо, вони раптово з’явились у цьому драконі… вони матеріалізувались у цьому драк… вони рапт… вони… вони… У них зав’язалася розмова в аеропорту, тож природно, вони вирішили сидіти разом у літаку, і він пообіцяв показати Джеку Цвайблумену місцини, коли прибудуть до Штатів. Так, саме так. А тоді Джекові стало погано й він запанікував, пройшов сюди та застав зненацька викрадача. Авжеж. Що таке, трясця, «центроземний»? Доктор Рінсвінд пошкрябав лоба. Що йому зараз не завадило б, то це випивка.

Брижі парадоксу розійшлися морем причинності.

Можливо, найважливіша думка, що мала би бути народжена в розумі будь-кого поза тотальною всеохопністю мультивсесвіту, була такою, що хоч чарівник і турист насправді лиш недавно з’явились у літаку посеред польоту, вони в той же час летіли в цьому літаку у звичному плині речей. Тобто: «хоч і правда, що вони щойно з’явились у цьому конкретному наборі вимірів, також правда й те, що вони жили там увесь цей час». Саме в цю мить нормальна мова здає позиції і йде перехопити скляночку.

Суть у тому, що декілька квінтильйонів атомів саме матеріалізувались (проте, одночасно й ні. Дивіться нижче) у всесвіті, де їм не зовсім слід було б перебувати. Звичним результатом таких речей є велетенський вибух, але, оскільки всесвіти — доволі витривалі штуки, цей конкретний всесвіт себе врятував, миттєво розплутавши власний континуум простору-часу назад до миті, де надлишкові атоми могли бути безпечно розміщені, а тоді швидко перемотавши до того кола багать, котре за бажанням істот, що його населяють, зветься Теперішнім. Це, звісно, змінило історію — стало на кілька війн менше, на кілька динозаврів більше й так далі — та загалом епізод минув напрочуд тихо.

Проте, поза цим конкретним всесвітом наслідки раптового подвоєння стрибали поверхнею Суми Сущого, викривляючи цілі виміри та безслідно затоплюючи галактики.

Усе це було абсолютно невідомо доктору Рінсвінду, 33-річному холостяку, який народився у Швеції, а зростав у Нью-Джерсі, спеціалісту з явищ руйнівного окиснення певних ядерних реакторів. Утім, він би однаково, мабуть, ні у що з цього не повірив.

Цвайблумен досі, схоже, був непритомний. Стюардеса, котра допомогла Рінсвінду дістатися його крісла під оплески решти пасажирів, клопоталася над ним, мов квочка над писаним яйцем.

— Я повідомила по рації, — сказала вона Рінсвінду. — Тож коли приземлимося, вже чекатиме швидка. Мм, у списку пасажирів сказано, що ви доктор.

— Не знаю, що з ним таке, — поспіхом промовив Буйвітер. Інша справа, якби він був реактором Маґнокса, звісно. Це якийсь шок?

— Я ніколи...

Її речення було перерване шаленим гуркотом з хвоста літака. Декілька пасажирів закричали. Раптовий подмух вітру поніс журнали й газети у буревій репету, що дико просувався проходом.

Там просувалося ще щось.

Щось велике, продовгувате, дерев’яне й покрите міддю. Воно мало сотні ніг. Якщо це було те, чим здавалося — жива скриня, така, як у піратських оповідях, повна крадених коштовностей і золота — то в неї саме раптом відчинилося віко.

Там не було коштовностей. Зате безліч великих квадратних зубів, білих, мов сніг, і тремтливий язик, червоний, як буряк.

Старовинна валіза йшла, щоби його з’їсти.

Рінсвінд обхопив непритомного Цвайблумена задля хоч дрібки розради й забурмотів. Він із неймовірною силою зажадав бути деінде...

Раптова пітьма.

Яскравий спалах.

Раптове зникнення кількох квінтильйонів атомів зі всесвіту, в якому їм все одно не слід було перебувати, спричинило дикий дисбаланс у гармонії Суми Цілісності, котру вона гарячково намагалась повернути, видаливши декілька субреальностей. Велетенські напливи чистої магії неконтрольовано кипіли у самих основах мультивсесвіту, затікаючи в кожну шпарину досі мирних вимірів та спричиняючи утворення нових зірок, супернових, зоряні зіткнення, раптові польоти гусей та затоплення вигаданих континентів. Світи на протилежному кінці часу стали свідками неймовірних заходів сонць октарину, що виблискував через заряджені магічні частки, які неслися атмосферою. У кометному ореолі навколо легендарної Крижаної системи Зерет загинула прекрасна комета, немов небом пропалахкотів королевич.

Усе це було абсолютно невідомо Буйвітру, адже, тримаючи нерухомого Двоквіта за пояс, він летів у напрямку моря Диску за кілька сотень сажнів унизу. Навіть судоми всіх вимірів не могли зламати залізний Закон збереження енергії, і короткої подорожі Рінсвінда літаком вистачило, аби пронести його на кілька тисяч сажнів поземно та на три тисячі сажнів доземно.