— Слухайте ви, безумцю, або ви зараз же підете зі мною до мого начальника, або я буду змушений…

— Знаєте, я саме збираюся йти до нього, — з гіркотою промовив Браун. — Я повинен попросити його зізнатися, висповідатися.

Підганяючи поперед себе нещасного Брауна, немов якого заручника чи жертву, вони гуртом увірвалися у підозрілу тишу Валентенового кабінету.

Видатний детектив сидів за своїм робочим столом і, очевидно, був надто зайнятий, щоб почути зчинений ними гамір. Якусь хвильку вони почекали, а тоді щось у його елегантній, з випрямленою спиною позі змусило доктора стрімголов кинутися до нього. Одного дотику й огляду було досить, щоб запримітити у Валентена під ліктем коробочку з пігулками: він сидів мертвий у своєму кріслі, а бліде обличчя самогубці виражало пиху ще більшу, ніж колись Катонова.[13]

Якщо ви раптом зустрінете члена привілейованого клубу «Дванадцять справжніх рибалок», котрий заходить до «Вернон-готелю» на щорічний обід, то помітите — коли він зніме пальто, — що на ньому не чорний, а зелений фрак. Якщо припустити, що у вас вистачить нахабства звернутися до нього і запитати, чим зумовлена ця примха, то, можливо, він відповість вам, що одягається так, щоб його не прийняли за лакея. Ви відійдете, не задовольнивши цікавості та залишаючи нерозгаданою таємницю, яка варта того, щоб про неї розповісти.

Якщо ж, продовжуючи наші неправдоподібні припущення, вам пощастить зустріти скромного та працьовитого маленького священика на прізвище Браун і запитати в нього, що він вважає найбільшою удачею свого життя, він, імовірно, відповість вам, що найвдалішим був випадок у «Вернон-готелі», де він запобіг злочину, а можливо, і врятував душу лише тим, що прислухався до кроків у коридорі. Цілком може бути, що він навіть трохи пишається своєю дивовижною здогадливістю і, найімовірніше, посилатиметься саме на неї. Але оскільки вам, звісно ж, не вдасться досягти такого статусу у вищому світі, щоб зустрітися з кимось із «Дванадцяти справжніх рибалок», або опуститися до світу нетрів і злочинів настільки низько, щоб зустріти там отця Брауна, то, боюся, ви так ніколи і не почуєте цієї історії, якщо тільки я не розповім її вам.

«Вернон-готель», у якому «Дванадцять справжніх рибалок» зазвичай влаштовували свої щорічні обіди, належав до тих закладів, які можуть процвітати лише в суспільстві, що схиляється перед багатством та в якому здоровий глузд заміняють гарні манери. Це був такий заклад, який давав прибуток, не приваблюючи, а, швидше, відлякуючи публіку. У місці, де панування багатіїв досягло апогею, торгаші виявили належну кмітливість і пошили в дурні своїх клієнтів. Вони вміло створили безліч перепон, аби багаті й пересичені завсідники могли витрачати гроші та свій дипломатичний хист на їх подолання. Якби у Лондоні був такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодної людини, зростом нижчої ніж шість футів, представники вищого світу стали б покірно влаштовувати там обіди, збираючи на них лише здорованів. Якби був дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, приймав би відвідувачів лише в четвер після обіду, він був би переповнений щочетверга після обіду. «Вернон-готель» немов випадково притулився на розі площі в Белгравії.[14] Він був невеликий і не надто комфортабельний, однак саме його незручність трактувалася як чеснота, покликана виокремлювати обраних. З усіх незручностей особливо цінувалося те, що у готелі одночасно могли обідати не більш як двадцять чотири особи. Єдиний обідній стіл стояв просто неба, на веранді, що виходила в один із найгарніших старих садів Лондона. Отож навіть цими двадцятьма чотирма обідніми місцями можна було скористатися лише за гарної погоди, що, додатково ускладнюючи доступ до задоволення, робило його ще бажанішим. Власник готелю був єврей на прізвище Левер. Він заробив майже мільйон саме тим, що до його закладу було важко потрапити. Звісно ж, він уміло поєднав обмежений доступ до свого закладу з якнайдбайливішим обслуговуванням. Вина і кухня були високої якості, як і будь-де в Європі, а прислуга вишколена відповідно до вимог англійського вищого світу. Господар знав лакеїв, як свої п'ять пальців. Їх було всього п'ятнадцять. Набагато простіше було стати членом британського парламенту, аніж лакеєм у цьому готелі. Кожного з них навчили мовчати і прислуговувати не гірше, аніж це роблять особисті камердинери істинних джентльменів. Зазвичай на кожного відвідувача припадало по одному лакею.

