— Битимемось до смерті, — сказав він. — Твоєї.

— Але, гадаю, якщо я переможу, то здобуду свободу? — озвався Буйвітер без особливої надії.

Ліо!рт дав знак драконникам, що зібралися тут, кивком голови.

— Не будь наївним, — промовив.

Буйвітер глибоко вдихнув.

— Мабуть, мені слід тебе попередити, — сказав він, а голос його майже не тремтів, — що це чарівний меч.

Ліо!рт дозволив покриттю з червоного шовку впасти у пітьму й відкрити очам лезо, чорне, мов смола. На його поверхні сяяли руни.

— Який збіг, — сказав він і зробив випад.

Буйвітер скам’янів од страху, та його рука полетіла вперед за Крінґом. Мечі зустрілись у вибуху октаринового світла.

Ліо!рт відхилився назад, очі його звузились. Крінґ оминув захист і, хоча меч володаря драконів стрибнув, аби прийняти на себе більшість ударної сили, результатом стала тонка червона лінія на грудях його власника.

Із риком нападник подався до чарівника, дзенькаючи чоботями по кільцях. Мечі знову зустрілися у ще одному потужному розряді магії, а Ліо!рт у той же час опустив свою іншу руку на голову Буйвітра і завдав йому такий сильний удар, що одна нога небораки висмикнулася з кільця й забовталась у повітрі.

Буйвітер знав, що він, мабуть, найгірший чарівник у Пласкому світі, бо знав лиш одне закляття; та все одно він був чарівником, а тому за невблаганними законами магії це означало, що у випадку його кінця за ним би мав прийти сам Смерть (замість відправляти когось із безлічі своїх слуг, як воно зазвичай буває). Саме тому, коли усміхнений Ліо!рт відхилився й упівоберта заніс меча, час поплив.

У Буйвітрових очах світ раптом замерехтів октариновим світлом, ще й з фіолетовим відтінком, оскільки фотони вдарялись у раптово посталу чарівну ауру. Усередині неї володар драконів був наче похмуро забарвлена статуя, а його меч рухався крізь сяйво повільно, мов равлик.

Біля Ліо!рта була ще одна постать, видима лиш тим, хто здатен бачити додаткові чотири виміри чарів. Вона була висока, худа, темна і на тлі раптової морозно-зоряної ночі вона замахнулася косою надзвичайної гостроти...

Буйвітер пригнувся. Лезо холодно свиснуло у повітрі повз його голову й легко увійшло в камінь печерної стелі. Смерть викрикнув лайку своїм холодним замогильним голосом. Усе зникло. Те, що здавалося реальністю в Пласкому світі, відновилося з гучним звуком. Ліо!рт роззявив рота, дивуючись неймовірній швидкості, з якою Буйвітер ухилився від його смертельного удару, і як з відчайдушністю, доступною лиш до краю нажаханим особам, той розпрямився, мов змія, і стрибнув крізь простір між ними. Він ухопив обома долонями руку володаря драконів, у котрій був меч, і вивернув її.

Саме цієї миті те одне кільце Буйвітра, що вже й так було перевантажене, із неприємним металевим звуком вислизнуло з каменю.

Шалено гойднувшись, чарівник пірнув униз і повис над смертю, що загрожувала потрощити всі кістки. Він так сильно стиснув руку володаря драконів, що той аж скрикнув.

Ліо!рт поглянув угору на свої ноги. Крихти каменю падали зі стелі навколо гаків, де були закріплені кільця.

— Відпусти, хай тобі грець. — закричав він. — Бо ми обидва загинемо!

Буйвітер промовчав. Він зосередився на тому, щоби не відпустити руку і відганяти надокучливі думки із зображенням тієї долі, котра чекала його на каменях унизу.

— Застрельте його! — заревів Ліо!рт.

Бічним зором Буйвітер помітив декілька арбалетів, наставлених на нього. Ліо!рт обрав цю мить для удару і кулак вільної руки вгатив перснями по пальцях Буйвітра.

Той відпустив.

Двоквіт схопився за ґрати й підтягнувся.

— Щось бачиш? — спитав Грун десь під його ногами.

— Лише хмари.

Грун опустив його і присів на край одного з дерев’яних ліжок, які були єдиним умеблюванням цієї камери.

— От прокляття, — сказав він.

— Не впадай у відчай, — мовив на те Двоквіт.

— Я й не впадаю.

