— Годі! — розсміявся задиханий Артур. — Давай зупинимось.

Вони вмостилися на краю чорного астероїда, звісивши ноги в безодню.

— А тепер поговоримо про Марію, — сказав Варфоломій. — Тут вона нас не почує.

— Ти здурів!

— Але ти мусиш туди вертатися, — зауважив Варфоломій, зав’язуючи шнурок на черевику.

Артур почухав потилицю:

— Куди, хотів би я знати? Скрізь небо…

— Ми будемо разом вертатись. Я, знаєш, випив би кави.

Артур зареготав, як шалений.

— Озирнись! — сказав йому Варфоломій. На блискучій поверхні астероїда відбувався якийсь рух. Грунт сухо тріснув, і з невеликої розколини поповз зелений паросток. З’явився один листочок, другий, потім стебельце увінчалося пуп’янком, який розкрився прегарною білою квіткою…

— Зірви!

Артур бездумно простягнув руку до квітки, але в останню мить відсмикнув:

— Не можу…

— Ну, що ж, — зітхнув Варфоломій. — Час вертатися.

Вони зісковзнули з астероїда і полетіли.

— Слухай! — гукнув Артур. — Найкраще у нашій прогулянці — це квітка!

— Угу, — буркнув Варфоломій.

Він раптом став небалакучим і не відштовхував зірки, а байдуже обминав їх.

— Земля! — закричав Артур. — Я її впізнав!

І вони впали у росяну холодну траву, як на дно океану.

— Боже, — заплакав Артур. — Я літав, і це не був сон. Як тут гарно…

— Вставай, бо простудишся! — протверезив його Варфоломій. — Ходімо до хати.

— А що ж буде з Марією? — підхопився Артур.

Варфоломій знизав плечима:

— Ти ж не схотів зірвати квітки. Ти її пожалів.

Артур стиснув кулаки і мовчки посунув на Варфоломія.

— Цього якраз не треба, жовторотий, — вишкірився той. — Моя місія вже закінчена. А завтра репетиція. Чао!

Він неквапно рушив стежкою. Лише раз обернувся, ніби запрошуючи з собою, а потім назавжди зник у темряві.

Артур нагнувся і знетямлено почав рвати квіти на тому самому місці, де він вперше поцілував Марію. Нищив їх усі: і сповна розквітлі, і зів’ялі, й зовсім пуп’янки, видирав з корінням, і білі, і жовті, і червоні, й кидав на землю з такою люттю, наче вони в чомусь завинили перед ним.

…Лампа чаділа, а Марія спала, похилившись на стіл. Від його погляду вона заворушилась і розплющила очі.

— Ти, Петро?

— Я.

— Де ж ти був так довго, що я заснула?

— Літав.

— Що-що?

— Літав і повернувся до тебе.

— Який ти молодець, Петрику…

— Я не Петро. Я — Артур.

Марія засміялась:

— Хіба не все одно, як тебе звати?

Вона не бачила його обличчя у напівтемряві.

— Ходи сядь біля мене… — попросила Марія.

(Спроба лібретто опери на три дії)

Від автора Кості:

Сам розумію, що це не справжнє лібретто, бо ніхто з нього не скористається. А для мене воно перше й останнє. Не тому, що це не вдається. Просто немає потреби. Я йду з ансамблю. Назавжди. Як Марія. Тільки я ще кудись прийду, а вона вже не виборсається з-під землі, що лягла їй на груди. Наше братство розпалося. Кожна втрата непоправна, і біль, який вона нам завдає, нагадує сумний голос скрипки посеред розбурханого весілля, де всі п’яні від вина й надії знайти у людському юрмовиську бодай крихітку щастя.

Перший шукач

Другий шукач

Третій шукач

Ворожка

Дівчина на мотоциклі

Господар

Господиня

Гості

Ось іде Марія, гарна, юна. З-під розстебнутого плащика виглядає шкільна сукня і білий фартушок. Банти в косах. І ще здалеку всміхається. Ми, троє хлопців, стоїмо на шкільному подвір’ї і не можемо не всміхнутись у відповідь.

Запах крейди, запах квітів — перше вересня. Марія скинула квітчасте платтячко, в якому бігала ціле літо.