Клуб «Дванадцять справжніх рибалок» не погодився б обідати у жодному іншому місці, оскільки ритуальний обід передбачав вишукану втаємниченість, і всі його члени були б украй обурені навіть думкою про те, що якийсь інший клуб того ж дня обідає у тій самій будівлі. Під час свого щорічного обіду рибалки звикли виставляти всі свої скарби, наче обідали у приватному маєтку; особливо впадав у око знаменитий набір рибних ножів і виделок, своєрідна реліквія клубу. Срібні ножі та виделки були відлиті у формі риб, а їх колодки та держачки прикрашали масивні перлини. Це приладдя подавали до рибних страв, які були найурочистішим моментом бенкету. Товариство дотримувалося низки церемоній і ритуалів, однак не мало ані мети, ані історії, у чому й полягав найвищий ступінь його аристократизму. Для того щоб стати одним із дванадцяти рибалок, не потрібно було мати жодних особливих заслуг, однак якщо ви не належите до певного кола, то ніколи не почуєте про цей клуб. Він існував уже дванадцять років. Президентом його був такий собі пан Одлі, а віце-президентом — герцог Честерський.

Якщо я хоча б почасти зумів передати атмосферу цього готелю, що справляє приголомшливе враження, то ви, природно, може поцікавитися, звідки ж я знаю все це і яким чином така пересічна особистість, як мій приятель отець Браун, опинилась у настільки обраній компанії. Відповідь моя буде простою і навіть банальною. На світі є дуже стара бунтарка, що кличе всіх за собою і вривається у найпотаємніші сховки з жахливим ствердженням того факту, що всі люди — брати, і де б не з’являлася ця кирпата з косою, обов’язок отця Брауна — іти слідом за нею. Одного з лакеїв, італійця, розбив параліч у самісінький день обіду, і господар-єврей велів послати за католицьким священиком з найближчої церкви, злегка дивуючись із таких забобонів. У чому зізнався той бідолашний отцеві, ми не дізнаємося з тієї простої причини, що священик зберігає таємницю сповіді. Очевидно, він попросив написати листа, який містив, мабуть, якесь зізнання або ж мав залагодити заподіяне комусь зло. Отож, отець Браун зі своєю ввічливою наполегливістю, яку він, либонь, проявив би і в Букінгемському палаці, попросив, щоб йому відвели кімнату і дали письмові приладдя. Пан Левер розривався навпіл. Він був доброю людиною, але водночас терпіти не міг будь-яких сцен і ускладнень. А того вечора присутність стороннього була неначе брудна пляма на щойно відполірованому сріблі. У «Вернон-готелі» не було ані суміжних, ані запасних приміщень, ані почекальні у холі для відвідувачів або випадкових клієнтів. Було лише п’ятнадцять лакеїв і дванадцять гостей. Тож зустріти того вечора когось чужого було б не менш приголомшливо, аніж познайомитися за сімейним сніданком чи чаєм із власним братом. До того ж зовнішність священика була надто пересічною, а одяг занадто поношеним; лише побіжний погляд на нього міг привести готель до повного банкрутства. Нарешті пан Левер знайшов вихід, який якщо не зменшував, то принаймні приховував ганьбу. Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, звісно, вам нізащо не вдасться), то спочатку вам доведеться пройти коротким коридором, завішаним потемнілими, але, як вважається, цінними з мистецького погляду картинами, потім — головним вестибюлем, звідки один прохід веде праворуч до вітальні, а інший — ліворуч у контору і кухню. Тут же, біля лівої стіни вестибюля, випинається кутом велика скляна будка, неначе будинок у будинку; ймовірно, раніше це був бар.