— Моєї сили цілком вистачить, аби впоратися з ними.

Невиразна постать кивнула, або принаймні хитнулась.

— Ти постійно це кажеш, — кинув він.

Лісса фиркнула й покрокувала зі зали.

Її батько навіть не глянув їй у слід. Однією з причин цього, звісно, стало те, що він умер три місяці тому і його очі були не в найкращому стані. А ще, оскільки був чарівником — нехай і мертвим — п’ятнадцятого рівня, то його зорові нерви призвичаїлися бачити інші, далекі від реальності рівні та виміри, і тому не дуже здатні спостерігати за звичним життям. (За життя їх описували як восьмигранні й дуже схожі на комашині.) Крім того, доки він перебував у вузькому просторі поміж світом живих і темним світом тіней, що належав Смерті, то міг сам простежувати весь Причинно-наслідковий зв’язок. Саме тому, попри слабку надію, що цього разу його паскудна донька таки знайде собі смерть, старий не звернув свої могутні сили на докладніше вивчення трьох мандрівників, які саме відчайдушно кивали п’ятами з його володінь.

За кілька сотень кроків звідти в супроводі півдесятка вершників Лісса в дивному настрої спускалася стоптаними сходами, що вели в серце Змієгора. Чи то і справді випала нагода? Можливо, це шлях, аби вийти з глухого кута, ключ до трону Змієгора. Безсумнівно, він по праву належить їй, але за звичаєм лише чоловік може правити цим замком. Це дратувало Ліссу, а коли вона злилась, то Сила дужчала і дракони виходили особливо великими та гидкими.

Якби вона мала чоловіка, усе було б інакше. Якогось би високого міцного легеня, але й щоб клепки трохи бракувало. Щоб без зайвих роздумів виконував усе, що йому скажуть.

Здоровило з тієї трійці, що втікала з драконячих земель, якраз підійшов би. А якщо раптом виявиться, що ні, то дракони завжди голодні і їх постійно треба годувати. Вона простежить, аби вони були злими.

У будь-якому разі злішими, ніж завжди.

Сходинки проходили під кам’яною аркою й закінчувалися вузьким виступом біля вершечка величезної печери, де вмостилися крилаті змії.

Сонячні промені з численних отворів у стінах хрест-навхрест перетинали запорошений морок, неначе бурштинове пруття, що ховало в собі мільйони золотих комашок. Удолині виднівся лише легкий туман. А вгорі…

Пішохідні кільця починалися біля самісінької голови Лісси, так близько, що вона легко могла доторкнутися до них. Тисячі їх розтягнулися по перевернутих акрах склепіння печери. Двом десяткам каменярів знадобилося майже два десятки років, аби забити всі ці гаки; вони повисали на вже зроблених і длубали наступні. Але це були дитячі забавки, як порівняти з вісімдесятьма вісьмома масивними кільцями, які гроном звисали на верхівці бані. Ще п’ятдесят були втрачені давним-давно, ще коли загін мокрих від поту рабів (а в перші дні Сили рабів було предостатньо) підвішував їх туди. Важелезні кільця звалилися у провалля, забравши зі собою нещасних робітників.

Але вісімдесят вісім усе ж були встановлені — здоровенні, мов бугаї, іржаві, мов кров. Від них дракони вже відчувають присутність Лісси. Повітря навколо печери розсікається вісімдесятьма вісьмома парами крил, що розгортаються, неначе складна головоломка. На Ліссу зиркають величезні голови зі зеленими, багатогранними очима. Звірі й досі були майже прозорі. Доки чоловіки коло неї дістають гакоботи з полиць, Лісса зосереджується на викінченому зоровому образі й у тому оточенні затхлого повітря дракони стають повністю видимі, бронзова луска тьмяно відбиває сонячні промені. У голові аж тьохкає, але тепер, коли Сила вже виливається легко, вона може трохи розслабитися й подумати про щось інше.

Вона також нап’ялює свої гакоботи, граційно виконує переворот колесом і гачки, ледь дзенькнувши, зачіпляються за пару пішохідних кілець на стелі.

Але тепер це підлога. Світ змінився. Лісса стоїть на краю глибокої чаші, чи то кратера, устеленої малими кільцями, а по них похитуючись, наче маятники, рухаються драконники. У центрі чаші серед стада чекають їхні величезні верхові тварини. Угорі видніються далекі скелі, що становлять підлогу печери, знебарвлені столітніми відкладаннями драконячого посліду.