Стала дорослішою на цілий рік, хоч ми ще вчора цього не помічали.

Хто міг подумати, що її не стане? Її матір у чорній хустці стала невпізнанною, а передсмертний Маріїн крик досі вчувається кожному з нас.

Легше самому вмерти, ніж бачити й чути це. Квіти, голуби, трава лишилися. Хто хоче бути покровителем квітів, хай не зненавидить їх.

Є ще сонце, небо, хмари.

Ящірки, комахи, річки, озера.

Все потребує нашого захисту.

Марія всміхалася нам, не чекаючи наших усмішок. Вона була перша, коли треба було простягнути комусь руку. І всі потребували її усмішки й голосу. Отримували та йшли геть, от дівчини й ненадовго вистачило.

Хто хоче бути покровителем квітів, хай спершу стане покровителем людей.

У лікарняних палатах, загальних вагонах, на вокзалах ми рівні у своїх нещастях і розкриваємось, як квіти, одне перед одним. А з настанням ранку розбігаємося хто куди. Та навіть ці миті дають право на існування, осявають нас світлом доброти.

Справжніх покровителів квітів на землі небагато — таких, як Марія, що складалася з усмішки, голосу й безкорисливості й не могла заподіяти зла навіть хатці, яку покинув равлик.

Але ж одна-однісінька скрипка примушує замовкнути галасливу юрбу! Наше життя — ще більша трагедія, ніж трагедія Марії. Ми борсаємось у лабіринтах, не бачимо виходу і шукаємо самотності, якої ніколи не було й нема, оскільки вона є нашою вигадкою. Самотність є тільки там, серед зірок розділених мільярдами світлових років, де надто холодно або надто жарко, щоб могло існувати щось живе…

Арія Першого шукача (він сам)

Це тільки так здається, ніби я чогось шукаю і кудись іду. Все лишилося: убоге житло з холодною влітку грубкою, стос платівок, коробка касет, концертні костюми, які не хочеться продавати, а надягати навряд чи доведеться. Отак я взяв квиток в один кінець, попросив водія зупинитися коло лісу і вийшов, відчуваючи спиною здивовані погляди пасажирів:

«Куди ж він?»

«До кого?»

Сонечко світить, падає листя. Є друзі, є вороги, а ти одного разу кидаєш усе і йдеш, щоб змити з себе бруд і піт у якійсь тихій блакитній річці. Легко звільняєшся від думки, що ти був кимось, наприклад, музикантом серед музикантів, а згодом ваше товариство розпалося. Схожих ситуацій до дідька, як і поганої музики. Я писав таки погану музику, якщо вона не зцілила хворих і не воскресила мертвих. Бо сам я — мертвий-мертвісінький. Зараз це майже всім відомо. Тому буду шукати людей чи звірів, котрі про це не знають, і щосили вдаватиму з себе живого.

Ліричний відступ автора Кості:

Пригадав чомусь, як ми їздили на весілля до однокурсниці Вітька. Поки зібралися, поки дісталися до іншого міста, поки знайшли її дім, то молоді вже були в загсі. Ми туди, але ж не протовпишся: з добрий десяток пар шлюб бере. Отак стовбичимо, чекаємо, коли вийдуть наші молоді, аж тут бачимо дідка з проваленим носом.

Якийсь несповна розуму, крутиться між людьми, особливо коло дівчат треться, і гугнявить, приміром, таке: от колись були весілля, з троїстими музиками, з народними звичаями. Гарно! І дівчата були красивіші, скромніші, працьовитіші.

Сифілітик все ліз в очі, дихаючи смородом. У петельку застромив білу жоржину. І головне — не усвідомлював, що людям аж млосно робилося від його вигляду. Наче із труни виліз мрець…

Перший шукач зустрічає в лісі бабусю, схожу на відьму.

Перший шукач

Добрий день, бабусю!

Баба

Доброго здоров’я, синочку! А куди ж це ти йдеш?

Перший шукач

Так… Відпочиваю.

Баба

Такий молодий, а відпочиває. Я сто літ прожила, а все роботи собі шукаю.

Перший шукач

А маєте онуків?

Баба

Не дав бог. Трьох чоловіків поховала, а дітей не було. Тим-то й кажуть, буцім відьма.