— Це обов’язково? — запитав він.

— Такий звичай, — мовив К!сдра. — Пригощайся.

Дракон піднявся, зробив кілька важких кроків галявиною і здійнявся в повітря.

Буйвітру інколи снилися жахіття про те, що він балансує на верхівці якогось невидимого, неймовірно високого місця і бачить унизу блакитний, укритий хмарами пейзаж, котрий віддаляється (зазвичай від цього чарівник прокидався з пітними щиколотками; і хвилювався б навіть більше, якби знав, що то жахіття не було, як він гадав, звичайним пласкосвітним запамороченням. Це була зворотна пам’ять про подію в його майбутньому, таку страхітливу, що створила відголоски жаху крізь усе його життя).

То була не та подія, але підготовка до неї. Псефа видирався у повітря кількома карколомними для вершників стрибками. Ув останньому стрибку його широкі крила з ляскотом розправилися, аж затремтіли найближчі дерева. Тоді земля зникла, віддаляючись кількома обережними, але різкими рухами. Псефа здіймався неочікувано ґраційно, післяобіднє сонце відбивалося від крил, які й досі були тільки золотою плівкою. Буйвітер собі ж на шкоду поглянув донизу і зрозумів, що дивиться крізь дракона на верхівки дерев удолині. Далеко під ним. Від цього видовища йому прихопило живіт.

Заплющити очі теж не було найкращою думкою, бо давало його уяві повну владу. Він зупинився на тому, що витріщався у серединну точку, де болото та ліс поєднувались і за ними можна було спостерігати майже мимохідь.

Зірвався вітер. К!сдра напівобернувся й крикнув:

— Оце — Змієгір!

Буйвітер повільно повернув голову, пересвідчуючись, що Крінґ спокійно лежить на спині дракона. Його засльозені очі побачили чудернацько перевернуту гору, що здіймалася понад глибокою лісовою долиною, немов слухова трубка з вуха. Навіть із цієї відстані він міг розрізнити слабке октаринове сяйво в повітрі, котре, найімовірніше, вказувало на присутність постійної чарівної аури у щонайменше — аж дух перехопило — декілька міліПраймів. Щонайменше!

— О, ні, — вимовив він.

Навіть дивитися униз було кращим за це. Чарівник швидко відвів погляд, але зрозумів, що більше не бачить землю крізь дракона. Доки вони широким колом наближалися до Змієгора, тварина набувала щораз більшої виразності, немовби її тіло заповнювалося золотим туманом. Доки вони досягли замку, дракон вже був вельми реальним і шалено розмахував крилами у польоті.

Буйвітрові здалося, що він бачить у повітрі невиразну смугу, немов щось із гори простягнулось і торкнулося цього створіння. Було дивне відчуття, що дракона робили більш справжнім.

Перед ним Змієгір перетворився із далекої іграшки на декілька мільярдів тонн каменюк, що тримаються між небом і землею. Буйвітер бачив там невеликі поля, ліси й озеро, а з озера витікала річка й спадала за край...

Він зробив дурницю, що послідкував очима за ниточкою пінистої води, але саме вчасно відсахнувся.

Широке плато перевернутої гори наближалося. Дракон навіть не сповільнився. Коли гора вже нависала над Буйвітром, немов найбільша у Всесвіті мухобійка, він помітив вхід у печеру. Псефа шугнув туди, його плечові м’язи працювали, мов механізми.

Пітьма охопила чарівника й він скрикнув. Повз промайнули скелі, розмиті через високу швидкість. Тоді дракон знову вилетів на відкритий простір.

То була середина печери, але більшої, ніж узагалі могла бути будь-яка печера. Дракон, ширяючи по її безмежній пустці, здавався лише золотавою мухою в бенкетній залі.

Там були й інші дракони — золоті, срібні, чорні, білі, — що розбивали осяяне сонцем повітря, виконуючи якісь свої справи, чи просто сиділи на кам’яних виступах. Високо під склепінчастим дахом печери ще десятки їх звисали з велетенських кілець, тримаючи по-кажанячому складені крила. Там були й люди. У Буйвітера пересохло в горлянці: вони ходили по тій роздолій стелі, немов мухи.

Тоді він зауважив тисячі маленьких кілець, котрими була всіяна стеля. Декілька перевернутих людей з цікавістю спостерігали за польотом Псефи. Буйвітер знову сковтнув. Він і близько не мав гадки, що робити далі.

— Ну? — пошепки спитав він. — Маєш пропозиції?

