— Компроміс?!

— Атож, — спокійно продовжив Петро, — компроміс. Ви з усім погоджуєтесь, заборони для вас стають беззастережним правилом, ви свято вірите в них.

— Це неможливо! — закричав Костя.

— Повірте, мине небагато часу, і ви не звертатимете уваги на те, що нині доводить вас до шаленства: кривда, обмеженість, лицемірство…

— А такий світогляд — хіба це суцільне лицемірство? І взагалі, ти що, збираєшся пропагувати це Марії? — аж скочив Костя.

— З жінками на такі серйозні теми говорять обережно. А, власне, що я таке сказав? Розумне підкорення вимогам суспільства дисциплінує. Диктатура сприяє мистецтву. Я сам ще донедавна був безхребетний і плаксивий…

— І хто ж тебе просвітив?

— Один чоловік, — ухильно відповів Артур. — Відтоді я позбувся злості, дечого в житті досяг, а головне — маю спокій.

— Хто він був?

— Його звали Артур.

— Вийду на хвильку, — сказав Сергій. — Заодно погляну, що робить Марія.

— Візьми ще пива.

— Угу.

Сергій навкарачки, бо горище було дуже низьке, поповз до драбини.

— А прізвище Шопенгауер? — єхидно поцікавився ерудований Костик.

Артур засміявся:

— Ні, я давно не цікавлюся філософією. Час навчання для мене минув. Живе спілкування дорожче за бібліотечні книги. Тільки сноби люблять вішати на все етикетки. Моя справа — дати вам пораду. Інакше пропадете, і разом з вами Марія.

«Вона вже пропала, — подумав я. — Боже, як важко дихати під час дощу».

— Кому що судилося, Петре, — мовив я наскільки міг лагідно. — Аби ми не зневірилися, а сили в нас вистачить.

— Вітька! — загорлав Костик. — Не говори з ним так! Він того не вартий. Він диха отрутою. То — єзуїт якийсь. Він і тобі задурить голову!

— Та ну вас, хлопці! — й собі розсердився Артур. — Я лише висловив свої погляди.

— Не кричи, Костю! Ти сам збираєшся знищити час і простір.

— А чому, чому я хочу його знищити, ти знаєш?!

Я зрозумів його і вже не озивався, доки не повернувся Сергій.

— Як там Марія? — спитав я.

— Спить.

Артур давно звик до самотності в своїй міській кооперативній квартирі з усіма вигодами. Він витягав ключ ще у ліфті, відчиняв двері, вмикав світло — і більше ніхто за нього це не робив. Колись, думав Артур, люди почнуть казитись у таких клітках і знову вийдуть на площі, щоб взяти участь у великому карнавалі.

Дивна річ, кожна людина в душі мріяла про вищі сили, здатні вплинути на цей недобрий світ, допомогти самотнім, заплутаним в тенетах умовностей і приписів. Мріяла і не підозрювала, що потойбічні сили є організацією, члени якої ще більш невільні у своїх вчинках, ніж люди. І одним не слід шукати захисту у других. Місце, де земля переходить у небо, лише ілюзія.

Вранці Марія всіх здивувала. Сергій мав лишатися, а Костя з Віктором їхати. Віктор уже давав останні настанови, коли Марія раптом сказала «ні».

— Що «ні»?

— Їдьте усі.

І додала тихше:

— Петро теж може їхати, коли хоче.

Треба було її рятувати, і Артур мовив:

— Я тільки-но приїхав.

— Проганяєш нас? — сказав Віктор. — Ну, що ж…

— Ой, не сердьтеся!

— Ми не сердимось, — заспокоїв її Сергій. — У мене цього тижня повно роботи. Та й обіцяв одному хлопцеві полагодити магнітофон. Приїду в п’ятницю. Їсти маєш, а Петро ходитиме до крамниці за хлібом. Хіба що електрика…

— Бог з нею, — відмахнулася Марія, — не буду ж я тут вічно жити.

— Ну звісно! Тебе й усіх нас чекає слава, юрби поклонників і таке інше.

— Може, я приїду в середу? — з притиском мовив Костя.

— Гадаю, не варто.

— Костик ревнивий, виявляється, — з іронією зауважив Віктор.

Марія розсердилась, аж заблищали очі:

— Що за натяки! Я вже не маленька, щоб мати няньок. Ви тільки те й робите, що пильнуєте кожен мій крок!

— Ходімо, хлопці, — сказав Сергій. — Запізнимося на автобус. Отже, домовились? У п’ятницю. До побачення!

— До побачення! — сказав Артур.

— Проводжати нас не треба. Мокро.

— Добре.

