– Ротмістр Жаров, – назвався, кинувши руку до козирка. – Кошовий Климентій – ви?

Він говорив російською, Клим відповів так само:

– Климентій Назарович. Чим можу служити?

– Мені? – перепитав Жаров. – Не знаю, там розберуться.

– Де – там?

– Отам, – Жаров махнув у бік вікна. – Мусимо провести у вас обшук.

– ¶Я – адвокат, знаю закони. В тому числі – чинне право Російської імперії.

– То знайте. Ми на законних підставах.

Ротмістр простягнув Климові папірець із печаткою. Кошовий навіть не глянув.

– Завадити все одно не можу.

– Для чого розмови тоді? Ціну собі набиваєте ось при свідках? При, так би мовити, чесному народі? Починайте, панове.

Книги й газети знайшли швидко. Ковзнувши поглядом, Жаров не взяв до рук, кивнув, задоволений собою.

– Мазепинець. Збирайтеся, поїдемо, – і, помовчавши, для чогось додав: – Може, до Мазепи вашого, так сказати…

Тихий стук у заґратовану шибу вивів із роздумів, змусив здригнутися.

Клим підвівся на лікті, глянув на звук.

Дощ почався, сильний. Перші краплі торкнулися скла.

За мить додався інший звук – повертався ключ у дверях камери.

Його привели в той самий кабінет, що й минулі рази. Слідчий, безбарвний чоловік у цивільному, сидів за столом, заглиблений у папери. Щойно Клим переступив поріг, він підніс очі, зиркнув на в’язня крізь круглі скельця окулярів у черепаховій оправі, вмочив перо в чорнильницю, почав старанно виводити щось, ніби все довкола могло почекати. Дивуватися Кошовий не збирався, хоч поведінка слідчого нині таки була незвичною. Та навіть якби хотів – не встиг: за спиною грюкнули двері, хтось зайшов, почулося:

– А, доставили? Даруйте, затримався. Зніміть кайдани.

Поки конвойний розковував руки, новий відвідувач по-хазяйськи пройшов, став перед Климом, розвівши ноги трохи ширше плечей та заклавши за спину руки в білих рукавичках.

– Ось де зустрілися. Старий знайомий. Пізнаєте?

На голоси в Кошового була не дуже добра пам’ять. Зате на зорову не нарікав.

Перед ним стояв Зубов.

Той самий поручик Київського охоронного відділення – тільки тепер в іншому чині. Капітан, без перебільшення – блискучий, у новій формі, ладно підігнаній, сиділа, мов у ній народився, й Зубов отримував від розуміння того неабияке задоволення. Таких офіцерів тиражували в Росії на картинках та фотознімках, формуючи в суспільстві відповідні ідеали. Зубову добре пасував би гусарський мундир. Навіть більше: Клим ще при першій зустрічі відзначив, а зараз, упізнавши, пересвідчився: капітан виглядав тим самим гусаром, якого панночки сто років тому бачили в дівочих снах. Й піти з таким у мазурці на великому балу мріяли вголос, не соромлячись.

Капітан зняв кашкета, поклав на краєчок столу. Перед Кошовим стояв підтягнутий, спортивної статури жагучий брюнет. Чоботи блищали, жодних слідів бруду, хоч за вікном негода. Суконні формені штани не приховували притаманної кавалеристам кривизни ніг. Франтуваті вусики старанно підстрижені – Клим мав подібну звичку, але Зубов кінчики своїх закручував догори. Горбинка на носі робила чорнявця віддалено схожим на кавказького джигіта, ще б вдягнути на нього черкеску з газирями та кудлату папаху. Тулуб перетягнений ременями, на поясі – кобура з револьвером. Білих рукавичок Зубов не знімав.

– Бачу, ви не раді нашій зустрічі.

– Ще не знаю.

– Чого не знаєте, дозвольте запитати?

– ¶Радіти чи навпаки. Від того, що ви впізнали мене, а я – вас, моє становище тут навряд чи зміниться.

– Чому ви так думаєте?

Кошовий тягнув із відповіддю. Скориставшись паузою, Зубов знову повернувся до слідчого, попросив:

– Гнате Іллічу, подаруйте нам кабінет на кілька хвилин для тет-а-тет.

– Звичайно, Павле Павловичу.