— Ясна річ, треба нападати, — зневажливо кинув Крінґ.

— І чому я про це сам не подумав? — відповів Буйвітер. — Може, тому, що всі вони мають арбалети?

— Ти пораженець.

— Пораженець? Та це тому, що я зазнаю тут поразки!

— Ти сам собі найбільший ворог, Буйвітре, — мовив меч.

Буйвітер поглянув на чоловіків, які шкірилися угорі.

— Закладемося? — насилу промовив він.

Крінґ не встиг відповісти, як Псефа подався назад у повітрі й зупинився на одному з великих кілець, котре загрозливо затряслось.

— Бажаєш померти зараз чи спершу здасися у полон? — спокійно запитав К!сдра.

До кільця звідусіль наближалися чоловіки, погойдуючись під час ходьби, адже їхні чоботи зачіплялися за кільця на стелі. Такі ж чоботи лежали ще на стійці, що висіла на маленькій платформі збоку від великого кільця. Буйвітер не встиг і оком кліпнути, як драконник зістрибнув зі спини тварини на платформу і вже стояв, кепкуючи з чарівникової розгубленості.

Почувся короткий чіткий звук ладування декількох арбалетів. Буйвітер поглянув на кількість незворушних, перевернутих догори дриґом облич. Модні смаки драконячого народу не сягали далі шкіряної збруї, всипаної бронзовими орнаментами. Ножі та піхви для мечів носили догори дриґом. Ті, хто не носив шолома, дозволяли своєму волоссю вільно спадати, тож воно рухалося, мов ті водорості у вентиляції попід дахом. Між них було декілька жінок. Перевернутість робила з їх анатомією дивні речі. Буйвітер витріщався без упину.

— Здавайся, — знову сказав К!сдра.

Буйвітер розтулив рота, щоби саме так і зробити. Крінґ прогудів попередження, а рукою Буйвітра пронеслися хвилі страхітливого болю.

— Ніколи, — пропищав він. Біль зник.

— Звичайно ж, він не здасться! — прогримів могутній голос позаду. — Він же герой, чи не так?

Буйвітер повернувся й побачив пару волохатих ніздрів. Вони належали кремезному молодику, котрий безтурботно звисав зі стелі у своїх чоботях.

— Як звуть тебе, герою? — мовив чоловік. — Аби ми знали, кого потім спом’янути.

Чарівник відчув нестримний біль у руці.

— Й-я Буйвітер із Анха, — ледь видихнув він.

— А я — Ліо!рт Володар Драконів, — промовив чоловік, вимовляючи своє ім’я з чітким гортанним клацанням, котре, на думку Буйвітра, було своєрідним розділовим знаком. — Ти прийшов, аби викликати мене на смертельний двобій.

— Та ні, я не...

— Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою вдягнути пару гакоботів. Він певно не може дочекатися початку двобою.

— Ні. Слухайте, я тільки прийшов сюди в пошуках своїх друзів. Я певен, що немає... — почав Буйвітер, коли драконник рішуче провів його до платформи, штовхнув на стілець і почав надягав йому на ноги гакоботи.

— Швидше, К!сдро. Не можна затримувати зустріч нашого героя з його долею, — сказав Ліо!рт.

— Слухайте, гадаю, мої друзі тут загалом щасливі, тож якби ви мене просто… Ну, десь мене спустили...

— Скоро ти побачишся зі своїми друзями, — безтурботно мовив володар драконів. — Якщо ти релігійний, звісно ж. Увійшовши до Змієгора, ніхто його вже не покидає. Ну, хіба що в непрямому значенні. Покажи йому, як дістатися кілець, К!сдро.

— Дивись, у що ти мене вплутав! — прошипів Буйвітер.

Крінґ почав вібрувати в його руці.

— Пам’ятай, що я — чарівний меч, — прогудів той.

— Спробуй таке забути.

— Лізь по драбині й хапай кільце, — сказав дракон ник. — Тоді підіймай ноги, щоби гаки зачепилися.

Він допоміг чарівникові, котрий щосили опирався, вилізти вгору, аж той вже нарешті висів догори ногами, із заправленою в штани мантією і Крінґом в одній руці. З цього кута драконячий люд мав доволі непоганий вигляд, але не самі дракони, що нависали зі своїх сидінь над рештою, немовби велетенські ґорґулі. Їхні очі світилися цікавістю.

— Прошу уваги, — мовив Ліо!рт. Драконник подав йому щось довге, загорнуте в червоний шовк.