– Ні, – знову різко перервав капітан. – Тут ідеться більше про приватний випадок. Людина, в чиїх інтересах я хочу запросити вас діяти, не лише мій колега. Підлеглий, добрий товариш, сказав би – друг, отак щасливо все збіглося. Він офіцер на государевій службі. Та зараз ідеться про вирішення його приватної, особистої, навіть дуже особистої справи. Інтимної.

– Аж так?

– Саме так.

Заклавши руки за спину, Зубов почав ходити кабінетом, при цьому старанно ступаючи, аби кроки виходили рівними.

– Не треба пояснювати, що я вивчаю справи всіх, хто потрапляє сюди за звинуваченнями, подібними до вашого. Це великий потік, тож я проглядаю побіжно. Майже все ідентичне. Побачивши ваше прізвище, чомусь відразу провів паралель – навряд чи збіг, напевне той самий, зустрічалися колись. Наказав дати довідку – отримав її дуже скоро. Справді, Кошовий Климентій Назаров, мій старий, хоч не близький знайомий. Тут же нагодився активіст місцевого русофільського руху. Кумедного, як на мій погляд, через помітну ідеалістичність. Такий собі пан Ярослав Навотний, говорить щось прізвище?

– Звісно. Він проходив шість років тому по великій гучній справі Сімеона Дановича, представника місцевих радикалів із числа російських прихильників. Вивернувся, відбувся переляком.

Далі розкажу вам я, – Зубов посміхнувся у вуса. – Як повідомив Навотний, ви зіграли в тій історії не останню роль. Буквально – допомогли затримати членів бойової групи, один із яких, російський підданий, виявився причетним до вбивства вашого старшого товариша, адвоката Євгена Сойки. Обоє, Сойка і Данович, були агентами й працювали в інтересах государя імператора. Ну, ви це самі чудово знаєте. Задля цікавості попросив знайти мені місцеві газети того часу й перекласти статті, присвячені так званій «справі терористів» і вашій участі в ній. Ви – відома особа в межах Львова, пане Кошовий.

– Не перебільшуйте.

– Скромність прикрашає. Проте мене зацікавили не свідчення Навотного, котрий вивернувся, як ви зволили сказати. При бажанні доказів проти вас як мазепинця цілком досить і без них.

– Знову лякаєте?

– Пояснюю зайвий раз. Щоб зрозуміли, яку шпаринку вам пропоную, аби теж вивернутися й відбутися легким переляком. Чесно признаюся: навів за короткий час більше довідок про вас. Природно, що ваша персона мене зацікавила. Ви раніше, до війни, давали лад різним делікатним справам. Залагоджували їх блискуче. То чому б не взятися за старе, тим більше, коли у вас усе так добре виходить. Для вас це єдиний шанс уникнути суду і табору, пане Кошовий, повірте мені.

– Аби повірити, мушу знати, про що йдеться.

– Ось ділова розмова. Прошу сідати. Зараз принесуть каву та печиво, я розпоряджуся.

Кілька наступних хвилин чоловіки мовчали.

Кошовий чим далі, тим менш затишно почував себе в казенному кабінеті. Згадалися подібні відчуття шестирічної давнини: викликавши його з каземату, Зубов тоді теж запропонував кави. Щоправда, перед тим був коньяк, і Клим, подумки проклинаючи себе за м’якотілість та безпринципність, пригостився. Спершу не бачив різниці між вогкою темною камерою та кімнатою для допитів, сухою, мінімалістичною – стіл, ослін, царський портрет. Та, випивши чарку, швидко поміняв думку – тут усе одно краще, ніж у підвалі. Якщо є дивний вибір між цим приміщенням та кам’яним мішком, в’язні обирали перше: краще щодня по кілька годин сидіти тут, аніж невизначений час – в одиночці. Але варто було жандармові дати після коньяку кави, Кошовий відчув себе приниженим. Навпроти нього – чистий, поголений, ставний офіцер, упевнений у собі. Бо хоч вони ніби рівні за соціальним статусом, тут, у кабінеті, один із них – брудний, неголений, ще й смердить тюрмою. Після такого різниця між камерою і казенною, проте однак цивільнішою кімнатою зникала остаточно.

