Рухаючись за допомогою п’ят, кінчиків пальців і плечових м’язів, Буйвітер відповзав, аж доки листя не сховало дуб та тих, хто його займав. Далі він схопився на ноги й чкурнув поміж дерев.

Не перебираючи дорогою, без харчів, без коня. Але доки ноги цілі, можна було бігти. Папороть та ожина хльоскали його, але він зовсім не відчував цього.

Коли відстань між ним і драконом сягнула близько милі, Буйвітер зупинився та звалився на дерево. А воно раптом заговорило до нього.

— Агов, — обізвалося дерево.

Зі жахом від того, що зараз побачить, Буйвітер повів очима вгору. Він намагався зупинитися на спогляданні кори й листя, але цікавість перемогла. У підсумку він зупинився на чорному мечі, що стирчав прямо з гілляки над головою Буйвітра.

— Не стовбич там, — сказав меч (таким голосом, наче вели пальцем по вінцю великого порожнього келиха для вина). — Витягни мене.

— Що? — перепитав Буйвітер, досі важко дихаючи.

— Витягни мене, — повторив Крінґ. — Або мені світить провести наступний мільйон років у покладах вугілля. Я вже розказував про час, коли мене викинули в озеро…

— Що сталося з рештою? — спитав Буйвітер, досі судомно чіпляючись за дерево.

— О, та їх дракони схопили. І коней. І той ящик. Мене також, але Грун випустив мене з рук. Пощастило тобі.

— Ну… — почав було Буйвітер, але Крінґ не звернув на нього увагу.

— Гадаю, тобі не терпиться врятувати їх, — додав він.

— Ну, так…

— Якщо ти мене витягнеш, то одразу й вирушимо.

Буйвітер скоса глянув на меч. До цього часу думка про рятувальну спробу була десь так далеко у глибині його свідомості, що якщо деякі провідні гіпотези про природу та форму багатовимірної пластовості всесвіту правдиві, то вона лежала просто на поверхні; але чарівний меч був цінною річчю…

І то була би довга дорога додому, хоч де б це було…

Чарівник видряпався на дерево та поволеньки посунувся гілкою. Крінґ доволі глибоко застряг у дереві. Буйвітер схопився за руків’я й потягнув так, що аж в очах засвітилося.

— Спробуй ще раз, — підбадьорив меч.

Буйвітер застогнав і заскреготав зубами.

— Могло би бути й гірше, — сказав Крінґ. — Могло бути ковадло.

— Авжеж, — прошипів чарівник, переймаючись майбутнім свого паху.

— У мене багатовимірний досвід існування, — сказав меч.

— Ге?

— Знаєш, у мене було багато імен.

— Пречудово, — сказав Буйвітер і похитнувся, бо клинок вислизнув на волю. Він був напрочуд легкий.

Спустившись на землю, чарівник вирішив висловити все й одразу.

— Я дуже сумніваюся, що варто братися за порятунок, — сказав він. — Краще нам повернутися до міста. Набрати пошуковий гурт.

— Дракони попрямували доцентрово, — озвався Крінґ. — Пропоную почати з он того, що сидить на дереві.

— Вибачай, але…

— Ти не можеш кинути їх напризволяще!

Буйвітер здивувався.

— Не можу?

— Ні. Не можеш. Послухай, буду відвертим. Я працював із кращим матеріялом, ніж ти, але тут нема з чого вибирати. Або так, або… Тобі доводилося проводити мільйон років у покладах вугілля?

— Слухай, я…

— Тому, якщо не припиниш сперечатися, то я відрубаю тобі голову.

Перед очима Буйвітра його власна рука піднялась, аж доки мерехтливе лезо опинилося на палець від його горла. Він спробував розтиснути пальці. Але не зміг.

— Я не вмію бути героєм! — скрикнув Буйвітер.

— Пропоную тебе навчити.

Бронзовий Псефа видав глибокий гортанний звук.

Драконник К!сдра нахилився уперед і глянув скоса на галявину внизу.

— Я його бачу, — сказав він. К!сдра з легкістю спустився від гілки до гілки й, нечутно приземлившись на густій траві, вийняв меча. Він пильно подивився на чоловіка, котрий наближався та очевидно не мав жодного бажання покидати укриття дерев. У нього була зброя, і драконник із цікавістю спостерігав, як чоловік дивно тримав меча перед собою на відстані витягнутої руки, немовби соромився бути поміченим разом із ним.

Так чарівник шкандибав у його напрямку. К!сдра зважив власного меча і широко вишкірився. Тоді стрибнув.

