— Мене повернули матері, щоб та не вмерла з горя. Вона тішилася мною, а я пеклась у вогні.
— Бабця про це знала?
Бабця вийшла з темряви, запнута вічною чорною хусткою по самі очі.
— Знала, доню. Ти завжди так страшно дивилася на вогонь. Тебе до нього тягнуло, і ти мала колись згоріти. Я не могла нічого вдіяти. Так боялась залишитися самою, так боялась…
— Нічого не можна вдіяти проти самотності, — сказав ти, дивлячись на чужу батькову постать. — Найліпше мовчати, щоб ні в кого не виникло підозрів, ніби ти потребуєш допомоги.
— Ні, синку. Треба кричати, — мовила мама і погладила тебе по щоці.
Ти здивувався, що в неї така тепла рука.
— Якщо боляче — кричи. Люди почують тебе. Ми всі хочемо — бабця, тато і я, — щоб тобі було добре.
— У мене немає родини, відколи ти померла, нащо, мамо…
— Вона не померла, — голосно мовив батько. — Це ти помер, замкнувся у шкаралупі. Людей сахаєшся, мовчиш цілими днями. Думаєш, люди гірші за тебе, лайдаку? Ти ще смаленого вовка не нюхав…
— Годі, Павле, — спинила його бабця. — Йому завжди була потрібна блакитна троянда в синю вазу. Тільки й усього. Ми подаруємо її, і все буде добре…
Батько трохи висунувся з тіні:
— Дивись, синку, на вогонь.
— Навіщо?
— Дивись.
І ти дивишся, як синювате полум’я на очах складається в пелюстки, як виринає квітка на тонкому стебельці, тягнеться до тебе. Ти береш її з вогню, не можеш не взяти, хоч вона пече пальці. Хочеш побачити лице мами Марії, але її нема. Нікого нема. Є все.
І треба квапитися додому. Зненацька страшний гуркіт, сліпуче полум’я і… О боже, що за мана? Стоїть дівчина, ти ще такої гарної не бачив, бере в тебе блакитну троянду і каже:
— Ходімо зі мною…
Ви йдете до якогось великого темного будинку, заходите в кімнату, розкішно вбрану килимами й квітами, п’єте вино і слухаєте італійців. Ти починаєш потроху розуміти, що це пастка, сон, міраж. Дівчина присувається ближче, обіймає тебе, цілує. Ти збуджений. Тебе охоплює бажання. Ти начхав на обман, на пастку, на блакитну троянду, яку в тебе вкрала ця повійниця. На сон, врешті-решт на родину, тільки б вдовольнити свою хіть, але…
Не можеш!
Не можеші НЕ МОЖЕШ!
Видіння Орфея
Орфея не турбувало, що руки в нього закоцюблі, брудні, та ще й з надто коротко підрізаними нігтями. Мав у портфелі справжні, добре сповиті старими м’якими газетами й перев’язані скрученим бинтом. Треба тільки пильнувати, щоб не свиснули портфеля в такій тісняві. Вікна в цьому триклятому громадському транспорті замерзли, нічого не видно. Ніби весь світ має щось проти того, аби він заробив нині якусь копійку. От не вийде на потрібній зупинці, не знайде ресторану, де має нині грати, не пропустить швейцар чи просто спізниться.
Жінка спеціально прибігла в обід додому, щоб його погодувати перед виступом, але Орфеєві не ліз шматок в горло. То вона сварилась, а потім помогла увібратися в найкращий костюм і зовсім нову сорочку, провела на зупинку, поцілувала. Було ще завидна, він сів у автобус і дивився крізь біле скло на її тендітну постать у куцому осінньому пальтечку, на змарніле лице з тривожними очима й блідими вустами. Відчув, що вона йому повірила і ще не раз повірить, але жінка вже зникла з очей — і він мусив думати про гру.
Лайдак Орфей жив, як грав, а грав він класно. Інша річ, що Орфеєве життя не всім було до вподоби і кінець кінцем фурії мали розірвати його на дрібні кавалки. Ця відома байка розповідала ще про смерть Еврідіки і відвідини пекла, але щодо Еврідіки Орфей був певний: вона не вмре раніше за нього, бо мусить про нього дбати, залишаючись при цьому осторонь музики та інших високих сфер. Зате Еврідіка розуміла: те, чого вона негодна втямити, не можна відкидати і висміювати. За це Орфей не проміняв би її на жодну іншу жінку на світі.