Слідчий без метушні підвівся, явно готовий звільнити стіл, зібрав папери у велику картонну теку, зашнурував її та вийшов разом із конвойним, котрому не треба було спеціального наказу. Зубов не поспішав сідати на його місце. Далі стояв напроти Клима, гойдаючись із п’ятки на носок та розминаючи затягнуті рукавичками кисті.

Майнуло – готується вдарити, замастити біле червоним.

Перехопивши погляд, капітан повторив питання:

– Так з чого ви взяли, що я прийшов погіршити ваше становище? Знаю, рід діяльності не поміняли тут, у Львові. Ви фахівець із права й просто людина з досвідом. Маєте розуміти: вам і без мене не позаздриш. Ви знову підданий Його Величності імператора…

– У мене інше підданство.

– Пусте, пане Кошовий. Хіба ви не чули виступ графа Бобринського? Та напевне ж чули, читали – тим більше. Росія не захопила ці землі й, зокрема, це місто. Государ повернув своє, звільнивши тутешніх слов’ян від чужого впливу, в тому числі й найперше – релігійного. Ми принесли істинну віру.

– На багнетах.

– Софістика.

– Істина.

– Об’єктивної, абсолютної істини не існує. Отже, софістика, пане Кошовий, софістика. Якщо спільноти, міста й території не можуть чогось негативного позбавитися самі, без сторонньої допомоги, ця допомога надається силовим шляхом. У визволенні беруть участь солдати, гвинтівки мають багнети, – Зубов розвів руками. – Геній дружить із парадоксами, як писав пан Пушкін. Та не варто заглиблюватися аж у таке. Про філософію та поезію поговоримо з вами іншим разом, пане Кошовий. Веду до того, що з установленням тут, у Східній Галичині, зокрема в місті Львові, тимчасової військової адміністрації все це, – він окреслив у повітрі велике коло, – з моменту підписання відповідних документів переходить під юрисдикцію держави Російської. Тож ви, правник, маєте усвідомити: починають діяти російські закони. За якими ви, особисто ви, повинні жити і з якими мусите рахуватися. Тож ви отримали російське підданство, яке колись мали. Вам при потребі видадуть усі необхідні папери.

– Це вплине на рішення суду?

– О! Питання вірне, тож почнемо з самого початку. Як, на вашу думку, погіршиться ваше становище з моєю появою?

Клим зітхнув.

– Ви знаєте мене й мої переконання. Хоч бачилися ми лише раз чи два, усе одно мою справу ви тоді вивчили досконально.

– Так, це була моя робота. Вона і тепер лишається моєю. Маю честь працювати в контр-розвідувальному відділі тутешнього військового округу. Відкомандирований височайшим велінням, маю посаду, відповідну до чину.

– Жандармський офіцер став контррозвідником?

– Політичний розшук, пане Кошовий, від полювання за шпигунами та подібними їм ворогами нічим не відрізняється. Велика війна є частиною великої політики завжди. Навряд чи ви будете сперечатися навіть з урахуванням ваших поглядів. Ви та ваші однодумці прагнете створити свою державу, відокремившись від Росії, вийти з-під політичного впливу. Творення держави – теж процес політичний. Ви зазіхаєте в такий спосіб на суверенну територію, приналежну до Російської імперії та закріплену на картах світу. Це – зрада, пане Кошовий. Злочин, серйозний під час війни.

– Ви прийшли розказати мені те, про що я сам знаю?

– Ви самі завели розмову. Ми з’ясували розклад сил на даний момент. Я звідси піду, все лишиться, як є. Вас судитимуть за державну зраду й відправлять у табір, де ви або виживете, або навпаки. Проте може бути інакше.

– Наприклад?

– Ви приймаєте мою пропозицію. Виходите на волю. Починаєте робити, що скажуть. Вашу справу закриють і забудуть про неї. Без вас клопотів вистачає.

– Це називається вербовка, пане Зубов.

– Ні. Вербовка – переманювання когось на свій бік із метою змусити діяти проти вчорашніх друзів, союзників, для іншої держави тощо. Завербований має збирати відомості, ввійшовши в довіру та користуючись нею. А той, хто завербував, тобто, я, використовує дані не так у своїх цілях, як у державних інтересах.

– Щойно я почув: ви починаєте робити все, що вам скажуть. Хіба…