Цього разу теж принесли каву, і капітан поставив поруч срібну коньячну чарку. На підвіконні за портьєрою виявився графин з бурштиновою рідиною. Вийнявши корок, Зубов понюхав вміст, і гострота відчуттів, притаманна кожному в’язневі, далася взнаки: Кошовий зі свого місця відчув забутий аромат добре витриманого напою. Наливши йому по вінця, собі хлюпнув половину – все, як тоді, під час першої зустрічі. Чи Зубов навмисне так зробив, чи лише дотримувався власного стилю в роботі – загадка, над якою Клим вирішив не сушити голову. Не вдаючи з себе гонорового бунтівника, узяв чарку за ніжку, не стримався, відставивши мізинця, пригубив, відразу ж перехилив, примружив очі – добре, холєра…

– Ваше здоров’я, – капітан зробив маленький ковток. – Пийте каву. Це зі старих запасів.

– Чиїх? Ваших? Привезли з Петрограда?

– Розумію вашу ядучість. Може, й маєте право, – Зубов знизав плечима. – Запаси тутешні.

– У крамницях колоніальним товаром давно не торгують, – Клим зробив великий ковток кави. – Добра. Таку давали в пасажі Міколяша. Тепер нема. У кращому випадку – ерзац.

– Треба запитати свого ординарця, де він роздобув.

– Отож. Запитайте, де він украв.

Погляди чоловіків зустрілися, схрестилися. Кошовий витримав.

Невелика чарка коньяку після тривалого утримання додала зухвалості.

– ¶Ви уявляєте мого денщика крадієм?

– Мародером. Це так називається, пане капітане.

– Ви справді такої ницої думки про мене? Чи так: ви дійсно вважаєте контррозвідку причетною до мародерства?

– Армія почала грабувати Львів, щойно вступила в місто. Я знаю випадки, коли обносили крамниці, бо крамарі – євреї. Їх російські військові трусять чомусь принципово. Тут ідеться навіть не про умовне право переможця мати три дні на пограбування завойованого населеного пункту.

Зубов покрутив чарку в пальцях, глянув крізь неї на світло, знову ковтнув.

– Пане Кошовий, наша розмова знову пішла не туди. Я не дивуюся цьому, бо ви, мазепинці, готові приписати нам, вірним слугам Його Величності, ледь не людожерство.

– Та ну, не перебільшуйте.

– Це я ще применшую, – капітан поставив чарку на стіл. – Мені прикро, що особи ваших поглядів упереджено ставляться до цілком законних намірів государя об’єднати всі слов’янські народи в єдину націю. Чужого, пане Кошовий, Росії ніколи не було потрібно. Читайте історію, ми лише повертаємо своє. Відновлюємо історичну справедливість.

– Оця кава – теж повернення свого?

– Далася вам кава! Я не знаю, ось вам хрест святий, – Зубов перехрестився, – не знаю, де мій денщик роздобув каву! Міг купити на чорному ринку! Як потрапляють товари до гендлярів – теж не маю поняття. Контррозвідка цим не займається. Є речі, важливіші за каву і навіть за політику! Тим більше, люди на кшталт пана Навотного представляють, як тут кажуть, русинську спільноту. Ви ж не будете заперечувати очевидного: значна частина малоросів має відмінні від ваших погляди на стосунки імперії та малих народів.

– Так, розмова справді йде не туди, пане Зубов. Ми торкнулися світоглядних питань. Стосовно них не домовимось ніколи.

Чоловіки знову помовчали.

– Зрештою, мені не потрібна ваша лояльність, – мовив капітан. – Принаймні, поки що. Хіба в якийсь момент це заважатиме робити правильні неупереджені висновки.

– Кому заважатиме?

– Нам обом. І досить, пане Кошовий, лишимо політику. Тим більше, капітан Платов, заради якого ви тут, втрапив у халепу, не дотичну до неї. Хоча кохання, як і політика, – вічні.

– Кохання?

– Або пристрасть, не суть, – Зубов допив свою чарку, поставив її в центр столу. – Антон Платов зробив, як на мене, блискучу військову кар’єру. Йому лише двадцять п’ять, а він уже капітан. Чин отримав не так давно, перед самою війною. Підвищили, призначаючи в штаб. Штабних бойові офіцери не люблять, солдати – тим більше, проте якби не було штабу і тих, хто там служить, армія не змогла б воювати.

– Вічне питання, хто без кого обійдеться: генерал без армії чи армія без генерала, – вставив Клим.