— Мабуть, це лише якесь непорозуміння. Гадаю, нас скоро відпустять. Вони здаються доволі цивілізованими.

Грун втупився в нього з-під густих брів. Він хотів щось сказати, але потім передумав. Натомість зітхнув.

— А коли повернемось, зможемо похвалитися тим, що бачили драконів, — продовжив Двоквіт. — Як тобі таке, га?

— Драконів не буває, — рішуче сказав Грун. — Кодіс із Химерії вбив останнього двісті років тому. Я не знаю, що ми бачили, але точно не драконів.

— Але вони несли нас у повітрі! Тут їх мають бути сотні…

— Це, напевно, просто магія, — зневажливо сказав Грун.

— Ну, вони були схожі на драконів, — сказав Двоквіт із нотками непокори в голосі. — Я завжди мріяв побачити драконів, ще відколи був хлопчаком. Драконів, які літають небом, видихають полум’я...

— Вони колись повзали по болотах та в таких подібних місцях, і все, що вони видихали, це сморід, — сказав Грун, лягаючи на ліжко. — І великими аж такими не були. Збирали хмиз.

— Я чув, вони любили збирати скарби, — озвався Двоквіт.

— І хмиз. Гей, — додав Грун оживившись, — ти зауважив усі ці кімнати, через які нас вели? На мене вони справили враження. Безліч добротних речей, плюс деякі з цих гобеленів певно вартують цілий статок.

Він задумливо почухав підборіддя з таким звуком, наче дикобраз пробирався через дрік.

— Що буде далі? — спитав Двоквіт.

Грун подлубався у вусі й байдуже оцінив результат.

— Ну, — відповів він, — напевно, за хвилину двері відчиняться й мене потягнуть на якусь храмову арену, де я битимусь, можливо, з парою велетенських павуків і двометровим рабом із джунґлів Клачу, а потім урятую від жертовника якусь принцесу, а тоді переб’ю кількох вартових, чи хто там буде, а відтак та дівчина покаже мені таємний вихід із цього палацу, ми викрадемо пару коней і втечемо зі скарбами.

Грун задер голову, поклавши її на руки, дивився на стелю й собі посвистував.

— Аж стільки всього? — спитав Двоквіт.

— Зазвичай.

Двоквіт сів на своє ліжко і спробував поміркувати. Це ніяк не вдавалося, бо всі його думки були забиті драконами.

Дракони!

Ще з двох років Двоквіта полонило зображення полум’яного чудовиська з «Книги октаринових казок». Його сестра якось сказала, що таких насправді не буває, і те гірке розчарування закарбувалося в спогадах на все життя. Він тоді подумав, що коли у світі немає таких прекрасних створінь, то цей світ і половини себе не вартий. А пізніше Двоквіт став учнем завідувача клієнтурою Дев’ятьочеретина, який своїм похмурим світосприйняттям був цілковитою протилежністю драконам, та й на мрії часу не вистачало.

Але з цими драконами було щось не те. Як порівняти з його баченням, то вони здавалися занадто малими і гладкими. Дракони ж мають бути великі, зелені, незвичайного вигляду, з кігтями, і видихати вогонь... Великі, зелені і з гострими... Нараз кутиком ока Двоквіт зауважив якийсь рух, десь у дальньому, темному закутку їхньої в’язниці. Коли обернув голову — усе зникло, хоча йому і причувся якийсь невиразний звук, наче кігті по каменю шкрябонули.

— Груне, — промовив Двоквіт.

З іншого ліжка долинуло хропіння.

Двоквіт крадькома підійшов до того кутка й почав обережно розглядати каміння, на випадок, якби там виявилася таємна панель. У ту ж мить двері різко відчинилися і глухо стукнулися об стіну. Крізь них завалилося з півдесятка охоронців, які розсипалися по всій камері й опустилися на одне коліно. Їхня зброя націлилася винятково на одного Груна. Коли Двоквіт згадав про це пізніше, то відчув себе ображеним.

Грун хропів.

У приміщення чітким кроком увійшла жінка. Небагато жінок уміють карбувати крок, але ця зуміла. Вона глянула упівока на Двоквіта, якби на якийсь предмет меблів, а тоді подивилася на чоловіка на ліжку.

На ній була така ж шкіряна збруя, як і на тих драконячих вершниках, однак набагато коротша. Це та ще пишна грива золотисто-рудого волосся, що спадало аж до пояса, було її єдиною поступкою тому, що навіть на Диску вважалося за пристойність. А ще на її обличчі була задума.