Пізніше про цей бій він пам’ятав лиш дві речі. Пригадував неймовірну звинність, з якою чарівниковий меч викрутився і спіймав його власний клинок таким ударом, котрий вибив зброю йому з рук. Інша річ — і це було, як він стверджував, саме те, що привело до його поразки — чарівник прикривав очі однією рукою.

К!сдра стрибнув назад, аби уникнути ще одного випаду, й повалився на землю. Псефа загарчав, розгорнув крила і злетів із дерева.

За мить чарівник стояв над ним і кричав:

— Скажи йому, якщо воно мене попече, я дам мечу волю. Я зроблю це. Я дам йому волю! Так і скажи!

Кінчик чорного меча висів над горлом К!сдри, та дивним було те, що чарівник безперечно боровся з ним, і схоже, що той собі наспівував.

— Псефо! — гукнув К!сдра.

Дракон невдоволено заревів, але вийшов із польоту, у котрому міг позбавити Буйвітра голови, і повільно повернувся на дерево.

— Говори! — кричав Буйвітер.

К!сдра покосився на нього на відстані леза меча.

— Що ти хочеш, аби я сказав? — запитав він.

— Що?

— Питаю, що ти хочеш, аби я сказав?

— Де мої друзі? Маю на увазі варвара й коротуна.

— Гадаю, що їх забрали до Змієгора.

Буйвітер відчайдушно смикнув меча, стримуючи його, намагався закрити свій розум для кровожерливого гудіння Крінґа.

— Змієгір. Він один. Це Дім драконів.

— То я гадаю, ти чекав, аби забрати й мене туди, га?

К!сдра мимоволі ковтнув повітря, коли кінчик меча видобув краплинку крові з його борлака.

— Не хочете, аби люди знали, що у вас тут є дракони, та? — гаркнув Буйвітер.

Драконник так забувся, що кивнув, і бракнуло лише дрібку, аби перерізав собі горло.

Буйвітер відчайдушно роззирнувся і зрозумів, що цю лінію йому доведеться продовжувати.

— Ну добре, — сказав він так незагрозливо, як лиш спромігся. — Ти ж мав відвезти мене до того Змієгора, правда?

— Я мав привезти тебе мертвим, — похмуро пробурмотів К!сдра.

Буйвітер поглянув на нього згори донизу й повільно розплився в усмішці. Його рот роззявився широко, маніякально та зовсім не весело, то була та усмішка, котру зазвичай супроводжують маленькі птахи, що живуть біля рік та виколупують залишки їжі з зубів.

— Доведеться привезти живим, — мовив Буйвітер. — Якщо вже говорити про кого-небудь мертвого, пам’ятай, котрий меч у чиїй руці.

— Якщо ти вб’єш мене, нічого не завадить Псефі натомість убити тебе, — крикнув драконник, лежачи на землі.

— То я робитиму інакше, відрубуватиму шматочки, — погодився чарівник. Він знову випробував дію усмішки.

— Ой, ну гаразд, — похнюпившись мовив К!сдра. — Гадаєш, у мене є уява?

Він вивернувся з-попід меча й помахав дракону, котрий знову здійнявся й полетів до них. Буйвітер сковтнув.

— То ми поїдемо на ньому? — сказав він. К!сдра зневажливо поглянув на нього, кінчик Крінґа був усе ще біля його шиї.

— Як іще дістатися Змієгора?

— Не знаю, — мовив Буйвітер. — А як іще?

— Я маю на увазі, що іншого шляху нема. Або так, або ніяк.

Буйвітер знову подивився на дракона попереду. Він виразно бачив крізь нього поламану траву, на котрій той лежав, але, обережно торкнувшись луски, що була лиш золотим відблиском у повітрі, вона видалася достатньо твердою. Йому здавалося, що дракони повинні або повністю існувати, або не існувати взагалі. Дракон, котрий існував наполовину — гірше за будь-які крайнощі.

— Не знав, що дракони бувають прозорі, — сказав він.

К!сдра знизав плечима.

— Справді? — промовив.

Він неоковирно заплигнув на дракона, бо Буйвітер учепився йому за пояс. Невдало вмостившись, чарівник побілілими від зусилля пальцями вчепився у зручний шматок упряжі й легенько тицьнув К!сдру мечем.

— Ти коли-небудь раніше літав? — сказав драконник, не обертаючись.

— Не отак, ні.

— Хочеш смоктульку?

Буйвітер витріщився на потилицю цього чоловіка, а тоді вниз — на сумку запропонованих йому жовтих і червоних цукерок.