Легкими ковзкими рухами, які стали другою вдачею Лісси, вона прямує до власного дракона, Лейоліта. Він обертає до неї свою конячу морду, його борода масна від смальцю. «То було дуже смачно», — промовляє дракон у думках Лісси.

— Здається, я не дозволяла самостійних польотів? — різко відповіла Лісса.

«Я зголоднів, Ліссо.»

— Приборкай свій голод. Скоро будуть коні на обід.

«Віжки застрягають між зубами. Є якісь вояки? Нам смакують вояки.»

Лісса звішується драбиною і приземляється на Лейоліта, обхоплюючи ногами його шкіряну шию.

— Воїн мій. Пара інших дістанеться вам. Один із них, схоже, якийсь чарівник, — заохотливо каже вона.

«Ох, ти ж знаєш, як із тими чарівниками буває. Півгодини — і хочеться ще одного», — бурчить дракон.

Він розправляє крила й шугає вниз.

— Вони наздоганяють! — заволав Буйвітер. Він ще нижче пригнувся до шиї коня й застогнав. Двоквіт намагався не відставати і водночас вертів головою за летючими чудовиськами.

— Ти не розумієш! — відповів турист, перекрикуючи неймовірний шум крил. — Усе своє життя я мріяв побачити драконів!

— Зісередини? — вигукнув Буйвітер. — Стули пельку й тікай!

Він шмагнув коня віжками й утупився в ліс попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони б були в безпеці. Крізь них жоден дракон не пролетить… Буйвітер почув лопотіння крил, а тоді навколо нього зімкнулися тіні. Він інстинктивно крутнувся в сідлі й відчув пекучий, дикий біль, бо щось гостре дряпонуло його по плечах.

Позад нього закричав Грун, але звучало це більш як крик люті, аніж болю. Варвар скочив у верес і витягнув чорного меча Крінґа. Він почав розмахувати ним, щойно дракон розвернувся для наступного низького прольоту.

— Я не потерплю цього від жодної сучої ящірки! — заревів він.

Буйвітер нахилився і схопив поводи Двоквіта.

— Гайда, — прошипів чарівник.

— Але ж… дракони… — промовив Двоквіт, як зачарований.

— Та грець із тими… — почав чарівник і завмер.

Ще один дракон відділився від цяток, що кружляли над головами, і попрямував у напрямку до них. Буйвітер відпустив Двоквітового коня, міцно вилаявся й погнав свого скакуна до дерев, сам. Він не обернувся на раптову колотнечу позаду нього, а коли над ним промайнула тінь, просто щось тихо пробурмотів та ще глибше зарився в конячу гриву.

А далі замість пекучого пронизливого болю, якого чарівник очікував, дістав низку дошкульних ударів, оскільки його нажаханий кінь залетів під покрив лісу. Буйвітер намагався втриматись, але чергова низька гілка, міцніша за інші, вибила його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж зімкнулися голубі вогні непритомності, був пронизливий крик розчарування рептилії та мотлошення кігтями верховіття дерев.

Коли чарівник отямився, дракон дивився на нього; принаймні дивився в його напрямку. Буйвітер застогнав і спробував лопатками вкопатися в мох, та аж охнув, коли його раптово пронизав біль.

Крізь пелену болю і страху він знову глянув на дракона.

Звірюка висіла на гілляці великого всохлого дуба за кількасот стіп від нього. Її бронзово-золотисті крила щільно облягали навколо тіла, але подовгувата коняча голова на дивовижно чіпкій шиї вертілась на всі боки. Вона уважно оглядала ліс.

До всього, дракон був напівпрозорий. Хоч сонце відблискувало від його луски, Буйвітер міг чітко прогледіти обриси гілок за ним. На одній із них сидів чоловік, карликовий проти тієї тварюки. Він був голий, якщо не враховувати високі чоботи, невелику шкіряну сумку на паху та гребенястого шолома. Чоловік ліниво помахував із боку в бік коротким мечем і поглядав по кронах дерев так, ніби виконував занудне й безглузде завдання.

По нозі чарівника заповзято почала видряпуватись якась кузька.

Буйвітер міркував, чи сильно може нашкодити напівпрозорий дракон. Може, він вб’є його лише наполовину? Чарівник вирішив, що не варто залишатись і це з’ясовувати.