Він міцніше стискає портфель з руками, виборсується з автобуса й кидається через потік машин. Сам він такий мізерний згори і збоку, що ніхто не зауважує його відчайдушності. Орфей мчить до пишного входу із скляними дверима, шарпає їх до себе, і його змерзле тіло обдуває потік теплого повітря. І враз виникає здоровенний ведмідь у формі швейцара.
— Чого тобі? — питає.
— Я — музикант.
— Не туди!
— А куди?
— Для таких, як ти, є інші двері.
Орфей вертається шукати дверей, призначених для нього. Довго йде попід стіною, доки не надибує інші, менші й скромніші. У невеличкому вестибюлі за письмовим столом сидить мавпа з гарним бантом на голові і щось пише у великій книзі.
Орфей мовчить. Мавпа теж не обзивається.
— Ска-а… — починає він нарешті.
— Чорний хід, — обриває його мавпа.
— Та я…
— Хіба не ясно сказано? Чорний хід!
Орфей блукає темними закутками. Тут повно баків з покидьками, на яких сидять коти. Орфей здуру питає їх, де чорний хід. Коти мовчать. Він блукає ще, поки не натрапляє на обідрані, наглухо замкнені двері під блідо-голубою лампою. Він стукає. Згори долинає якийсь крик чи то плач, Орфей знаходить кнопку дзвінка й тисне. Може бути, що дзвінок не працює. Тоді треба — вертатися додому, що його не дуже й засмучує.
Нарешті скрипить засув і на порозі з’являється пес при краватці.
— Чого вам треба?
— Я до Івана Михайловича… Музикант…
— То заходь.
Всередині тепло й гамірно. Пахне кухнею.
— Михайловичу! — гукаєпсяюха. — Тут чувак до тебе. Каже, що грайко…
— Оброби і пошли до мене на сьомий! — наказує басовитий голос десь із глибини коридора.
— Буде виконано! — гаркнув пес і до Орфея: — Пішли на кухню.
В кухні, величезній і білій, було повно чорних круків. Одні навстоячки пили каву й курили, другі щось жували, а треті ставили на підноси тарілки з їжею. Усі вони жваво гомоніли між собою. Від смачних пахощів Орфея аж замлоїло.
— Гей, Міша! — звернувся пес до середніх розмірів білого ведмедя. — Дай похавати цьому грайкові!
І штовхнув Орфея межи плечі.
Круки зацікавлено зиркнули на Орфея, й один процідив:
— Ходять тут всякі!
— Нічого, хлопче, — добродушно проревів ведмідь. — Ти нас не об’їси.
І вивалив перед ним пів печеної курки, купу салату олів’є і кілька свіжих помідорів…
— Гамай!
Орфей сів за довгий кухонний стіл, оббитий бляхою, і замислився.
— Ага, — згадав ведмідь і поставив півпляшки «Столичної». — Гляди, не впийся…
З горілкою їжа так-сяк пішла, а на круків, що стиха підсміювалися над ним, Орфей просто не звертав уваги. Потім вони з псом поїхали ліфтом на поверх вище, де в порожньому коридорі чути було дзюркіт води і вже знайомий Орфеєві стогін.
— Хто там кричить? — спитав Орфей, зіщулившись.
— Дідько його знає, — посміхнувся пес. — Тут усяке буває. Лізь під душ. Дурню, спершу роздягнися!
Душова була класна: чистенька, світла, із справними нікельованими кранами. Орфей аж мурчав від утіхи, вихиляючись під гаряченьким струменем.
— Закінчуй! — постукав у двері пес.
Орфей вийшов, обгорнувши стегна рушником, бо вся його одіж кудись щезла. Зненацька його знудило: шлунок не витримав розкішної вечері.
— Тьху! — сплюнув пес. — Ти що, дистрофік? Повертайся і вмий писок.
Потім повів Орфея до якоїсь кімнати.
— Одягайся.
— А де мій костюм? — поцікавився Орфей.
— Віддамо потім.
Орфей аж присвиснув, побачивши одежину, яку він мав на себе натягти. Потім йому стало цікаво, як вона буде на ньому виглядати. У кімнату прослизнув щур і запищав:
— Нічого не чіпати! — та й вискочив, хряснувши дверима.
Орфей сів так, щоб не дивитися на себе в дзеркало, його ще нудило і боліла голова. Та ось прийшли дві гарненькі дівчини в білих халатиках, і все в них на місці, крім, здається, білизни. Орфей не на жарт стривожився.
— Вам чого тут треба? — спитав він.
Дівчата перезирнулися, й одна з них покрутила пальцем біля скроні:
— Ти що, ненормальний? Чи вперше тут?..
— Я хочу вийти звідси.