Артур і Марія дивились їм услід, аж доки не зникли з очей. Потім дівчина сіла на призьбі, склавши руки на колінах і опустивши голову.

— Якщо тобі стане нудно, поїдеш додому, — сказала вона. — І чим скоріше, тим краще. Я даремно тебе потурбувала. Мені найліпше самій, а ніхто цього не розуміє. Пізно хапатися за соломинку. Вибач…

— За що?

— За мої слова. І за те, що я не прийшла тобі на допомогу, коли ти її потребував.

— Ти мене врятувала одного разу. І взагалі, кожна самотність рано чи пізно вривається. Завжди є людина, якій ти потрібний.

— Так, але справжня єдність неможлива. Чому є дзеркала, а цілковито близьких душ нема?

— Навіщо? Кожна жива істота — замкнута система. І ті системи можуть взаємодіяти, а не проникати одна в одну. Це суперечить природі…

А сам подумав, що міг би й збрехати. Однак Артур волів просто не говорити всієї правди.

— Як тобі хлопці?

— Хлопці? Хороші.

— Вони тебе нічим не образили?

— Та ні. Мене образити неможливо. Правда… Окрім Сергія, кожен з них має такий вираз обличчя, ніби щойно був свідком масової різні й дивом лишився живий. Звісно, я розумію, що у вас тяжкий хліб, але ти більше відповідаєш моєму уявленню про творчу особистість. Бо якась легка й людяна.

— Зі мною дуже легко посваритись.

— Я б не хотів цього.

— Хочеш, дам пораду, як зі мною ладнати?

— Як?

— Не чіпати моїх друзів і якомога менше говорити про мене.

— Оце й усе?

— Ні. Решту ти сам зрозумієш.

Марія пішла до хати і за хвилю повернулася, взута в гумові чобітки і запнута великою квітчастою хусткою.

— Ти куди?

— Поблукаю трохи.

— Зажди, я піду з тобою!

— Зразу видно, що ти мене не знаєш! — хмикнула вона і подалася стежкою до лісу.

Артур подумав, чи не піти йому слідом, але трава по дощі була зовсім мокра. Та й гори, вкриті лісами, відлякували його. Артур ніжився під вранішнім ласкавим сонцем і думав про всяку всячину. Як добре не йти на роботу, а ось так сидіти серед трав, дихати гірським повітрям і чекати повернення Марії, котрій раптом захотілося побути на самоті. Цілком природне бажання.

Все-таки приємно відчувати над собою контроль, зведений до абсолюту. Усі твої думки відомі, й тебе вчасно зупинять. У порівнянні з цим перлюстрація і підслуховування, такі популярні в політичних детективах, виглядають дитячими забавками. Прослуховування думок зробило б людське життя нестерпним, оскільки мало б наслідки моральні та юридичні. А можливо, перевершило б усі революції: люди перестали б прикидатися, лицемірити, вдавати з себе не тих, ким вони є насправді, бо все те вже не мало б сенсу.

Артур з усміхом згадував буття в личині Максиміліана. Який вій був тоді наївний у своєму донкіхотстві! Шукати еліксир молодості… Для кого? Розпусних красунь і бундючних аристократів, для котрих найліпша одежа — домовина в сімейному склепі? Чи для простого люду, що проклинає в тяжкій праці і той скупий відтинок часу, який вділила йому природа? Тисячі дурнів щось шукали у вісімнадцятому столітті, ставлячись до своїх пошуків не менш серйозно, ніж сучасний аспірант до розробки теми: «Чергування о, е з і в сучасній українській мові». Певна річ, цілі алхіміків та механіків були знадно благородніші:багатство, слава, заради яких можна продати душу чортові. Врешті-решт істина. Цілі мізерність, людям треба мало: зарплату професора, квартиру, машину, дачу, ліпший харч, відрядження за кордон. Оце і його це чекає: стереотип науковця. Боже, як низько може впасти людина, втративши потяг до вдосконалення свого духу… А він змушений перебувати в крихкій шкаралупі людського тіла, пізнавати процеси гниття душі, послуговуючись вбогим розумом гомо сапієнс.

Сердешна Марія, де вона зараз блукає?

Артур зайшов до хати. На столі серед чашок з-під кави повзали мухи. Скраєчку стояло невеличке дзеркало в білій оправі. Артур глянув у нього і злякався: він не побачив свого обличчя. То мав бути якийсь знак. Чоло вкрилося потом. Артур вхопив дзеркало, підніс до самих очей і зрозумів, що, мабуть, першого разу не подививсь як слід. Щоб заспокоїтися, взявся мити чашки. Витер стіл. Посуд поклав на полиці, туди ж увіпхнув цукор і банку з кавою. Все.